Ми йшли своїм шляхом

Ми йшли своїм шляхом

Свого часу Микита Хрущов доповнив ленінський постулат “Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієї країни” словами “і хімізація сільського господарства”. Доповнення Микити Сергійовича не було марнослів’ям: на початку шістдесятих радянська хімічна галузь одержала потужний поштовх. І хоча надії на комунізм не справдилися, проте хімізація нашого сільського господарства вітчизняними засобами захисту рослин відбулася. Свідок і активний учасник тих подій — Борис Філімонов, заступник з наукової роботи голови правління ВАТ Київський НДІ “Синтеко”.

— Борисе Федоровичу, яку роль відіграв ваш інститут у забезпеченні аграрної галузі хімічними препаратами?
— Спочатку у складі союзного міністерства хімічної промисловості був лише один науковий заклад сільськогосподарського профілю — московський НДІ добрив. У цьому інституті працював член-кореспондент АН СРСР Микола Мельников, який і почав розвивати напрям хімічних — фосфорорганічних — засобів захисту рослин. Зміцнівши, відділ Мельникова відбрунькувався в окремий інститут — ВНДІ хімічних засобів захисту рослин.
Паралельно відбувалося становлення нашого інституту. Його було створено у 1958 році як філію московського Інституту хлорної промисловості; пестициди стали одним з напрямів нашої діяльності. Профілі досліджень у нас і в москвичів були різні, тому ми одне одного доповнювали й жили дружно. Філіалом ми пробули до 1991 року, тобто до набуття незалежності України. Потім нас перейменували в Інститут синтезу та екології — “Синтеко”.
А наприкінці сімдесятих у Союзі організувався ще й третій інститут — в Уфі, ВНІТІ гербіцидів.
Повинен сказати, що увага засобам захисту рослин у радянські часи приділялася велика. Адже справа ця дуже дорога, мільйони рублів треба було вкладати в дослідження, в синтез, в розробку технологій, а колишній рубль — це той самий долар. Я був членом міжвідомчої комісії, до складу якої входили також представники Міністерств хімічної промисловості, охорони здоров’я та сільського господарства. Комісія направляла до Ради Міністрів пропозиції, після чого виходили постанови ЦК й уряду з виділенням грошей, визначенням виконавців і місця, де має будуватися підприємство. На моїй пам’яті таких постанов вийшло штук з п’ять. Вони були комплексними, тобто доручали медицині — усі медичні аспекти, аграрникам — сільськогосподарські, а хімікам — технологічні й проектні. Такий підхід давав змогу виконувати завдання в короткі терміни, і по десятьох роках усе зводилося докупи: і технологія була готова, і медичні тести проведені, і виробничі випробування. І продукт йшов на завод до впровадження.
— У провідних інозених фірм цей цикл значно триваліший. За рахунок чого ви досягали таких темпів?
— Я знаю, що, наприклад, у фірми “Байєр” тільки на синтезі працювало дві тисячі наукових співробітників. Методом сліпого пошуку вони одержували велику кількість різних хімічних сполук, які потім запускали на випробування, - від чашок Петрі до польових умов. У результаті, з п’яти тисяч сполук до виробництва доходила лише єдина. Так було у шістдесяті роки. Потім стали відбирати з десяти тисяч сполук, пізніше — з п’ятнадцяти, а тепер — з сімнадцяти чи двадцяти тисяч, точно я навіть не знаю.
Тому ми весь час були у ролі наздоганяючих (а відставання становило років 50) і нового нічого не вигадували: ми йшли шляхом ресинтезу. Я був членом Держкомісії і мав найоперативнішу інформацію від фірм, які йшли до нас зі своїми препаратами на дослідні випробування. Тоді патентні справи ніяк не розглядалися, тож ми брали формулу хімічної сполуки, що дійшла вже до стадії промислового виробництва, і йшли своїм шляхом, а власні технологічні варіанти оформляли як винаходи.
Таким чином, завдяки ресинтезу період від початку пошуку до впровадження ми скорочували до 10 років. А той шлях пошуку, що його проходили західні фірми, для нас був непідйомним — про це нам було відомо відпочатку.
Тепер уже доступ до інформації з-за кордону втрачено, державна підтримка зникла, а починати робити щось своє ні сенсу, ні змоги немає.
— Є одна діюча речовина, якої наше сільське господарство, напевно, потребує найбільше. Це гліфосат — популярний у світі засіб для тотального знищення бур’янів, яких, на жаль, останніми роками в Україні дедалі більшає. Чи можливо у наших умовах здійснити ресинтез саме цієї речовини?
— Не лише можливо, а й зроблено. На території колишнього СРСР існують три “місцеві” технології його синтезу: московського ВНІХЗЗР, уфімського ВНІТІГ, а також технологія, розроблена нашим умільцем Сип’яком зі львівської фірми “Твін”. Він три роки пробивав свій метод через Мінпромполітики, і все ніби було нормально. Проте в нього не було необхідного обладнання, лабораторій. Метод він запропонував доволі пристойний, і якби нас туди підключили, то справа б вийшла. Адже ми знаємо, як це робити, а він не знав, і все загинуло.
— А чи не висуває фірма “Монсанто” — винахідник гліфосату — претензій щодо такого ресинтезу?
— З хімічного погляду, методи одержання продукту різняться, тому тут претензій бути не може. А щодо патентів на застосування — так вони вже не діють за строками давнини. Тобто такими продуктами-”довгожителями” сенс займатися є. Але ж на це потрібні величезні гроші, і, зрозуміло, що нині їх нам ніхто не дасть.
— Які продукти були створені вашим інститутом?
— Першою нашою розробкою був гербіцид загальної дії під назвою Полідим. Він вироблявся на Київському заводі хімікатів (нині — ВАТ "Радикал") і призначався для боротьби з гірчаком рожевим. Бо весь Південь України, а переважно — Запорізька, Дніпропетровська області, були засмічені цим бур’’яном. І ось Полідим у дозі 50 кг/га його брав. Потім цей гербіцид стали застосовувати для боротьби із заростанням каналів, колій залізниці.
Проте Полідим мав недолік: після його застосування ще років три-чотири на полі нічого не росло взагалі. Тобто його післядія була дуже тривалою, і це був великий мінус. Згодом почали застосовувати підходи більш щадні, і наступним нашим кроком був препарат Діанат, який за кордоном називався Дикамба. На основі Діанату й 2,4-Д (у співвідношенні 1:10) у 1971 році ми створили гербіцидну суміш Діален. Нині швейцарці видають Діален за свій препарат, проте придумав його я.
Цех із виробництва Діалену було збудовано на уфімському “Хімпромі”. Він діє й понині: на 2,4-Д власного виробництва і американській Дикамбі. А ось виробництво Діанату в Союзі так і не було запроваджено.
Третім препаратом був Нітран (за кордоном — Трефлан), створений у 1982 році. Його розробляли років п’ятнадцять і витратили на це 4 млн рублів. Спочатку Нітран виробляли із закордонної діючої речовини — на київському “Радикалі” та уфімському “Хімпромі”. А пізніше, у 1989 році, в узбецькому місті Навої збудували підприємство потужністю 15 тис. т, тобто на всю союзну потребу. Це підприємство коштувало 63 млн рублів. Його приїздили дивитися американці з фірми “Еланко” — вони думали, що ми не зможемо його запустити. Але ми змогли, і вийшло навіть краще, ніж у них. З пуском цього підприємства в нас було створено повний цикл виробництва нітрану — від діючої речовини до кінцевої форми.
Проте тоді вже починався розпад. На пусконалагоджувальних роботах усі спеціалісти були, скажімо так, руські, місцеве ж населення до хімії особливого інтересу не мало. Тому підприємство ми пустили — і поїхали. А спадковості немає. І узбеки усю цю справу швидко розвалили: пропрацювало підприємство лише рік.
Для тваринницької галузі нами було створено Хімкокцид — препарат для лікування й профілактики кокцидіозу приці та ВРХ. За розробку і впровадження цього технологічного процесу групу авторів, зокрема і мене, було вшановано званнями лауреатів Премії Ради Міністрів СРСР.
Названі чотири розробки були тими, де я виступав керівником. Але паралельно велися й інші теми. Було, наприклад, створено гербіцид загальної дії Хлорамп (за кордоном — Тордон). Як і у випадку з Полідимом, після нього років п’ять нічого не росло. Розроблено і 1973 року впроваджено у Серлітамаку, що біля Уфи, технологію оригінального Зооциду Гліфтору; вона діє й нині. А після дев’яностого року в нас пішли піретроїди. Разом з Рубежанським ІХТПЕ ми займалися Циперметрином: до промисловості він так і не дійшов, усе залишилося у вигляді регламенту. Те саме сталося і з Фенвалератом. У 1994—1995 роках почали працювати над акарицидом Аполло і фунгіцидом Сапроль: щойно розробили технологію — фінансування було припинено, і з тих пір усе цілком занепало.
— Занепад вітчизняної агрохімічної галузі пов’язують з експансією на наш ринок препаратів іноземних фірм. На вашу думку, чи мала місце чесна конкуренції між їхніми і вашими препаратами?
— У радянські часи їх сюди не дуже пускали. Кордони були закриті, провадилася протекціоністська політика. Усе, що могли, ми використовували своє. Наприклад, для того самого Нітрану одного компонента в Союзі не виробляли, його купляли у фірми “Байєр”, ФРН. Однак ЦК і Рада Міністрів швидко видали постанову, і випуск цього компонента розпочався в Ангарську. Така політика гарантувала незалежність від будь-яких зарубіжних нюансів.
Водночас через Зовнішторгімпорт купляли дослідні партії іноземних препаратів, які порівнювалися з нашими аналогами за ефективнюстю. Потім до Держкомісії йшли звіти. Завжди приділялася увага тому, щоб наш препарат за активністю та екологічними параметрами був не гірше закордонного. Наприклад, у Нітрані є одна дуже шкідлива канцерогенна домішка —нітрозаміни. В американському Трефлані її рівень становив 1 ppm, і від нас вимагали — дай не гірше. Ми зробили 0,5 ppm. Цей рівень було закладено в технічних умовах на препарат, створили спеціальну стадію очищення. За ціною особливих порівнянь не було, оскільки вартість сировини та енергоносіїв у Союзі була низькою, тож і вартість кінцевого продукту завжди була меншою.
А відкрили кордони, я думаю, свідомо, тому що наші чиновники виявилися нестійкими перед впливом західних фірм. Тоді й почався диктат. Навіть у Росії іноземні фірми продають свої препарати дешевше, ніж в Україні. Тому що Росія може ще якось огризатися: не продасте — самі зробимо! А Україна — безпомічна, її відразу й затисли. Я знаю, що при кожному обласному управлінні сільського господарства були представники іноземних фірм, які диктували, що купляти, а що не купляти.
— Якою під час цього перерозподілу ринку була позиція господарств?
— А господарства не мали грошей. Раніше завод виробляв пестициди за планом, а господарства отримували їх за рознарядкою, тобто, практично, безплатно. Напевно, це мало і свої мінуси. До того ж, на місцях не завжди були грамотні агрономи, і засоби захисту рослин часто застосовували не належним чином. А коли стара система впала і постала потреба платити гроші, то господарства просто перестали препарати брати. Тоді фірми почали давати їх авансом, під розрахунок з майбутнього врожаю. Так господарства залізли в борги, які висять на них і донині.
— Чи здатна українська промисловість виконувати синтез речовин агрохімічного призначення нині?
— Це дуже складно, тут має бути і відповідний рівень апаратурного оформлення, і кваліфіковані кадри. З цих позицій доброю точкою було Рубіжне. Там виконувався дуже складний синтез, але нині все повністю розвалилося. Дуже добрі заводи були у Шостці, Черкасах — нині вони також у занепаді. У фірмі “Барва” в Івано-Франківську є дуже добрий завод, він ще живий, там ще можна щось робити. Доволі активно працює “Кремнійполімер” у Запоріжжі. Свого часу ми впровадили там свої технології, дружимо з ними і донині. Але й вони не можуть зараз працювати на повну потужність. Самі собою заводи не запрацюють, починати потрібно з науки. А спеціалісти-хіміки нині на базарах та городах, вони втратили кваліфікацію.
Тепер наші виробничники говорять: ми хочемо робити формуляцію, а фірми нехай продають нам діючу речовину. Фірми щодо старих препаратів на таке погоджуються, а щодо нових —ні. І ми нічого з цим зробити не можемо.
— Що можна сказати про сьогодення “Синтеко”?
— Вже сім років, як ми не одержуємо від держави жодних підживлень. Тому проблематику хімічних засобів захисту рослин ми полишили. Певний колектив в інституті залишився, і ми намагаємося триматися. А триматися можна лише наробками. Є певні види нашої продукції, що мають попит, однак це не пестициди. Інколи ми згадуємо і про них, але трапляється таке епізодично, як, наприклад, було із “Агробізнеспромом”. Мені подобається ця фірма, проте на науку грошей вони також не дають. Тому залишається сама лише формуляція: ми їм один такий процес у Черкасах впровадили. Але це дрібниці, окремі випадки.

Запитував Павло Коротич