Спецможливості
Архів

Ми й нині живемо при комунізмі...

05.06.2008
371
Ми й нині живемо при комунізмі... фото, ілюстрація
Ми й нині живемо при комунізмі...

Ми й нині живемо при комунізмі...

Пригадую, був четвер. Робочий день практично закінчувався. Проте, знаючи імпульсивність Івана Григоровича Кириленка, на той час міністра аграрної політики України і мого безпосереднього керівника, поспішати додому я просто не могла. Доручення інколи виникали раптово — і краще такої миті бути на робочому місці. Я сиділа в приймальні й переглядала газети. Двері кабінету стрімко розчахнулися, й на порозі з’явився Кириленко з незнайомим мені чоловіком. “Наталю, — звернувся до мене Іван Григорович, — познайомся. Це Дмитро Костянтинович Моторний. Завтра звози його на телебачення, організуй зустріч з журналістами. Переконаний, їм буде цікаво поспілкуватися з такою відомою людиною”. Міністр на прощання потиснув руку Моторному і зник за порогом власного кабінету. Ми ж, домовившись про час та місце зустрічі наступного дня, теж розпрощалися. Так невимушено просто відбулося моє знайомство з людиною-легендою, керівником, як колись говорили, союзного масштабу, двічі Героєм Соціалістичної Праці Дмитром Моторним. Наступного ранку я прийшла до вестибуля міністерства хвилин за п’ять до призначеного часу. На мій подив, Дмитро Костянтинович уже був тут і привітно усміхався. Я не розгубилася й одразу спитала про те, що не давало мені спокою: “А правда, що у вашому селі люди живуть, як при комунізмі?” В очах у Дмитра Костянтиновича з’явилися веселі іскорки.
“Так, — відповів він. — Нам усі завжди так говорять”.

Восени 1943-го йому виповнилося шістнадцять. Навесні йому дали трактор, і Дмитро засіяв першу у своєму житті ниву. Через певний час у колгоспі ім. Карла Маркса Чаплинського району Херсонської області він став першим водієм вантажівки. Потім було навчання: спочатку в судно-механічному технікумі, а згодом у Мелітопольському інституті механізації та електрифікації сільського господарства. Щоправда, до інституту він прийшов, попрацювавши на Херсонському суднобудівному заводі та Ушкальській машино-тракторній станції. Та, здобуваючи освіту інженера-механіка, Дмитро Моторний ані на мить не забував про село, про сільські обрії. І тільки-но випала нагода, — партія покликала молодих інженерів та техніків піднімати село, — приїхав у село Чорнобаївку й залишився тут назавжди...
Дмитро Моторний: Усі чомусь боялися йти на роботу до колгоспів. Я приїхав у Чорнобаївку у 59-му. Попрацював головним інженером, заступником голови. А в 1963 році мене обрали керівником господарства. Головую й по сьогодні.
Наталія Черешинська: А пригадуєте, з чого починали?..
Дмитро Моторний: Будівництво свого господарства ми розпочинали з невеличкої індустрії. Нам, селянам, увесь час, скільки я себе пам’ятаю, усі “допомагали”: дають машини вивезти буряки з поля — значить допомагають, привезуть людей з міста овочі збирати — шефська допомога, щось збудує міжколгоспбуд чи відремонтують техніку в “Сільгосптехніці” — теж допомога. Я ж одразу односельцям сказав, що грати в таку гру не збираюсь, і ми вчитимемося все робити власноруч.
Найперше, що ми зробили, — створили невеличкий полігон залізобетонних виробів, потім маленький асфальтовий завод. Ще згодом зібрали дві сотні будівельників, і в нас з’явилася будівельна бригада. Щоправда, на все це потрібні були кошти, і ми їх мали в 65–66 роках. Тому, вийшовши з економічної скрути, почали інтенсивно будувати село. Нині воно практично збудоване, зведено всі необхідні переробні підприємства: консервний та молокопереробний цехи, млин-комбінат з виготовлення гречки, пшона, інших крупів, елеватор. Працює майстерня з ремонту сільгосптехніки. Я знаю багато господарств, але такої майстерні не має жодне з них. Наприклад, метод порошкової металургії у напиленні деталей використовують лише на 10 промислових підприємствах України, у тому числі і в нашій майстерні. Тому коли ми змушені були вчитися виживати, виявляється, що ми були до цього адаптовані, бо все вміли робити самі. Як тут не згадати соціальну сферу, скажімо. Адже ми власноруч збудували середню школу на 1200 місць, дитячий садок, до якого можуть ходити 280 хлопчиків та дівчаток. Або музична школа: навчатися в ній можуть 300 діточок. А зал Будинку культури вміщує 600 осіб... Зважте, все зведено за кошти господарства, жодної копійки кредитів у держави ми не попросили з 1963 року! І ніколи нікому й гривні не заборгували. Водночас повністю розраховувалися з селянами, люди завжди вчасно отримували заробіток. Усе це було закладено довгим шляхом побудови нашого господарства, і саме цей досвід переконує мене в тому, що увесь цей час нам багато в чому шкодили, а не допомагали, тільки й думали, яким чином викачати із села побільше грошей. Пригадайте відомі міжколгоспбуди. Аби збудувати, наприклад, корівник на 200 голів, з нас брали 340 тисяч карбованців. Наша будівельна бригада цей самий обсяг робіт виконувала за 108 тисяч, бо залізобетон був свій, робітники теж, жодних накруток, жодного обману, адже в себе не вкрадеш...
Наталія Черешинська: Але Чорнобаївка перш за все була відома, як кажуть — на весь світ, своїми високими врожаями. І не лише зерна...
Дмитро Моторний: Так, бо ми живемо в зоні ризикованого землеробства, де за часів Радянського Союзу зернові “працювали” на зрошуваних землях. У нашому господарстві таких земель спочатку було 1500 гектарів. Коли ж ми зрозуміли важливість цієї справи, то додали ще 2500. І, справді, добивалися свого часу рекордів всесоюзного масштабу. Наприклад, з площі у 200 гектарів ми отримували з кожного по 924 центнерів помідорів. У середньому ж на Херсонщині з гектара збирали 120 центнерів. Або кормові буряки: ми мали по 2500 центнерів на гектар, в області — 600.
Наталія Черешинська: Ви не помилилися, саме 250 тонн?..
Дмитро Моторний: Так, 250 тонн з гектара. Коли я тільки прийшов у господарство, ми вирощували їх на 120 гектарах і мали вал 7200 центнерів. Згодом, відпрацювавши технологію, скоротили ці площі до 40 гектарів і отримували врожай до 10 тисяч тонн. Або, ви згадували, озима пшениця. З одного гектара збирали 78–80 центнерів і нижче врожайності у 58–60 центнерів не опускалися...
Наталія Черешинська: А як ваше господарство вписується в час нинішній?
Дмитро Моторний: А знаєте, прекрасно! Бо знову ж таки, ми ніколи ні на кого не розраховували, окрім себе. І працювали на совість. Але час вимагав. І коли постало питання обирати форму господарювання, мені дуже хотілося зберегти колективну форму на основі приватної власності. І тільки-но я почув в одному з виступів Президента України, що Леонід Данилович підтримує колективну форму господарювання на приватній основі, ми, не чекаючи правового поля, розробили статут і розпочали реформування. Коли вийшов відомий указ Президента від 3 грудня 1999 року, ми вже кілька років працювали як реформовані. До речі, ще у 90-му році ми розпаювали основні земельні фонди та нараховували селянам дивіденди. На той час у Чорнобаївці поперебувало, здається, півдержави: приїздили по досвід. Ми ж завжди були щирі: якщо цікаве винайшли чи впровадили в себе, то хотіли, щоб усе це мали й інші...
А що стосується земельних паїв, а це приблизно по 3 гектари, то ще у 97-му ми їх виділили, і всі, хто був членом нашого господарства, вирішили здати їх в оренду. Жоден не вийшов з колективу. Ми й сьогодні працюємо всі разом.
Єдине, що змінилося, це — показники. Та й то тільки кількісні. Наприклад, ми спроможні вирощувати 10–15 тисяч тонн овочів, але зупинилися поки що на цифрі 7–8. Переробні підприємства зупинилися, реалізація овочів слабка. Щоправда, думаючи про перспективу, ми свого часу побудували собі переробний цех. Наше господарство завжди було полігоном використання новітніх технологій та сучасної техніки. Група інженерів “Пошук”, яку я очолював, розробила та сконструювала лінію з виробництва томатної пасти. За добу тут перероблялось до 450 тонн помідорів. Подібного цеху в Україні більше немає. Щороку ми варимо приблизно 700–800 тонн пасти. Купують її із задоволенням. А ми маємо живу копійку: на ці кошти ми повністю забезпечуємо себе запасними частинами для техніки та автомашин. Також частина грошей використовується восени для виплати зарплат.
Дуже цінне те, що ми зберегли поголів’я корів. Як і 15 років тому, у нас їх 1400, всього ж ВРХ 4500 голів. І за підсумками минулого року за здане молоко ми отримали 1 мільйон. 500 тисяч гривень чистого прибутку, а за м’ясо майже 1 мільйон 200 тисяч. Отже, тваринництво дало господарству близько 3 мільйонів гривень прибутку. Сьогодні наш кооператив виробляє 60 відсотків молока в районі. Але ж, окрім нас, працює ще 25 господарств.
Ви можете подумати, що я вихваляюсь, але мені дуже радісно від того, що в нашій школі навчається 1100 учнів. І цей заклад ми вважаємо одним із своїх цехів. Кожен з учителів, наприклад, може отримати 4 сотки землі для вирощування картоплі. Землі ці поливні, орендовані. Спеціалісти нашого господарства ведуть на них повний технологічний догляд, бо це єдиний масив у 110 гектарів. Справа ж тих, хто вирощує картоплю: посадити, просапати, підгорнути, а коли врожай визріє, — приїхати й викопати. Догляд з нашого боку безкоштовний. Між іншим, учні та вчителі харчуються в шкільній їдальні за собівартістю виготовлення страв. У дитсадку, наприклад, триразове харчування дитини коштує батькам 30 копійок. У сільському клубі працюють гуртки художньої самодіяльності, спортивні секції. Назвіть мені бодай одне господарство нашої держави, яке виховало 6 майстрів спорту… Особливу увагу ми приділяємо людям похилого віку, пенсіонерам. Маємо пансіонат на березі Чорного моря. Пенсіонери та ті, хто пропрацював у нас 20 років, відпочивають там безкоштовно. Ну а члени кооперативу отримують путівки на 6–12 днів за 10 відсотків її вартості. Загалом же на соцкультпобут ми щороку витрачаємо близько півмільйона гривень. А ще на допомогу пенсіонерам виділяємо 600 тисяч.
Раніше ми з вами говорили про оплату праці. Так, окрім грошей, ми практикуємо натуроплату — за оренду паїв. Селяни отримують усе, що обумовлено угодою: пшеницю, молоко, олію, овочі, фрукти, баштанні культури. У грошовому еквіваленті це 472 гривні. Кожен за пай має 300 кілограмів зерна, 120 літрів молока, 20 — олії, 40 кілограмів різних крупів, 50 — фруктів, 100 — овочів та кавунів. Додайте, що, окрім цього, кожен із членів нашого кооперативу заробляє додатково в натуроплату ще по 700 кілограмів пшениці, 120 літрів молока, певну кількість крупів. А овочів отримують досхочу. За нашої врожайності коштують вони не дорого. Та й ми не скупі: якщо людина сумлінно працює на полі, ми завжди дозволяємо вибрати для себе відро-два помідорів чи іншої городини...
Наталія Черешинська: Дмитре Костянтиновичу, ну і заперечте тепер, що ваші люди живуть не при комунізмі?..
Дмитро Моторний: Нам усі так говорять. А багато хто не вірить, що все так і є...
Розмова про все те гарне, що створено нині в Чорнобаївці, якось непомітно налаштувала нас на ліричну тему. Дмитро Костянтинович щиро всміхнувся і сказав, що його сьогоднішнє життя надихнуло писати вірші. Спробував... і вийшло. Якось їхав дорогою, дивився на поля, і самі собою вибудувалися рядки про степ, про хліб, про долю людську. Так народилася пісня “Покохайте поле”, що стала гімном міжнародного фестивалю самодіяльної пісенної творчості “Чорнобаївський заспів”. Щороку в сільському клубі збираються фольклорні та хорові колективи з Одещини, Запоріжжя, Кіровоградщини, Криму. Моторний і тут виявляє свій непосидючий характер: може прочитати гумореску, заграти на баяні, поспівати разом з усіма... Поки Дмитро Костянтинович читав нехитрі римовані рядки, я з цікавістю спостерігала за ним і думала: яка талановита ця людина. Хоча й інтелект має виробничий, та вміє масштабно про все поміркувати. І про економіку господарства, і про людей, і про духовне, і про майбутнє. Напевне, щасливі ті чорнобаївці, які в наш непростий час мають такого керманича! Скажете, що я теж сумую за недалеким минулим? Аж ніяк! Просто дуже хочеться, щоб нарешті кожен селянин мав гарні умови праці, достойну зарплатню, комфортабельне житло, впевненість у завтрашньому дні, забезпечену старість. А як це назвуть історики — комунізмом, капіталізмом чи епохою перебудови — не істотно, бо головне — усвідомлювати, що рай земний створюється щоденною виснажливою копіткою працею. Такою, яку ось уже 40 років демонструє Україні колектив колишнього колгоспу імені Кірова, а нині приватно-орендного кооперативу “Зоря” села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області. І по-іншому просто не може бути, бо увесь цей час їхній незмінний ватажок — той самий Моторний. Дмитро Костянтинович. Двічі Герой Соціалістичної Праці. Зустріч з яким, я переконана, вам теж запам’яталася б назавжди.

Наталія Черешинська

Advertisement

Інтерв'ю
Сергій Потапов, менеджер з розвитку плодоовочевого бізнесу Українського проекту бізнес-розвитку плодоовочівництва, як виявилось, давно обізнаний з горіховою тематикою. А зараз серед партнерів проекту є і одне об’єднання виробників горіхів... Подробнее
Зараз багато говориться про деградацію грунтів. Сайт propozitsiya.com попросив детальніше прояснити суть проблеми і порадити шляхи її вирішення генерального директора Інституту охорони грунтів Ігоря Яцука. І він дав докладне інтерв’ю.   Як... Подробнее

1
0