Мене стали підтримувати ще більше

— Не думаю, що втрата мною посади віце-прем’єр-міністра була чимось надзвичайним. Попри це, я не втратив довіри, і мій рейтинг навряд чи змінився. Навпаки, я активізував свою діяльність в напрямі міжнародних стосунків. Тому що Україна є великою аграрною державою, і ми не зможемо успішно розвиватися, якщо активно не контактуватимемо з нашими колегами за кордоном. Я брав участь у багатьох міжнародних конференціях, що проводилися з метою аналізу глобальної аграрної політики. Світовий банк пропонував мені взяти участь у його роботі в якості члена Клубу аграрних політиків світу. Тобто я зміцнював свої позиції як політик не лише національного, а й міжнародного масштабу. Здобував нові знання, досвід і сподіваюся, що використаю їх лише з однією метою: щоб примножити ті здобутки, які має наш агропромисловий комплекс, для прискорення процесу його реформування.
В Аграрної конфедерації, де я нині працюю, є великі потенційні можливості. Вона має осередки в усіх регіонах України й об’єднує аграріїв, які представляють різні політичні сили і громадські об’єднання. Через своїх представників Аграрна конфедерація має великий вплив на процеси, що відбуваються у парламенті.

— Якими є стосунки між Аграрною конфедерацією і нинішнім аграрним блоком уряду?

— З  моменту свого створення наша структура мала доволі тісні стосунки з владою. Доручення про підготовчий процес зі створення конфедерації підписував Президент України. Відповідні доручення щодо проведення організаційного форуму підписав прем’єр-міністр Віктор Янукович. І до процесу проведення обласних конференцій УАК були залучені керівники владних структур. Адже Аграрна конфедерація створювалася з метою консолідації зусиль усіх громадських структур і влади з тим, щоб прискорити процес реформування галузі. На жаль, аграрна реформа весь час пробуксовує, і це позначається не лише на макроекономічних показниках, а й, передусім, на рівні життя селян, які є нині найбільш знедоленими. А зволікання з проведенням реформи і надалі погіршує соціальний стан на селі.

Тому консолідація зусиль навколо питань реформи, поліпшення ситуації у сільській місцевості, зміцнення потенціалу АПК — це головна мета Аграрної конфедерації. І коли ми говоримо про реформу аграрної галузі, про трансформування економіки в цілому, то тут, безумовно, треба використовувати міжнародний досвід і приймати такі рішення, що кореспондуються з відповідними рішеннями європейського співтовариства. Україна є європейською державою, тож і наше законодавство, і стандарти на продукцію, і стандарти якості життя, і питання демократизації та розвитку громадянського суспільства — усе має узгоджуватися з тими процесами, що відбуваються у Європі.

Я дуже багато аналізував переваги і недоліки українського АПК у порівнянні з аграрними галузями інших країн. І ось яких висновків дійшов. Найголовнішим фактором нашого аграрного виробництва є те, що Україна може забезпечити біологічні потреби населення в продуктах харчування за рахунок реалізації не більш як 20% потенціалу свого сільського господарства. 80% цього потенціалу буде зорієнтовано на експорт. У нинішніх умовах, коли конкурентоспроможність нашого АПК є надзвичайно високою, нам не потрібно якихось надто великих бюджетних дотацій, щоб цей процес успішно розвивався. Держава повинна лише створити сприятливі умови для розвитку підприємництва на селі, щоб інфраструктура аграрного ринку була прозорою, щоб там був високий ступінь лібералізації стосунків між суб’єктами. Головним елементом  аграрної інфраструктури має бути управління ризиками у сільгоспвиробництві, яке передбачає страхування, хеджування ризиків, систему іпотечного фінансування, лізинг сільгосптехніки.

Величезна проблема пов’язана з просвітницькою роботою: людей треба вчити використовувати всі ці нові технології і методи роботи. Паралельно з навчанням треба створювати систему комунікацій у сільській місцевості. Слід просувати у село зв’язок, інтернет, інші засоби комунікацій. Адже якщо йдеться про бізнес, на першому місці завжди стоїть питання комунікації: хто не має інформації, той не має змоги досягти позитивного результату. І все це має лягти на плечі держави.
Бюджетних коштів замало, і їх треба використовувати раціонально. Тобто їх не можна витрачати на підтримку цін і виділяти регіональним адміністраціям на покриття нанесених стихією збитків. Бо тоді гроші використовуються неефективно і несправедливо: той, хто втратив, отримує стільки ж, скільки той, хто не потерпів від стихії взагалі. Адміністраціям дуже важко розподіляти ці кошти. Дуже часто виникають проблеми, пов’язані з корупцією. А інфраструктура ринку при цьому не розвивається.
На всіх цих питаннях зосереджує свою увагу Аграрна конфедерація і я особисто.

Що мені особливо тяжко констатувати — цей процес міг би бути активнішим, якби не той прикрий випадок, що стався на початку минулого року, коли я, скажімо так, був вилучений із суспільства, бо інші слова мені говорити просто боляче. Але головним питанням для мене було те, як мої колеги ставитимуться до мене після мого повернення. Так ось: я отримав сотні телеграм підтримки з усіх регіонів України, і де б я не був, я не відчув неповаги до себе. Навпаки, люди мене стали ще більше підтримувати, навколо мене згуртувалися ті прогресивні сили, які хочуть розвивати сільське господарство саме тими методами, що узгоджуються з європейською політикою.

—Які б ви могли дати прогнози щодо експортного зернового потенціалу України в новому маркетинговому році?

—Якщо ми отримаємо зерна понад 30 млн т, то без жодних проблем зможемо експортувати 6–7 млн. З того буде лише користь, бо сільгосппідприємства одержать гроші, яких їм бракує, і зможуть ще краще спрацювати наступного року. Тому, якщо уряд узяв курс на активний експорт — це добре.
Водночас, недоцільно створювати річні запаси продовольства в Держрезерві, тому що це веде до надзвичайно великих бюджетних витрат, шкодить економіці. Адже досить тримати 10% річної потреби будь-якого продовольства, і цього вистачить, щоб у надзвичайних умовах не спричиняти паніку серед населення, а постачати продукцію. Усе решта — то робота суб’єктів господарювання: трейдерів, переробників, перевізників, борошномелів, пекарів. І вони цю справу роблять, повірте, на порядок краще за державні підприємства, і без жодної бюджетної копійки. До того ж, вони сплачують державі податки. Отож, держава має підтримувати приватний бізнес, що займається ринком зерна.

— А чи не виникне при цьому ситуація, аналогічна до минулорічної, коли Україна багато зерна експортувала, а навесні одержала зернову кризу?

— Торік ми не залишилися без зерна. Україна мала перехідні залишки значно більші, ніж вони були за попередні десять років. А причина тієї ситуації в тому, що ми мали стихійне лихо: 65% посівів були знищені морозами. Цього ніхто не міг передбачити. Проте в тих умовах ми повинні були, знову ж таки, залучати до врегулювання проблеми приватний капітал. Не треба було розмахувати бюджетними 400 млн гривнями, які потім невідомо куди поділися. А приватні структури могли без жодних проблем у квітні-травні завезти потрібну кількість зерна і не допустити підвищення цін на хліб. Проте вони були обмежені в цій можливості, бо держава декларувала свою готовність зробити це самотужки. Водночас відбувався шалений “піар” щодо того, що нібито не вистачає зерна, що це викликано надмірним експортом. Усередині жовтня уряд підписав з трейдерами меморандум і дозволив їм завозити зерно. І на диво — протягом півтора місяця 3,5 млн т зерна без жодної копійки з бюджету були завезені, ситуація на ринку стабілізувалася.

— Леоніде Петровичу, кажуть, ви хочете поборотися за місце в парламенті на червневих довиборах?

— Мої друзі спонукають мене до того, щоб я став народним депутатом і працював як професійний політик. Це дасть змогу підсилити роботу Аграрної конфедерації, впливати на законодавчий процес. І я схиляюся до того, що цей крок треба зробити.