Хто зупинив тебе, млинове колесо?

Де тільки не їли хліба з борошна, змеленого чистою водою наших рік... Та заніміли жорна, обірвалася цівка білого млива. Навіть на тих водяних велетах, які здатні самотужки крутити жорна та ще й посилати світло в оселі, майстерні, на ферми, ми поставили електроприводи. У затінку розкішних верб — Отут було море. Наше Синявське море. Береги у верболозах, вода чиста, сила-силенна риби... Як плюхне короп — тільки хвилі розбігаються. А що тепер? Вузенькою стежечкою біжить вода, навіть не біжить — сонно крадеться крізь очерет. Усе заросло, затягло, замулилось. Посеред річки верби вкоренилися — де таке бачено? А ми ж там купалися... Цю сумну розповідь про річку свого дитинства Іван Липовий вів два десятиліття тому, коли ми познайомилися в Рокитному й разом поїхали на його батьківщину. У Синяві народився, виріс, багато років працював землевпорядником райсільгоспуправління, тож близьким та зрозумілим був йому біль Росі. Мимо нас повзли машини, і ми бачили, як нелегко їм діставатися протилежного берега — гребля в ямах, вибоїнах. — Не тримається вода — просочується поміж камінням, — показував Іван Федорович. — Пам’ятаю ще ту, стару, греблю. Було хоч яйце по ній коти! Обабіч — шлюзи із заставками. У повінь їх піднімали, і все, що в кригу вмерзло, виривав з корінням, забирав льодохід. Річка глибока, багатовода, тому млин навіть у посуху працював. Ось корба на шлюзі ще збереглася — нею пропускали на лоток воду. Падала з висоти, крутила камені, вальці. Питльоване борошно мололи, олію били, гречку й просо шеретували. Поки не передали комбікормовому. І наче душу вийняли в старого трудівника: відвезли турбіни в металобрухт, підвели електроенергію... Ніхто вже за шлюзами не доглядає, не порає греблі. Не пригадую, коли й льодохід востаннє був. Як працював млин на воді, то й річка мала господаря: мірошники підтримували рівень — стежили, щоб стік був спокійним, вирівняним, щоб русло не замулювалося, не заростало. А перестав торохтіти жорнами — махнули рукою на Рось... Іван Федорович уже давно на пенсії. Через двадцять років після нашої зустрічі я ж знову в Синяві — оглядаю залишки капітальної споруди. Скільки ще міг прислужитися водяний млин тутешньому селянинові! Невдовзі виповнилося б йому 110 років. На жаль, не виповниться. Лише в добрих спогадах багатьох вдячних надросян старшого віку залишається це екологічно чисте борошномельне підприємство, до якого, мов на маленьке свято, вони завжди поспішали з клунками збіжжя. Хто ж зупинив тебе, млинове колесо? Навіщо? Та й чи тільки в Синяві заніміли жорна, що м’яко шамотіли по зерну, чи тільки тут обірвалася біла цівка свіжого млива? А в Трушках, Стеблеві, Богуславі, Синиці, Шамраївці, Хльорівці, десятках інших сіл та міст понад Россю, численними притоками?.. Про те, що було їх немало на берегах благословенних річок та річечок, знаємо з книг мудрого Нечуя-Левицького. Згадаймо-бо: “Водяні млини, попритулювавшись під зеленими вербами, крутять день і ніч чорними колесами” (“Рибалка Панас Круть”). “...далі, вгору по Росі, чорніла гребля через Рось, через каміння, чорнів млин за річкою. За млином стояли вози з мливом, вештались люди, що застоювали черги в млині” (“Гастролі”). “Серед села Раставиця входить в широкий ставок... На греблі знов у два рядки видивляються в воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель” (“Микола Джеря”). Цитувати можна ще і ще. Однак чи слід? Не лише в басейні тихоплинної Росі — кожна, навіть найменша, річечка була багата на водяні млини — дерев’яні й кам’яні. Дво- і триповерхові. Наливні, підливні... Сотні гребель, гаток мостили через Сейм, Псьол, Тетерів, Ворсклу, Десну... Наприкінці XIX століття, коли забуксувала борошномельна промисловість Російської імперії, виручили річкові трудівники на Росі й Тікичі, Горині й Случі, Бузі й Інгулі... Доброї слави зажили по всій Європі греблебудівники (особливі “водяні люди”, як їх називали), мірошники. Де тільки не їли хліба з борошна, змеленого чистою водою наших рік! Он біля Ліверпуля підняли затонуле на початку минулого століття судно, а в його трюмі — мішки з клеймом “Млини адмірала Абази”. Стояли вони на Ятрані. І залишили Роставицю без роботи Силу води для своїх потреб люди навчилися використовувати з давніх-давен. Батьківщиною водяних млинів вважають Рим. Простим був принцип їхньої дії, який описали ще Вітрувій і Страбон. 3 одного кінця довгої осі закріпляли камінь, а з другого — лопаті. У воді таке колесо під дією течії поволі оберталось, а за ним і камінь. Під нього знизу підкладали ще один, круглий, він залишався нерухомим. Насипали між ними зерно, і воно розтиралося на борошно. Такими млинами, як твердять римські письменники, користувалися ще за часів Юлія Цезаря (I ст. до н.е.). У Київській Русі з’явилися вони у XII столітті. У першому письмовому зводі законів — “Руській правді” — вже згадувався млинарський промисел. Збігали десятиліття, століття. Людина вдосконалювала систему шестерень, маховиків, сигналізацій, вдосконалювала свій витвір. У ньому відбивалися її побут, культура, історія. Ой піду я до млина, до дірявого, Чи не стріну Василя кучерявого, — співали дівчата. Тепер не ходити їм до млина. Навіть до дірявого. Бо де ж він, отой млин? Де творіння рук дідів і прадідів наших — талановитих майстрів народного ремесла? “У журналістських поїздках скрізь шукав я цих “мамонтів, що раптово вмерли”, і, втративши вже надію, все-таки зустрів — на річці Посор у Брянській області, — писав Василь Пєсков у “Комсомольской правде”. — Водяний млин той — єдиний у Росії (радий буду, коли помиляюся), живий, рентабельний”. Невже не зосталося їх і в нас в Україні, пейзаж якої років ще з вісімдесят тому важко було уявити без греблі та млина на річці? Так само як і без вітряка на згірку. У багатьох відрядженнях і я шукав відповіді на це питання. Сподівався почути скрип млинового колеса, коли два десятиліття тому мандрував уздовж Росі. Даремно. Майже місяць ішов від витоку до гирла — і в жодному селі не порадувало сухе лопотливе гудіння важких борошномельних каменів, з-за жодного гаю не вимахував крилами вітряк. Аж якось дізнався: на Роставиці, тій самій Роставиці, що “неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших”, залишилися водяні млини і служать людям. — Запізнилися ви років на тридцять... Петро Базименко, мірошник із села Строків Попельнянського району Житомирської області, вийняв з кишені в’язку ключів і повів мене до механічного відділення — серця млина. Очікування дива обернулося розпачем: не билося серце. Не знесло людської неласки, зупинилося колесо. Петро Андрійович рясно пересипав свою розповідь звичними для мірошника словами: “вальці”, “трієра”, “сита”, а я уявляв, як падає вода з потоків на лопаті колеса, як крутиться воно, а могутній вал обертає цілу низку трибів — передач, приводить у рух камені... Гіркою прозою цей чоловік приземлив мої думки, розбурхану уяву: — Оце турбіна, але днище пропало, бо давності неабиякої. Гляньте на шестерні — яке мистецтво! Як були залізні, то шум стояв аж до Павловичів, а це з дерева. Уміли майструвати, та не вміли доглядати... Лише на фураж мелемо та б’ємо олію. А раніше дерли просо, перловку з ячменю, пшеничну кутю, ще раніше мололи борошно на хліб та пироги. Цілу добу не замовкав млин, троє мірошників працювало. До турбіни генератор приладнав, за потреби й село освітлювали, і все — вода. Дармова енергія! Тепер вона мимо тече — спливає, без роботи лишили Роставицю, підвівши до млина дроти. Мусимо ще й платити за електроенергію. Нібито сума й невелика, та коли копійки до копійок... Навіщо ж їх витрачати — річка й без грошей крутила жорна. — Та й електрика дуже часто підводить, — додав пенсіонер Павло Дзюбенко, який прийшов допомогти на олійню. — Зерно засиплеш, а світла не стане — мусиш назад вибирати. А на воді крутив би собі потихеньку. Олія наша славиться — стараємось не пересмажувати. Проте якість уже не та. І фураж на електродробарці не такий — просто псуємо зерно та й годі. Борошна й поготів не змелеш — париться. Можна було б відновити турбіну, і лопаті, і передачі зубчасті відреставрувати, та кому те потрібно? Ви ось на заставки погляньте... Перед Строковом Роставиця розливається ставком. Греблі вже років зі сто, ще більше млинові. Місток чималий, та одразу видно — без хазяїна. — З допомогою заставок завжди регулювали рівень води, — пояснював Петро Андрійович. — Як перейшли на електрику — нікого вже не впросиш зглянутися на той шлюз. За п’ятнадцять років десяток заставок зробили. Коли б хоч дубові, а то ж соснові. А ще як колгосп передав водоймище рибтрестові... Забили зверху кілька дощок — та й по всьому... Ті заставки, мов решета, не стережуть води. Іще рання весна, а її вже немає. Раніше, бувало, десь потече, то соломою затикають, аби вода через турбіну бігла. Тепер... Аж сором пече: невже ми такі безпорадні, що не можемо нічого домогтися? Чи багатими стали, погордувавши дармовими кіловатами? — Бачу, доживає віку й гатка, лотки обросли мохом та водоростями, будка для колеса догниває... — Шлюзовий канал, яким воду на колесо з плицями подавали, шляховики й зовсім хотіли засипати. Але я не дав. Хтозна, нині нікому не треба, то, може, хоч онуки будуть розумнішими та відродять млин, вдихнуть у нього життя. Воно ж і для Раставиці користь: вода на кисень збагачується, як через колесо проходить, рибі тут привілля... Років та років назад була та незабутня зустріч у Строкові, а запам’яталася, наче вчора відбулася. Тому, коли випала нагода побувати в цьому мальовничому куточку Житомирщини, не міг обминути давнього знайомого. Стоїть млин, як і стояв. Але де турбіна, лопаті?.. — Потрощили та викинули... Воно легше мотор поставити, ніж водяне колесо відремонтувати, чавунну деталь вилити... Володимир Кудринський тепер мірошникує — змінив діда Базиленка, коли той вийшов на пенсію. Каже, що прикипів до млина з малих літ. Пацаном у канікули пропадав тут зрання до смеркання... Старається підтримати вогонь душі старого трудівника, спутаного електродротами. Товч для худоби меле, б’є для людей олію. Хтозна відколи валялася в далекому кутку просяна драчка (“В.Менцель. Біла Церква” — вибито на ній у позаминулому столітті). Взявся доводити до ладу: селяни ж бо й просо почали сіяти... Радий, що ставок від рибтресту знову перейшов до господарства — нині приватно-орендного виробничого кооперативу “Роставиця”. Нарізали он дощок дубових на нові заставки... — Може, Володимире Андрійовичу, десь та зберігся водяний млин? — На Роставиці вони в кожному селі були. У Павловичах питлі працювали, Чубинці (це вже Сквирський район Київщини) два мали: на три жорнових камені і на 12 вальців. Туди навіть по манну крупу їздили, доки не пристосували під комору. На електриці таборівський, дулицький... Хіба що в Буках уберегли — там старий млин, 1846 року. О, я пригадую того велета. І мірошника Івана Костянтиновича пригадую. Коли ми бачилися — йому вже за 60 було. Чи живий-здоровий? Чи так само гудуть жорна?.. Зажевріла ще одна іскра надії. І хоча недовго в’ється стежка понад річищем від Строкова до Буків, передумано за цей час чимало. Про нашу байдужість і безгосподарність, про зневагу до надбань минулого і поклоніння перед усім найнайбільшим, найнайпотужнішим — часто-густо на шкоду природі, самим собі, про зубожіння душі та пам’яті. Не заглиблюватимемося в далекі тридцяті роки, коли суціль сиротіли млини й вітряки — хазяїв-бо під виглядом розкуркулення сатрапи відривали від землі, виселяли на неминучу загибель до Сибіру. Лише принагідно згадаємо не менш трагічну сторінку — Другу світову: шквал вогню тоді не обминав і цих одвічних помічників та годувальників селянина. Але нині... Нині... Скільки їх ще залишилося побіля річок та ставів! Мурованих з каменю, цегли — на віки-бо зводилось. І хоча з повибиваними вікнами та дверима, потрощеними лотоками та колесами (тут ми вже постаралися!) — стоять міцно й гордо. Стоять, немов докір. Гуляють по них вологі протяги, вивітрюють близький та рідний для кожного селянина дух, виганяють хвилюючі, дорогі спогади.

І сьогодні можна з вигодою використати енергію малих річок Слово “млин” вписано в історію поруч з іншими найсвятішими для народу словами: “земля”, “хліб”, “жито”... “Млин меле — мука буде. Мука буде — жити будем”. “Є мука та сито — завжди будеш ситим”... Бо мололи ж і на буханці, і на гречаники, і на малаї (тепер уже мало хто знає, які смачні малаї з горохового борошна), і все те — прості й водночас вивірені мудрі житейські істини. Чи не тут, біля млина, в очікуванні, коли мельник покличе засипати на теплий камінь золотисте зерно, народжувалися оті приказки, приповідки? Сюди завжди вабило людей. Під таке знайоме порипування вони знаходили перепочинок од важкої праці, обмінювалися новинами, вирішували справи, жартували, журилися... Це був своєрідний центр їхньої спільності, духовності. Поки на зміну водяній, вітровій силі не прийшли паровий двигун, мотор, гідротурбіна, не прийшла “зручна електрична сила”. Навіщо тоді дбати про ставок, навіщо стерті жорна наковувати, щоб мололи до ладу... Ні, не данина старожитності водить моєю рукою. Бачене й чуте на Росі та її притоках потверджує незаперечне: і сьогодні можна з вигодою використати енергію малих річок. Адже не лише жорна рухає млинове колесо. Воно може давати світло, не забруднюючи при цьому води, землі, повітря, не беручи нічого від природи. Справді дармова енергія! І чи зайвою була б вона для фермерів, орендарів, дачників? Сучасному сільському трудівникові треба вдосталь води, газу, електроенергії, тепла для опалення та гарячого водопостачання, холоду для зберігання продуктів харчування. Для повного задоволення цих потреб, за підрахунками вчених Інституту електродинаміки НАН, до кожної садиби слід подати на рік близько 50 тис. кВт.год електроенергії, а в цілому по країні — понад 300 млрд кВт.год. Розв’язати таке завдання звичайним шляхом, з урахуванням напруги з паливно-енергетичними ресурсами, нелегко. Можуть виручити відновлювані джерела енергії. Пошуки їх ведуться в усьому світі — уже діють сотні й сотні міні-електростанцій, які поряд із традиційними використовують такі види палива, як... ганчірки, гній, старі автопокришки. А ми ж і на тих водяних велетах, які здатні самотужки крутити жорна та ще й посилати світло в оселі, майстерні, на ферми, — поставили електропроводи. Зупинили млини — сипонули солі на ще одну рану, пекучу селянську рану, пришвидшивши ганебне розселянювання, відчуження від землі, знищення хлібороба. Що ж діється? Маєш якусь живність у дворі, а переробити зароблене зерно на дерть чи обмішку не можеш. Маєш мішок гречки, а каші гречаної діти не бачать — ніде пошеретувати. За борошном до міста мусиш їхати! Не стало де молоти — перестали сіяти жито, гречку, просо. Одній картоплі воля на городах. А це ж порушення сівозмін, збіднення грунтів, простір для шкідників. Нині, коли взялися реформувати сільське господарство, повертати селянинові селянське, годилося б згадати, що повнокровним селом завжди вважалося те, яке мало свій млин, олійню. Жодної греблі предки не будували без розрахунку на виробничу функцію. Петро Базименко розповідав, що в Строкові збиралися добудувати на млині третій поверх і виготовляти цукерки; що мали поруч заводи з виробництва крохмалю та спирту. Де виробляли сировину — там її й переробляли. Тепер — вивозять якнайдалі. А село дивиться на прилавки магазинів, що вгинаються від дорогих продуктів, і думає: ті самі крупи, борошно, олію можна було б і власні мати, та й значно дешевші. Водяні, вітряні млини поза конкуренцією за економічністю. Та чи тільки задля економіки маємо берегти їх? Це ж прецікаві віхи технічного прогресу, свідки неабиякої кмітливості дідів та прадідів, пам’ятки матеріальної культури, дерев’яного народного зодчества. Століттями вивірялася конструкція млинів, вона красива, довершена, без найменшої зайвини. Оці жорна, водяні колеса, триби-передачі, оці масивні балки, сходи, склеписті, ніби бійниці, вікна... Усе вражає добротною грунтовністю. А місця, де зводили млини... Обійдеш усе село, в усі закутки зазирнеш — і переконаєшся, що деінде він отак “не вписувався б”. Водяні млини обов’язково будували на протилежному від заселеного березі; будь-яка пожежа — лихо, але її не порівняти з тією, коли вогонь з’їдав млина. Ще для церкви так ретельно вибирали місце. Обидві ці споруди й задавали координати місцевості: церква — зверху, на високому й видному місці, млин — знизу, в затінку розкішних верб. Нині млин, якщо людям вистачило глузду не зруйнувати його, — чи не єдина найдавніша споруда на селі. Зі своєю архітектурою, біографією. Це диво з див допомагає прилучати молодше покоління до належного пошанування духовних та матеріальних цінностей, створених далекими предками, уберегти від зубожіння пам’яті, обміління душі, від національного нігілізму. Та коли дитина змалечку бачить “корабель без вітрил” — зарослу бур’янами, забуту кам’яну споруду, що могла б і могла ще служити людині (як млин на Росьці посеред Тетієва), коли бачить капітальну масивну стіну — все, що залишилося від пителя над Роставицею в Трушках Білоцерківського району (тих самих Трушках, де бував Нечуй-Левицький, де він писав повість “Микола Джеря”, тут уже безсилими стануть будь-які слова. А стежка біжить, біжить... і ось уже на інший лад налаштовує бачене, і все ще не віриться, що я за півкроку від давно очікуваної зустрічі з мрією. Куди ж несуть мене ноги? Перепрошую, але мушу ще раз звернутися до спогадів. Наче шовк, борошно... У Буках Сквирського району Роставиця розходиться двома невеликими рукавами, утворюючи острів. І ось тут стоїть, немов улитий у гранітну скелю, триповерховий млин. Річку перегороджує гребля, уздовж неї хаотично розкидані великі кам’яні брили. По той бік — ліс, по цей — чималий вигін. На ньому — вози з мішками, мотоцикли з колясками (у них теж мливо). Пофоркують коні. Табун гусей розбрівся по подвір’ю. Порипує стара верба, глухо шумить і булькоче вода, розмірено стукотить млин. А он і мірошник у дверях. Знайомлюсь: Іван Костянтинович Титарчук. Ледь присипаний білим порохом, пропахлий теплінню борошна. Нагодився я тоді, першого разу, вельми доречно — доки звозили зерно, працювала на електриці крупорушка, а тепер “запрягатимуть” річку! Колись тут були наливні колеса, захищені високою кам’яною стіною. Замінили їх на потужну вертикальну турбіну. Щоб привести її в дію, треба наповнити камеру заввишки 1,8 м водою (50 кубів), яка б тиснула на агрегат. Тож піднімаємо заставки, потік спішить донизу, під дубову підлогу. Іван Костянтинович відпускає гальмівні колодки, вода розкручує турбіну. Здригнулися, плавно рушили металева та дерев’яна шестерні, забігали паси передач, механічна сила дійшла до каменів — і вони зашерхотіли, задвигтів, затрусився млин. Ось воно, святе таїнство народження борошна! Крутими сходами піднялися на другий поверх, де від машин уже тягнеться запах свіжозмеленого зерна і білий струмочок дедалі сміливіше сиплеться — спадає у дерев’яний ящик. Мірошник наповнює блискучий коряк, дає попробувати. — Наче шовк, борошно, пухке, бо з чистого, повносилого зерна, — каже. — На воді робимо простий помел, перловку, у просорушці дубовими бичами оббиваємо просо. Як зітруться боріздки, для заміни жорен маємо старовинний пристрій — величезний гак із гвинтовою різьбою, прикріплений до дубової рами на осі. Поки один камінь наковуємо, поглиблюючи ті боріздки, мелемо на іншому. А он то — пителі, вони та крупорушка працюють на електриці, бо ще немає до них приводу від турбіни... Як і скрізь, тут теж не користувалися послугами річки — переймали електроенергію, вироблену за сотню кілометрів на одній з великих електростанцій. “Якось негоже це”, — не раз звертався мірошник до голови тодішнього колгоспу Федора Титарчука. Той зрештою підтримав ініціативу, виписав усе необхідне зі складу. Деревом оббили камеру, відремонтували турбінний зал, обновили заставки — і, казали мені селяни, повеселішала й Роставиця від того, що згадали її, дали таку звичну роботу, за якою сумувала довгі роки. — Була ще одна обставина, — ділився “секретом” Іван Костянтинович. — Немає кращого хліба, як з борошна, змеленого на воді. На вальцях електродвигун розмелює зерно на порох, а вода крутить жорна лагідно, ніби розчавлює, розтягує кожну зернину. В нас багато господинь печуть хліб удома. Своє борошно солодше від магазинного... І ось знову я на вулиці Млиновій, 1. Тільки чомусь незвична тиша коло млина... Обережно питаю в дідуся з ближньої хати про Костянтиновича, відповідає, що вдома, бо вже четвертий день немає світла, тож немає роботи. Відлягло від серця... Поспішаю до мірошника, і радий бачити його таким же жвавим, бадьорим, підтягнутим, яким він мені запам’ятався. Впізнав і він мене, згадав наші з ним розмови, мої публікації про річку. Хутко вдягається, бере ключі. — За рік мені буде 80, а цьому ось ключеві — 154 роки. Так само, як і млинові. 28 років держу його в руках. Уже не одні штани порвав, — сміється. І одразу ж переходить на серйозний тон. — Три роки тому, як була сильна повінь, вирвало греблю на рукаві Роставиці, забрало заставки, стовпи, потрощило камеру. Хоч що робили, а не врятували... Осиротів наш млин... Але турбіна вціліла. Сюди б кубів п’ятнадцять дощок, аби відновити камеру, заставки — і вода знову працювала б. Та до кого звертатися? Колгосп дійшов до ручки, і ми коло нього. Єдине, на що спромігся голова за багато років, — бетонну плиту виписав. Поклали при вході. Тепер надія лише на Івана Суслова — підприємця зі Сквири. Узяв наше господарство “під крило” своєї корпорації, будує в селі церкву, закладає парк — хоче, щоб був як “Олександрія” в Білій Церкві, на місці руїн колишнього маєтку графині Браницької такі палаци для відпочинку людей звів, такі палаци... Навіть електростанцію на Роставиці має... Молимося на нього і сподіваємося, що дійдуть руки й до нашого млина... Раніше, коли вода крутила жорна, весело працювалося, — вів далі Іван Костянтинович. — А тепер частіше простоюємо — електрика підводить. Та й у людей більше збіжжя було... Механізми справніше крутилися. Проте стараюся робити добре борошно, крупи. Люди хвалять... Гляньте, яка техніка... Ось механізм, так званий розтрус, що ділить борошно, — у ньому лише пасів 680 метрів. На комплексі, який витягує пилюку, — 24 рукави, та не звичайні — наполовину з тканини, начиненої оленячою шерстю. Де нині взяти таку? І за які гроші? А проста тканина сюди не годиться... На третьому поверсі два “віми” встановлені — очищують зерно від камінчиків та соломи... Воно має дуже чистим надходити на сита, бо ті дуже бояться домішок. Коли їх із шовку виготовляли — не так боялися, а тепер полімерні... Мірошник легко піднімається нагору, спускається вниз. Заглядаємо в кожен куток, кожну шпарину. Він усе показує, розказує. Бідкається, що хтось забрався аж під дах і зняв паспорт на млин, прикріплений на стіні ще півтора століття тому. Інший пам’ятний знак — “Застраховано Варшавською спілкою у 1870 році” — видко, злодюжка зняти не подужав. Ледь-ледь проглядається ще один надпис — “1846. Станіслав Абрамович”. То увічнив себе польський єврей, якому Браницька доручила оце капітальне будівництво на Роставиці. — Погляньте на захисну дамбу, з яких камінців вона вимурувана. Техніки не було, а люди якось їх підвозили. Творили на віки... У льодохід дамба захищала млин, не пускала кригу до нього. У паводок, пам’ятаю, ми більше тисячі мішків піском насипали — підстраховували ті місця, де вода намагалася пробити собі дорогу. А тут на тобі — знайшла хід... Не вберегли, — знову повертається до болючої теми невгамовний Іван Костянтинович. І знову згадує сквирського підприємця, який, віриться, допоможе збудувати греблю, не дасть пропасти тому, що вціліло: побачите, що тут буде років через п’ять-шість. Воювати з вітряками? Воювати за вiтряки? Ой, негусто, думалося мені, коли попрощався з дідом Іваном. Обходять їх увагою та шаною і керівники новоутворених приватних господарств, не виявляють зацікавленості й селяни. Міцно вкоренилися на нашій землі апатія та недбалість, в одній запряжці з вітрами та дощами вершать вони свою руйнівну справу. Невже так і зникнуть оці витвори рук людських? Невже не знайдеться господаря, котрий змусив би лопотіти тебе, водяне колесо? Так, коли насильно відбирали конячину та корівчину, коли пильно стежили, аби не водилося й курки на обійсті, коли карали за будь-яку ініціативу — і вмирали ще в зародку прекрасні наміри та ідеї, бо не могли пробитися крізь радянські греблі, що скрізь і всюди перегороджували дороги до нерестовищ, тоді, звісно, не до млинів було селянинові. Нині ж у високій ціні підприємливість, нині простір для творчої думки, для пошуку найекономічніших, найекологічніших шляхів господарювання... То чом би нині й не повоювати (ні, не з вітряками) — за вітряки, за водяні млини? Подекуди потрібні чималі вкладення, але в більшості випадків можна обійтися власними зусиллями, відреставрувати своїми руками. Село на майстрів ще не збідніло. У цьому я переконався в Скалі Оратівського району Вінницької області: досліджуючи восени життя трьох річок басейну Росі — Роськи, Росави та Роставиці — лише в цьому подільському селі знайшов діючий водяний млин. Дуже шкода, що не бачив його в роботі — якраз напередодні зупинили колесо (на 18 лопатей) для реставрації, але не можу не передати захоплення молодого мельника Романа Діденка, який уже впродовж двох років спрямовує воду в жолоб на те зубчасте колесо і перемелює зерно на пахуче борошно. — Узимку цілий день працюємо, а влітку лише до обіду, бо мала вода, — говорить Роман. — Односельці дуже задоволені, і сусіди теж. Дуже просимо відмітити голову нашого сільського кооперативу “Рось” Григорія Михайловича Щербатого. Менше року на посаді, а вже так багато зробив для млина. Обіцяє плиткою обкласти, капітально відремонтувати... Залишився один такий на Росьці, а мали в кожному селі. Хоч що б там було, а збережемо його. М. Пуговиця, Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська області