Громадські слухання у Верховній Раді на тему: “Мале підприємництво в сільській місцевості: реалії, проблеми, перспективи”

16 вересня цього року в газеті “Урядовий кур’єр” була надрукована велика стаття одного з розробників української аграрної реформи, колишнього міністра сільського господарства України, а нині заступника голови Адміністрації Президента України, академіка УААН, д-ра екон. наук, професора Павла Гайдуцького. Не зупиняючися окремо на змісті цієї статті (тим більше, що частково аргументи автора було спростовано пізніше в газеті “Голос України” від 21 жовтня ц.р.), наведемо один із висновків: “Реформа вже дала реальні економічні і соціальні результати у 2000–2002 роках, вона буде приносити плоди і в подальшій перспективі”.

Немає жодного сумніву, що реформа дала результати і що в нас усе ще попереду. Питання тільки в тому, який знак цих результатів: плюс чи мінус. В анотації до науково-практичної роботи “Науково-методологічне і нормативно-правове забезпечення реформування земельних відносин та аграрного сектора України” (автори: П. Саблук, А. Гальчинський, П. Гайдуцький, А. Даниленко, І. Кириленко, М. Гладій та інші) зроблено такі висновки: “...7) Для нових приватних сільськогосподарських підприємств ринкового типу відкрилися додаткові резерви економічного зміцнення і зростання... 8) Відбулися позитивні соціальні зрушення. Власник може вільно вибрати сферу застосування землі і майна, створити своє власне господарство, передати їх в оренду, змінювати орендаря, передавати у спадщину, працювати у господарському формуванні, якому передані земля і майно в оренду”.

24 жовтня цього року у Верховній Раді України відбулися громадські слухання на тему: “Мале підприємництво в сільській місцевості: реалії, проблеми, перспективи”. Матеріали, підготовлені до цих слухань, дають картину дещо іншу. Наведемо деякі з них.

“Третина населення України (15,6 млн осіб) сьогодні проживає у міській місцевості. Частка сільського населення країни поки що не має тенденції до скорочення, проте скорочується частка зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Остання тенденція є закономірною для всіх країн з перехідною економікою, а її наслідком є зростання безробіття у сільській місцевості.

Звільнені з підприємств і організацій селяни змушені працювати переважно лише в особистих підсобних господарствах. Разом із зареєстрованими безробітними їх тепер понад 2 млн осіб. Ще майже 1 млн осіб сільських мешканців — приховані безробітні. У цілому майже 3 млн осіб із 8 млн працездатних (37,5%) не мають стабільного місця роботи і надійних джерел доходів. Близько 1 млн найактивніших сільських жителів перебувають на тимчасових заробітках поза межами своєї країни, в близькому та далекому зарубіжжі.

Оплата праці зайнятих у сільському господарстві тривалий час залишається найнижчою серед галузей економіки і становить близько 48% загального середнього рівня, не досягаючи навіть межі малозабезпеченості, доходи сільських жителів є найнижчими в країні. Майже 60% мешканців сільської місцевості перебувають за межею бідності. З року в рік зменшуються споживчі витрати селян, особливо на непродовольчі товари й послуги. Як наслідок, погіршується демографічна ситуація на селі.

В Україні є значний потенціал для пом’якшення негативного впливу від скорочення робочих місць у сільському господарстві, насамперед, через розвиток сфери послуг, яка у сільській місцевості практично нерозвинена”.

Тож звідси висновок: “Тільки розвиток сільського підприємництва здатен відновити соціальну сферу села, яка нині перебуває у стані занепаду. Цей рецепт є універсальним для вирішення проблем сталого розвитку сільської місцевості в усіх розвинених країнах” (з виступу Юрія Єханурова, голови Комітету ВР з питань промислової політики і підприємництва).

Отже, вихід знайдено! Аж ні, трохи далі виявляється, що не так-то вже й просто розвивати мале підприємництво на селі — проблем мільйон. Найголовнішими, проте, є такі: 1) система оподаткування нищить те підприємництво, як Раундап бур’яни; 2) чого не змогли до кінця вичавити з підприємців митарі — люд чиновний висмоктує (але вже у власні кишені) через систему поборів, хабарів, перевірок тощо (називається це евфемістично “адміністративний тиск”); 3) на малих сільських підприємців усім наплювати, коли мова заходить про те, щоб їм хоч чимось допомогти (“відсутність дієвої фінансової та ресурсної підтримки малого підприємництва”); 4) та, власне, і підтримувати нема кому та чим (“нерозвиненість інфраструктури підтримки підприємництва”); 5) ті, хто й хотів би чимось зайнятися, ні дідька в цьому не розуміють (“низький рівень знань та професійних навичок працівників сфери малого підприємництва”).

З останнім узагалі і сміх і гріх. Людей можна було б перевчити, і навіть гроші на це є у Фонді зайнятості, але вони можуть витрачатися лише на навчання безробітних. А оскільки всі, хто отримав земельні та майнові паї, безробітними не вважаються — бери заступ в руки і працюй до повної перемоги капіталізму на одному окремо взятому городі.

Це, так би мовити, прелюдія до громадських слухань. Потім відбулися самі слухання. Організатори зібрали соціально активних працівників сільського господарства, які й змалювали загальну картину розвитку сільського бізнесу.

Одна соціально активна працівниця поскаржилася на низькі закупівельні ціни на молоко — 70 коп./л. Але 70 коп./л — це 0,13 дол./л, а в Новій Зеландії та Австралії, які завалили світ своєю молочною продукцією, за літр молока платять на 5 центів (26 коп.) більше. В Європі та США — 30 центів/л. Однак слід взяти до уваги таке. В цих розвинених країнах молокозаводи починають карати постачальників молока за вміст соматичних клітин понад 200 тис./мл, а якщо цей показник перевищує 400 тис./мл, то молоко просто виливають у каналізацію. Середній показник вмісту соматичних клітин у молоці в Україні перевищує 500 тис./мл. Так що 13 центів/л — це свято!

Інший активний учасник слухань немовби набрався економічних марень: кредити без обмежень, паритет цін, стабільна ціна ресурсів (палива, наприклад). Як може ціна ресурсів бути стабільною, якщо ціна, наприклад, нафти на світових ринках є нестабільною? Усі люблять весь час кивати на Європу — давайте жити, як там. Та бійтеся Бога, люди добрі, — там же літр соляри коштує вчетверо дорожче, ніж тут. Ну а щодо паритету цін, то пояснюю популярно для неосвічених: термін “паритет цін” було введено в США у 1933 році, і означало це підтримку купівельної спроможності фермерів на рівні 1912 року. Як це прив’язати до вітчизняних реалій?

Крім того, якщо у 2002 році середня ціна на продовольче зерно становила 70 дол./т, у 2003 — 200 дол./т, а ціни на паливо практично були незмінними, то, виходить, для додержання “паритету цін” ціни на зерно теж не повинні змінюватися? Для підтримки “паритету цін” у сільському господарстві США щорічно витрачають 30 млрд дол. (3 Державних бюджети України). Де взяти такі самі гроші в Україні? З якої іншої галузі вилучити?

І хто це не видає кредитів? Та ж минулого року кредитів видано було на суму близько 6 млрд грн, що становить 2/3 потреб усього сільського господарства у кредитних коштах. Банкіри вимагають заповнення численних документів? Але ж вони хочуть бути впевненими, що позичальники їм повернуть позичені гроші. Та й то цього року банкіри, що вклали гроші у сільське господарство, вже не сплять ночами.

І, до речі, в цивілізованих країнах, для підтримки сільських підприємців, які хочуть започаткувати новий бізнес, але не можуть переконати банкірів щодо надання їм позики, наявні спеціальні державні фонди. Є такий фонд і в Україні — Фонд підтримки розвитку селянських (фермерських) господарств — от його й треба зміцнювати та активізувати його роботу. А то надумали створювати якісь кредитні спілки (так би мовити, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих), у яких відсотки за позиками вдвічі перевищують відсотки комерційних банків.

І не треба забувати, що під час криз у сільському господарстві США (1920-ті та 1970-ті роки) першими банкрутували саме спеціалізовані сільськогосподарські банки та селянські кредитні спілки. Хто про це знає в Україні?

Не обійшлося й без згадки “зеленого туризму” — давайте розвивати! А чого його розвивати, коли він уже десятиліттями і без вас розвинений у курортній зоні Криму, вздовж азовського та чорноморського узбереж? Люди в окремих місцях Карпат за рахунок “зеленого туризму” вже мають оборот у кілька тисяч на місяць.

Тепер давайте подивимося “в корінь” справи, як учив Козьма Прутков.

Розвиток сільського бізнесу на даний час — це майже утопія. Головною умовою розвитку сфери послуг на селі є підвищення доходів сільського населення — за послуги люди повинні мати гроші заплатити. А про яку купівельну спроможність може йти мова, коли у 2003 році випуск продукції сільського господарства (у фактичних цінах) становив аж... 22,659 млрд грн. Ділимо цю суму на чисельність сільського населення (15,7425 млн осіб) і отримуємо дохід від сільськогосподарської діяльності у 1439,35 грн/рік (3,94 грн/день — 0,74 дол./день). Навіть якщо рахувати тільки працюючих у сільському господарстві (5,4 млн осіб), виробіток на одного працюючого становитиме лише 4196,11 грн/рік (16,78 грн/день). А якщо врахувати, що витрати на оплату праці в сільському господарстві України становлять лише сьому частину від цього, то в результаті середня зарплатня становить аж... 2,35 грн/день (0,44 дол./день). Не рятують ситуацію й орендна плата за землю і майно та пенсії — ще десь 0,5 дол./день, загалом — 1,0–1,3 дол./день. Про яку купівельну спроможність може йти мова, коли ООН країни з рівнем доходів населення менше 2 дол./день відносить до жебрацьких. Кому потрібен той сільський бізнес, коли тут, дай Боже, щоб не вмерти з голоду?

Світовий досвід свідчить: добробут сільського населення можливий лише за умов скорочення сільського населення. У США такий же відсоток сільського населення (31%) був у розпалі Великої депресії (1930 рік). Люди кидали землю (навіть не продавали, бо вона нікому не була потрібна) і сунули до міст. Щоб якось упорядкувати цю неконтрольовану міграцію, уряд Рузвельта і вирішив започаткувати субсидії сільському господарству — дешевше було щось платити “працівникам заступа”, щоб ті продовжували длубатися в землі, ніж створювати для них відповідну інфраструктуру в містах: житло, робочі місця, сферу послуг, медичне обслуговування та освіту. За сімдесят років відсоток сільського населення США скоротився до 2%, а працюючих у ньому — до 1%. На сьогодні мінімальна тарифна ставка найманого працівника в США становить приблизно 8 дол. за годину (разів у 80 більше, ніж в Україні). І все одно цього замало для наближення рівня життя сільських трударів до міського населення. Звідси й продовження дотування деяких видів продукції сільського господарства (деяких, а не всіх, як люблять у нас говорити), і бюджетні витрати на розвиток сільської місцевості.

Далі, працюючі люди повинні отримувати відповідну зарплатню. А як вона може бути “нормальною”, коли у ході аграрної реформи створено приватні підприємства, де керівництво взагалі є нікому не підконтрольним? Якось я натрапив на таку інформацію: “Якщо глянути, на яких шикарних авто прибувають на наради в районний чи обласний центр керівники сільгосппідприємств, то мимоволі виникає питання: про які біди села може йти мова? Що це за жебраки, що їздять на машинах, вартість яких щонайменше вдвічі перевищує вартість усіх основних і неосновних фондів реформованих КСП? Як пояснити такий феномен?” (Газета “Ефір”, Херсон, 8.08.2003)

Єдиний шлях до підвищення добробуту сільського населення — в його скороченні та в зменшенні соціального розшарування між бідними та багатими. У “нормальних” країнах сільське населення скорочується за рахунок його міграції до міст. В умовах України це неможливо — промисловість у більшості міст (є, звісно, і винятки ) навіть не стоїть — лежить. Найбільш активні та розумні вже давно зрозуміли, що тільки заграниця їм допоможе — майже 7 мільйонів українців (з яких приблизно 1 мільйон — селяни) виїхали за кордон. Добре це чи погано? Однозначно — добре. Так, керівник Центру зайнятості Тернопільщини вказує, що за рік надходження до області від тих, хто працює за кордоном, становлять понад 20 млн дол. За кордоном люди вчаться передовим методам ведення сільського господарства, які передаватимуть іншим після повернення додому, потрохи багатіють.

Відтік сільського населення сприятиме виникненню дефіциту робочої сили на селі, а отже, й конкуренції серед роботодавців, які змушені будуть платити робітникам зарплатню, яка поступово наближатиметься до європейського рівня.

Ось цим питанням — працевлаштування працездатного сільського населення за кордоном — і мала б перейматися рідна держава, якщо вже вона не спроможна сама забезпечити людям роботу та пристойне життя. Допомагати людям укладати нормальні контракти на роботу та контролювати їх. Натомість наші чиновники радо беруть участь у програмах підвищення рівня життя сільського населення через створення якихось примарних кооперативів, на сплату послуг яких у населення все одно немає грошей.

Юрій Михайлов