Спецможливості
Новини

До світових стандартів (повна версія)

05.06.2008
360
До світових стандартів   (повна версія) фото, ілюстрація
Національний аграрний університет — флагман вищої аграрної освіти України, біля керма якого стоїть Дмитро Олексійович Мельничук. П’ятнадцятирічним юнаком він став студентом Української сільськогосподарської академії, 1964-го блискуче її закінчив за спеціальністю “Ветеринарна медицина”. А через два десятиліття очолив цей потужний навчальний заклад. Доброї слави зажив і як ректор, і як учений: має понад 30 авторських свідоцтв та патентів, близько 5 сотень наукових праць, підготував 6 докторів і 20 кандидатів наук. Він — академік НАН і УААН, доктор біологічних наук, професор, лауреат Державної премії України, заслужений діяч науки й техніки України. Позаторік указом Президента Дмитрові Мельничуку було присвоєно звання Героя України. Сьогодні Дмитро Олексійович — у нас в гостях. Якими здобутками, пишається? Чого ще не вдалося досягти? Що непокоїть його в сучасній науці, освіті, в аграрному секторі держави? Про це та інше — розмова з ректором.

Визнання
— Майже 21 рік Ви очолюєте провідний сільськогосподарський вищий навчальний заклад країни, в якому трудяться близько двох тисяч науковців та педагогів, понад 32 тисячі студентів і аспірантів опановують десятки спеціальностей, яких щороку додається: генна інженерія, біотехнології, правове забезпечення аграрного бізнесу... Якщо озирнутися назад, чого вдалося досягти за ці роки?


— Ставши ректором, одним із головних напрямів діяльності академії вважав посилення науково-дослідних робіт. Одразу взялися за зміцнення матеріальної бази. Дуже пишалися, коли 1989-го вийшли на перше місце серед 108 сільськогосподарських вузів СРСР. Із проголошенням незалежності України з’явилася можливість бувати на Заході. І під час тих поїздок вималювалося чітке завдання: адаптувати систему освіти до світових стандартів. Налагоджуючи контакти з університетами, компаніями, українською діаспорою, шукав кошти для розвитку. На початку і в середині 90-х років, коли зарплату видати було подвигом, розумів, що такий гігант, як наш, без підтримки може розвалитися. Бо за “озерним законом”, якщо у водоймі сталась біда, — першою “черевом догори”спливає велика риба.
Забігаючи наперед, скажу, що вслід за університетом імені Тараса Шевченка ми теж одержали статус національного університету, статус автономного, самокерованого вузу. Отже, отримали управлінську свободу. З’явилися колосальні права у вченої ради, чого було досить, аби формувати нову структуру, нові спеціальності та факультети, вносити необхідні зміни до наукової тематики. А основне — добиватися визнання системи підготовки фахівців у НАУ провідними аграрними університетами світу.
Реформувалися на свій страх і ризик. Уклали багато договорів з навчальними закладами Америки, Західної Європи — це дало університетові близько 15 мільйонів доларів. Ми змогли за всієї тієї скрути комп’ютеризувати університет: нині маємо понад 1,5 тисячі комп’ютерів. По суті створили інформаційну мережу зі своїми планами розвитку на майбутнє. Це перше. Друге, враховуючи перехід України до ринкової економіки, ми мусили порівняти свої навчальні плани, тобто ще радянські, з планами США, Німеччини, Великобританії, Бельгії, Голландії — провідних в економічному плані країн світу. З’ясувалося, що низку предметів з ринкової економіки у нас взагалі не викладали або викладали як другорядний предмет. Тож слід було підготувати нових викладачів, а також різноманітні підручники, посібники, методичні розробки (до речі, стовідсотково — рідною мовою!), наповнити комп’ютерні програми відповідною інформативною базою тощо. Але для чого його шукати, якщо воно вже є в світі — намагалися розвивати співпрацю із закордонними університетами. Першими з американських штатів, які активно відгукнулися, стали Луїзіана, Айова і Пенсільванія. У США університети — це великі утворення, в кожному з яких є сільськогосподарські, технічні, медичні, гуманітарні та інші напрями підготовки фахівців. Тут же базуються науково-дослідні інститути та служби зв’язків з виробництвом. По-дружньому зустріли нас названі вище університети. Поділилися всім тим, чого ми прагнули. Навіть набутками в біотехнології, яка тривалий час була за сімома печатками, зокрема в створенні генетично модифікованих організмів. Ми багато чого навчилися в цих та інших університетах, де на стажуванні побували сотні наших викладачів, аспірантів, науковців.
Чимало студентів теж пройшли стажування в США. І зрештою 1998 року ми підписали меморандуми про взаємне визнання систем освіти між нашим та Айовським і Луїзіанським університетами. Тобто мої випускники без дискримінації можуть тепер продовжувати там навчання чи працювати. В цьому ми були першими, а згодом підписали такі меморандуми ще з трьома західноєвропейськими університетами (два у ФРН і один у Бельгії). А в Америці є така особливість: якщо два університети уклали між собою угоду про взаємне визнання, а один із них уклав ще й з третім, то той третій, згідно з їхнім положенням, повинен визнавати без підпису й мене. А я — його. Таким чином ми вийшли на світове визнання системи освіти НАУ. Сьогодні нашому випускникові, хоч би де він був, ніхто на Заході не скаже: пересклади якийсь предмет або доведи своє право посідати певну посаду.


Плюс дистанційне навчання
— Знаю, що то були перші кроки, і що вже зроблено рішучі дальші, аби не відстати від “світового експресу”...
— Щоб сісти у цей потяг, активно працюємо над створенням дистанційного навчання через мережу Інтернет — її нині широко запроваджують як між вищими навчальними закладами всередині однієї країни, так і між профільними університетами, розкиданими по всьому світу.
— Розкажіть, будь ласка, детальніше, адже в багатьох дистанційна освіта асоціюється із заочною або з чимось у цьому плані.
— Йдеться про цілком новий методичний рівень підготовки спеціалістів, який дає змогу гарантувати, що навчання залежить не від однієї людини, а від кращих викладачів світу. Наприклад, є в нас 20 аграрних вузів, є 20 кафедр економіки сільського господарства. Там читають лекції різні викладачі: хто блискуче, а хто посередньо. То чому, скажіть, студент має слухати посередню лекцію?
Передові держави вже давно не хочуть навчати свою студентську молодь на підручниках, які часто не витримують ніякої критики, тож найсучасніші посібники доручають готувати найвидатнішій професурі. Тобто кожну лекцію готують вчені — визнані авторитети в тій чи іншій галузі. А отже, в ній міститься інформація й про історію розвитку, й сучасність, і перспективи, словом, про найпередовіше. Той, хто потребує, може добути типову інформацію про всі публікації, всі світові освітні заклади, що працюють у тому чи іншому напрямі, про фірми, які ними користуються. Таким чином науковець або студент може одержати з Інтернету цілу наукову працю, яка, до речі, перш ніж потрапити до цієї мережі, проходить прискіпливу перевірку.


Студент може побачити розклад лекцій на тему, що його цікавить, у різних університетах світу, дізнатися, хто лектор. І навіть, сидячи вдома перед комп’ютером, може слухати лекцію будь-звідки. Візьмімо центр дистанційного навчання в Луїзіані. Його інформацію одночасно одержує близько півтори тисячі слухачів. Спілкування — не опосередковане, а безпосереднє: якщо виникає запитання, будь ласка, натискай на клавішу (монітор тебе обов’язково знайде!) і вільно спілкуйся з лектором. Фантастика? Ні, це вже нагальна потреба. Найголовніше, що ця система дає можливість перейти на якісно новий етап обслуговування і студентів і вчених. У США всі бібліотеки працюють на базі комп’ютерних технологій. Кожен студент може “витягувати”всю інформацію, що його цікавить. Система бібліотечного обслуговування, до якої ми звикли, відходить в історію.



У нашому університеті всі без винятку спеціальності мають добре обладнані комп’ютерні класи з Інтернетом. Близько половини підручників уже в мережі. Невдовзі там можна буде знайти будь-яку лекцію, всі практичні заняття теж будуть у комп’ютері. Власну інформаційну мережу, якою охоплено не лише корпуси, а й частину гуртожитків, з’єднуємо з міжнародною. З таких ось інформаційних струмочків створюється світовий віртуальний аграрний університет.
Крок за кроком ідемо до того, щоб отримати статус міжнародного вищого навчального закладу. Фактично, можливо, вже його й маємо, про що свідчать меморандуми про взаємовизнання системи освіти провідними університетами. Однак заспокоюватися не можемо. Мусимо постійно тримати руку на пульсі, стежити за тим, що відбувається в світі, бути учасниками тих подій і, звичайно, все нове поширювати серед інших вузів країни, передусім аграрного профілю. Усі ми прекрасно знаємо, в якому стані нині перебуває сільське господарство України. Дуже багато проблем — вирішувати їх і випускникам НАУ. Щоб країна прогресувала, економіка піднімалася на вищий рівень, щоб зрештою люди краще жили і мали впевненість у майбутньому — на це спрямовані зусилля всіх тих у НАУ, хто готує кадри для села.


“Ніхто в світі не може зрозуміти, навіщо у нас так багато університетів”


— Дмитре Олексійовичу, на Заході при університетах працюють усі передові наукові школи. Основний акцент у реформі освіти та науки саме на університети зробив і Президент України Віктор Ющенко, виступаючи перед ректорами вузів на колегії Міністерства освіти і науки.
— Світ не визнає університет, який є лише освітнім закладом. Навчають коледжі, вищі спеціалізовані школи, інститути тощо. А в університетах зазвичай здійснюється інтегрування як навчальної роботи, так і науково-дослідної та інформаційно-консультативної для тих чи інших сфер виробництва. Це три кити, які лежать в основі діяльності кожного університету, зі світовим іміджем. Якщо ж подивитися на нас з боку високорозвинутих країн, то дуже добре видно, наскільки пригальмували ми з науковими розробками, а особливо з упровадженням нового, передового у виробництво. Тим часом маємо в країні понад одну тисячу вузів. Ні Вашингтон, ні Берлін таким не похваляться. Не хочу нікого образити, але, доклавши деяких зусиль, ще недавно можна було й при жеку відкрити приватний університет, назвати його європейським чи міжнародним... А чи спроможні ми забезпечити всі ці заклади висококваліфікованими кадрами, створити там сучасну матеріальну базу? Звісно, що ні. Ніхто в світі не може зрозуміти, навіщо їх у нас так багато.
Традиційно по-старому тримаємо ізольованими одну від іншої системи вищої освіти й науки. А у високорозвинутих країнах три види діяльності: навчальна, наукова та ще впроваджувальна — ін-те-гро-ва-на. Вони настільки переплетені, що розірвати їх практично неможливо. І водночас кожна структура університету чітко знає свої обов’язки. Це вже, образно кажучи, вищий пілотаж, до якого повинні прагнути й ми.
У США декана аграрного коледжу обирають з участю Асоціації фермерів переробників
— А якщо уважніше придивитися до закордонного досвіду...
— То побачимо, що скрізь іде укрупнення, створення навчально-наукових мегаполісів, своєрідних центрів та комплексів, які відповідають найвищим вимогам сучасності. Візьмімо для прикладу США. Їхній тип університетів — це 30-120 тисяч студентів, це зосередження під одним дахом найрізноманітніших спеціальностей: гуманітарних, аграрних, медичних, технічних, філософських тощо. Якщо, скажімо, створюється кафедра філософії — то вона одна на всіх, зазвичай, у ранзі навчально-наукового інституту. А в нас — що не вуз, то своя кафедра: дрібна, слабка база, але своя. За американськими мірками, в Києві колись буде кілька вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. А не близько 70-ти, як сьогодні! В університеті повинна бути сконцетрована також і значна частина наукових установ. Робочий день професора, як свідчить той самий закордонний досвід, було б так сплановано, що він мав би час і для наукової, і для навчальної роботи зі студентами. У нас же поки що все розділено. Ось ще приклад з НАУ: маємо Інститут агробізнесу, а через дорогу — академічний Інститут економіки. Який, скажіть, капіталіст дозволив би собі таке? Та й сьогодні ще таких інститутів у столиці... А економіка де? Отож бо.


Не хочу бути пророком, але впевнений, що в недалекій перспективі в Україні буде п’ять-сім крупних аграрних університетів (а не 20, як нині), котрі матимуть у своїй структурі й регіональні відділення, й науково-дослідні інститути, й систему інформаційно-консультативного забезпечення виробництва. Надзвичайно великої уваги у нас потребує також питання підготовки фахівців робітничих професій. Стару систему так званих ПТУ практично зруйновано, а нової поки що не створено. Тут дуже добре було б вивчити відповідний досвід у ФРН.


— Повернімося, Дмитре Олексійовичу, ще до США. Там є університети федеральні, державні?
— Не державні, а окремих штатів — це неправильний переклад слова “stat”(перекладається і як держава, і як штат). Наприклад, на університет штату Огайо покладено завдання кадрового та наукового забезпечення саме цього штату. Керівник його, як ніхто інший, знає, де дефіцит кадрів, а де надлишок, яких саме... Університет разом зі своїми навчальними кафедрами, науковими інститутами несе відповідальність і за стан справ у народному господарстві, в тому числі і в аграрній сфері. Не випадково ректора університету, а надто декана сільськогосподарського коледжу, обов’язково обирають за участю голів асоціацій фермерів, переробників тощо. Обрання керівника університету чи його коледжу — то велика подія для всього штату. Тут професіоналізм кандидата над усе.


Федеральні вузи вирішують питання загальнодержавного значення: працюють над розвитком фундаментальних наук, над розв’язанням проблем світового масштабу. Хоча не можна сказати, що існує суворий поділ — університети штабів теж мають право прилучатися до розробки глобальних проблем на умовах тендеру. Доведе хтось, що може зробити краще, ніж університет, який має статус федерального, і отримає кошти від держави для реалізації плану. Постійно іде конкуренція, яка не дає нікому спати. А гроші держава виділяє не за принципом “усім порівну”. І не крихти.
Є в світі ще один тип університетів: такі собі галузеві монстри, як, скажімо, Вагенінген у Нідерландах, що зосередив усю голландську аграрну освіту, науку і систему впровадження. Така сама ситуація в Японії, де один університет на корпоративних умовах об’єднав інші навчальні заклади аграрного профілю. Щось подібне можна сказати про Австрію та Німеччину.


Якщо наука буде розвиватися окремо, а освіта окремо...
— Який же шлях обрав Національний аграрний університет?


— Інтеграції і ще раз інтеграції. Історично так склалося, що НАУ, готуючи фахівців для аграрного сектору всієї країни, територіально розміщений у її центрі — Києві та Київській області. Починаючи з другої половини 90-х років минулого століття, в структурі університету з’явилися вищі навчальні заклади, які готували фахівців для північних та західних регіонів країни: Ніжинський агротехнічний інститут (Чернігівська область), Бережанський агротехнічний інститут і Заліщицький державний аграрний коледж (Тернопільщина). Згодом приєдналися Немішаєвський аграрний та Ірпінський економічний коледжі, Боярський коледж екології та природних ресурсів (Київщина).
До останнього часу залишався без нашого філіалу південь України. Та от торік розпорядженням Кабінету Міністрів Кримський державний агротехнологічний університет було передано до складу НАУ як його Південний філіал разом зі своїми двома технікумами та двома коледжами. Того ж року утворився ще один підрозділ: Ялтинський навчально-науковий центр ландшафтної архітекрути, садівництва, виноградарства та гірського лісівництва. До складу НАУ увійшов і Український науково-дослідний інститут сільськогосподарської радіології, створено також сім власних науково-дослідних інститутів та Українську лабораторію якості й безпеки продукції АПК.
Наша мета — мати навчально-наукові центри в різних регіонах країни. Хочемо, щоб не в Києві студенти вчили виноградарство та виноробство, а в Криму, хмелярство — на Житомирщині і т. д . Стараємося максимально сконцентрувати бакалаврську підготовку на місцях (у регіональних коледжах та технікумах). Окрім усього іншого, це ще й економічно вигідно — дітям ближче додому, до батьків. Кращі з кращих продовжують навчання в столиці — в магістратурі. Тут має бути організовано й підвищення кваліфікації фахівців з виробництва. Тобто мова про те, щоб київський центр НАУ став наче Академією генерального штабу, де готують спеціалістів вищого пілотажу.
Свою перспективу вбачаємо також у поглибленні інтеграції з науково-дослідними інститутами аграрного профілю Української академії аграрних наук та інститутами фундаментальних наук Національної академії наук України. Адже не зробить зернозбиральний комбайн аграрна наука сама! Це може бути досягнуто тільки в творчому союзі з НАНУ, що, на жаль, для багатьох академічних учених не престижно. Подумаєш, робити якийсь плуг. У підсумку виходить, що величезні кошти, які б мали йти нам з вами на зарплати, витрачаються на те, щоб десь купити цю “непрестижну”техніку, оскільки доброякісної своєї в нас немає. Або візьмемо засоби захисту рослин.


Чому ми майже все купляємо за кордоном?


Тому що чітко поділилися — це прикладники, а це — фундаменталісти. Прикладники ніколи не створять високоефективних засобів захисту рослин, якщо не працюватимуть із теоретиками. Те ж саме стосується ліків, біотехнологічних виробів... Якщо не зуміємо об’єднати інтелектуальний потенціал, який ще є, пов’язати все із запитами виробництва, — опинимося на задвірках історії.
— Про це ж і Президент Віктор Ющенко говорив на зборах ректорів вузів. Якщо наука буде розвиватися окремо, а освіта окремо — нічого доброго з цього не вийде.
— Радує, що й Президент, і уряд України звернули на цю проблему свою увагу. Топтатися на місці — означає йти назад.


 

Інтерв'ю
Наталія Гордійчук, засновниця компанії "Агрітема"
"Агріте­ма" своїми біорішен­ня­ми кар­ди­наль­но змінює підхід до зем­ле­роб­ст­ва. Про біоінно­вації, які по­над 10 років компанія на­дає аг­раріям, розповідає засновниця — Наталія Гордійчук.
экспорт
Після підписання Угоди про зону вільної торгівлі з Канадою українські аграрії отримали шанс вийти на канадський ринок. Втім, позитивний ефект буде відчутним не відразу. 

1
0