Аграрна освіта: сьогодення та майбутнє

Зустріч ця відкладалася кілька разів переважно через брак вільного часу то в представників аграрної освіти, то в журналістів. Та, врешті-решт, дату було визначено — і ми вирушили до Немішаєвого. Кортіло ще раз побувати у Навчально-методичному центрі з підготовки молодших спеціалістів Міністерства аграрної політики України, а головне — подискутувати з проблем аграрної освіти в нашій країні.
Віддаючи належне директорові НМЦ Миколі Хоменку, зазначу: у центрі завжди коректно та неупереджено працюють з представниками ЗМІ, розуміючи важливість журналістики в пропаганді проблем, здобутків, досвіду освіти взагалі й аграрної зокрема. За півроку, що минули від дня наших останніх відвідин Немішаєвого, стало добре помітно, з якою турботою, відповідальністю та любов’ю колектив центру ставиться до своєї роботи та кабінетів, у яких доводиться проводити більшу частину часу. Невпізнанно змінено коридори, робочі приміщення, лабораторії. Їхній сучасний вигляд немов доповнюють нові експозиції робіт учнів та студентів аграрних закладів освіти. Невеличка подорож центром вкотре принесла представникам столичних ЗМІ не лише естетичне задоволення, а й бажання порозпитувати фахівців про те, що вдалося зробити, а що ні.
Для освітян сьогодні не є секретом, що аграрна освіта — це серйозний, потужний та авторитетний сегмент вітчизняної освіти взагалі. Варто нагадати хоча б такі цифри. Тільки в аграрних вищих закладах освіти навчається нині 192 тисячі студентів (130 тисяч з них — на денній формі). Підготовка фахівців в агроуніверситетах, академіях та інститутах ведеться за 37 спеціальностями і 68 спеціалізаціями. А ще за 44 спеціальностями та спеціалізаціями — у технікумах та коледжах. Здобути освіту молоді допомагають 12 тисяч науково-педагогічних та педагогічних працівників, серед яких налічується 600 докторів і професорів і 3 тисячі кандидатів наук. Сьогодні в структурі аграрних навчальних закладів діють 14 науково-дослідних інститутів, 67 проблемних лабораторій, 77 навчально-дослідницьких господарств, 9 регіональних навчально-практичних центрів...
Оце так так! Дивуюся разом з вами. Та годі цифр, переходимо до розмови. “Сьогодні аграрна галузь, так само як і Україна в цілому, потребує цілісної системи освіти, яка відповідала б національним інтересам і світовим тенденціям розвитку, забезпечувала б підготовку фахівців, здатних втілювати їх у життя”, — вважає начальник департаменту кадрової політики, аграрної освіти і науки Мінагрополітики України, кандидат технічних наук Микола Бойко.
Кор. То що, на вашу думку, потрібно зробити, аби вирішити це питання?

М. Бойко. Передусім чітко визначитися зі стратегією дій, що їх мають виконувати як на рівні центральних органів виконавчої влади, на регіональному рівні, так і безпосередньо у навчальних закладах. Ми мусимо усвідомлювати, що наша мета — послідовна інтеграція в європейський освітній простір, у процесі якої має відбутися певне запозичення кращого із зарубіжного досвіду.
Сьогодні час вимагає від нас вирішення однієї з доволі складних проблем: збалансованості між попитом та пропозицією фахівців на ринку праці. Аналіз структури прийому абітурієнтів за останні п’ять років показує: у провідних спеціальностях сільськогосподарського профілю ні в технікумах, ні в вузах особливих змін не відбулося. Проте економіка та менеджмент стали надто модними. Тому стихійне та безмежне зростання кількості спеціалістів економічного профілю виправдовується комерційними підходами, спрямованими на виживання закладу освіти. Втрачається, хоча й умовна, громадянська відповідальність за працевлаштування своїх випускників. Отже, маємо невтішні дані НДІ праці та зайнятості населення: серед зареєстрованих на ринку праці найчастіше зустрічаються фахівці у сфері економіки, комерції, бізнесу.
Кор. Тобто ви вважаєте, що серйозним аргументом має стати прогноз динаміки чисельності майбутніх абітурієнтів...
М. Бойко. Саме так. Тоді не виникатиме поверхового підходу до формування обсягів підготовки спеціалістів, особливо з боку кадрових служб місцевих управлінь сільського господарства і продовольства, або з боку навчальних закладів, бо останні приречені випускати неконкурентоспроможних на виробництві спеціалістів. Регулятором можуть і повинні стати лише якість підготовки та рівень працевлаштування випускників.
Ще одним стратегічним питанням подальшого розвитку аграрних навчальних закладів є розширення можливостей доступу до здобуття вищої освіти.
Кор. Інакше кажучи, вища освіта в сучасному світі має бути масовою і не може бути просто способом підготовки фахівців різних сфер життя.
М. Бойко. За прогнозом ЮНЕСКО, рівня національного благополуччя, що відповідатиме світовим стандартам, ми зможемо досягти лише тоді, коли працездатне населення на 40–60% становитимуть особи з вищою освітою. Бо перехід суспільства від індустріальних технологій до інформаційного виробництва можливий лише за умови високого рівня розвитку особистості.
Якщо проаналізувати дані останніх п’яти років, можна побачити, що контингент аграрних вузів 1–4 рівня акредитації зріс на 17 тисяч чоловік. Щоправда, відбулося це виключно за рахунок розширення обсягів платного навчання. І, на жаль, можливість навчатися дістала не сільська молодь. Її питома вага знизилася за останні роки на 12%. Основні проблеми нам добре відомі: низька платоспроможність сільського населення, значно нижчий рівень загальноосвітньої підготовки сільських школярів, порівняно з міськими, ускладнення з демографічною ситуацією на селі. Це певною мірою виправдовує керівників аграрних вузів, але водночас змушує їх наближати освітянську діяльність до місця проживання людей та широко впроваджувати дистанційне навчання.
Кор. Ви хочете сказати, що нині можна здобувати освіту в аграрних закладах за методом дистанційного навчання?
М. Бойко. Поки що ні. Проте переважна більшість аграрних закладів 3–4 рівнів акредитації відкрила консультаційні пункти в профільних технікумах та коледжах, відокремлено філії факультетів, запроваджено ступеневу освіту, здійснюється підготовка за скороченим терміном навчання.
Кор. Оскільки сьогодні, хочемо ми того чи ні, більшість студентів змушена платити за власне навчання, то в який спосіб можна спробувати вирішити проблему?
М. Бойко. Один зі шляхів — запровадження кредитування студентів. Але поки що банки не ризикують здійснювати таке фінансування. Вихід треба шукати спільними зусиллями і органів управління, і ректорів. Одним з варіантів може бути створення спеціальних фондів з відповідними рахунками.
Кор. Миколо Федоровичу, у сучасному світі вища освіта дещо змінюється, стає неперервною. Вона що далі, то більше стає обов’язковою нормою розвитку людини. Це допомагає нації долучитися до науково-інформаційних технологій. Чи не так?
М. Бойко: Реалізацію ідеї неперервної освіти ми розпочали із запровадження ступеневої системи вищої освіти. На сьогодні в аграрних вищих навчальних закладах 3–4 рівня акредитації контингент студентів, які навчаються за скороченим терміном, становить більш ніж 15 тисяч чоловік, у тому числі 5,4 тисячі — на денній формі навчання. Така тенденція спостерігається і на рівні “ПТУ — технікум (коледж)”. Ще однією складовою неперервної освіти є післядипломне навчання, зокрема дорослих. У галузі нині діє розгалужена мережа закладів та підрозділів післядипломної освіти. Головним критерієм тут є спрямованість навчання на особистість, його інтерес до отримання потрібних знань і задоволення цього інтересу.
Кор. А як бути з тим, що надзвичайно швидко змінюються самі знання, з тим, що професії, що колись були, як-то кажуть, престижними, перестають бути актуальними. Або й узагалі в них немає потреби...
М. Бойко. Як врахувати таку динаміку? Зрозуміло, підвищувати якісний склад науково-педагогічних і педагогічних кадрів, запроваджувати в процес їхньої підготовки сучасні інформаційні технології, які, у свою чергу, вимагатимуть від викладача розвитку спеціальних навичок і прийомів педагогічної роботи, розробки значної кількості новітніх навчальних матеріалів, доступ до яких широкої студентської аудиторії, інших викладачів та експертів з якості цих матеріалів має бути відкритим. Складовими такого процесу мають бути поступове зниження аудиторного навантаження студентів, обов’язкова перепідготовка і систематичне підвищення кваліфікації педагогів, а головне — відповідне комплектування науково-педагогічних кадрів для роботи з молоддю та спрямування на ці цілі коштів спеціального фонду. Сьогодні нас дуже непокоїть динаміка зміни якісного складу викладачів. Особливо якщо викладання дисциплін перекладається на осіб, що не мають наукового ступеня доктора чи кандидата наук. Чи має університет перспективи, якщо в ньому впродовж останніх трьох років жоден працюючий не отримав диплома доктора наук? Або, скажімо, про яку динаміку зміни знань можна говорити, якщо протягом останніх п’яти років більше половини педагогів Ірпінського, Івано-Франківського, Житомирського коледжів, Ерастівського та Снітинського технікумів узагалі не підвищували своєї кваліфікації. І це при тому, що в нас творчо та продуктивно працюють науково-методичні центри аграрної освіти та інститути післядипломної освіти. На жаль, існує хибна практика прийому на роботу викладачів одразу після закінчення вузів. Як результат, у Рогатинському та Львівському коледжах, Путивльському, Чигиринському, Сумському аграрних технікумах понад 70% педагогів жодного дня не працювали на виробництві, а отже, не мають виробничого досвіду. Втім, якщо говорити про загальну картину, то в цьому напрямі є й позитивні зрушення. Наприклад, на 179 осіб зросла загальна кількість науково-педагогічних працівників у Луганському національному аграрному університеті, при цьому 74 викладачі здобули науковий ступінь. Аналогічна системна робота проводиться в Національному аграрному університеті (Київ), Сумському національному та Львівському агроуніверситетах.
Кор.Не секрет, що дедалі більше випускників шкіл іде сьогодні навчатися до вищих закладів, проте далеко не всі вони готові навчатись за програмами вищої школи, а це призводить до зниження якості вищої освіти.
М. Бойко. Соціологічні дослідження показують: з одного боку, майже половина студентів-старшокурсників погоджується з тим, що освіта, яку вони здобули в середній школі, не дає їм змоги нормально сприймати матеріал вищої школи. З другого — вони висловлюють серйозні претензії до викладачів вищої школи. Наприклад, лише 17% студентів вважають, що передбачені навчальним планом науки справді знадобляться їм у майбутній професії. Не погоджуються з тим, що викладачі читають лекції, не відриваючись від конспектів, аж 37% студентів. А ще 28% вважають, що педагоги не підходять творчо до процесу викладання, а просто переказують підручник. Поза сумнівом, викладач не може бути банальним “ретранслятором” певної інформації. Він мусить перш за все спонукати студента до самостійного пошуку відповідей на запитання, що цікавлять останнього. І тим більше абсолютно неприпустимим є жорстке адміністрування процесу навчання, яке перетворює спілкування викладача зі студентом під час заліку чи іспиту на своєрідний “торг”: ходив на лекції, маєш конспекти, вивчив усе те, про що говорилося на лекціях, — матимеш адекватну оцінку. У цьому контексті актуальною стає розробка комплексу науково-методичних матеріалів не стільки для аудиторних занять, скільки для занять поза аудиторією. І той навчальний заклад, який раніше й доступніше виконає цю вимогу, завчасно займе свою нішу на ринку освітніх послуг. Тому конкуренція спонукає освітні заклади швидше створювати модульно-кредитну систему, електронні та віртуальні підручники, комплект текстів та методичних рекомендацій, аби максимально забезпечити самостійне навчання студентів.
Кор. Ще один аспект, — на мій погляд, не такий уже й другорядний: практичні навички студентів, можливість випробувати здобуті знання безпосередньо під час сільськогосподарських робіт. Як поставлено цю роботу в аграрних закладах освіти?
М. Бойко. Нині в підпорядкуванні Міністерства аграрної політики залишилося 17 навчально-дослідних підрозділів зі статусом юридичної особи та 65 навчально-дослідних підрозділів, які входять до складу навчальних закладів 1–4 рівнів акредитації, а саме: у їхньому користуванні нараховується 127 тисяч гектарів земельних угідь. Мета — проведення наукової та дослідницької роботи в галузі насінництва і в племінній справі та надання активної допомоги в практичному навчанні студентів, що, у свою чергу, забезпечує багатопрофільну практичну підготовку фахівців сільського господарства з різних спеціальностей. Щоправда, через економічну скруту вироблений свого часу стереотип дотаційного господарювання, відсутність пошуку ефективних методів ведення господарства призвели до збитковості цих підрозділів. Відповідно скоротилися й площі угідь, що залишилися дослідними або базовими для проведення виробничих навчань. Вихід з такого становища єдиний: не допустити подальшої збитковості цих господарств та налагодити в них ефективне господарювання на землі. Розглядаються також варіанти передачі цих підрозділів до структури аграрних закладів або приєднання до них частини земель і майна навчально-дослідних господарств у розмірах, які задовольняли б його потреби. Що ж стосується юридичного статусу самої землі, то потрібне негайне виготовлення державних актів на неї, у тому числі й на землі несільськогосподарського призначення. Головне, не допустити, щоб заклад, який готує фахівців для аграрного сектора, залишився без землі для налагодження результативного кваліфікованого виробничого навчання.
Певна річ, запитань до керівника департаменту кадрової політики, аграрної науки та освіти виникло чимало, адже ситуація з підготовки аграрних спеціалістів потребує глибокого аналітичного вивчення. На цьому наголосив і міністр аграрної політики України Сергій Рижук на одному із засідань колегії міністерства, бо маємо не вельми втішні прогнози. Щороку народжуваність дітей на селі різко скорочується, відповідно зменшується і кількість школяриків, а з них не всі, як ви розумієте, здобувають атестат про середню освіту. До того ж, за п’ять–сім років, як вважають фахівці, ситуація значно погіршиться. Вирішення проблеми лежить передусім у площині розв’язання соціальних питань сільського населення. І лише далекій до інтересів держави людині незрозуміло, що, створивши умови для підвищення життєвого рівня на селі, ми уникнемо демографічної катастрофи, затримаємо в домівках сільську молодь, яка безоглядно тікає до міста по краще життя. Втім, здобувши аграрну освіту, новоспечені агрономи та менеджери, ветеринари та юристи, зоотехніки та економісти повертатимуться на рідну землю. А отже, міцнітимуть господарства, народжуватимуться дітки, розквітатиме українське село. Хіба ви міркуєте не так? Пишіть на адресу редакції, поспілкуємося.