Живлення виноградників

Виноград — культура, що росте на одному місці, як правило, 50–60 і більше років, тому забезпечення кущів необхідним живленням — надзвичайно важливе завдання виноградарів. Це тим більш важливо, що виноградники часто закладають на малородючих змитих схилах. Для того, щоб виноградні кущі добре росли й щороку давали високі врожаї відмінної якості, потрібно, щоб вони регулярно отримували з ґрунту як власне наявні там поживні речовини, так і ті, що вносять додатково з добривами. Тож слід потурбуватися, щоб ці речовини постійно перебували в ґрунті в достатній кількості й придатній для засвоєння рослинами формі.

Органічні речовини, які вносять у ґрунт у вигляді добрив (гній, фекалії, різні компости), не тільки містять необхідні для виноградної рослини елементи живлення, а й сприяють, до деякої міри, відтворенню структури ґрунту, тобто покращують його фізичні властивості.

Однак органічні добрива не слід застосовувати на багатих, сильно гумусованих ґрунтах, оскільки вони можуть виявитися не тільки не потрібними, а навіть шкідливими. Використання їх на сильно змитих еродованих схилах, на терасах, легких супіщаних і, особливо, піщаних ґрунтах, безумовно, принесе велику користь. Причому, що бідніший гумусом ґрунт, то вищою має бути доза органічних добрив і то частіше їх слід вносити та більшого ефекту можна очікувати від них.

Таким чином, унесення органічних добрив має на меті три завдання: безпосереднє поповнення ґрунту необхідними для рослин поживними речовинами, поліпшення його структури та створення кращих умов для розвитку ґрунтової мікрофлори, яка грає дуже важливу роль у поліпшенні умов ґрунтового живлення виноградних кущів.

Із мінеральних елементів у ґрунтах найчастіше спостерігається нестача азоту й фосфору та наявність великої кількості калію в недоступній для коренів формі (уламки мінералів, що важко вивітрюються: слюда, польовий шпат та ін.). На виноградниках із малородючими примітивними кам’янистими й щебенюватими ґрунтами процес вивітрювання скелетної частини посилюється під впливом обробітку й, таким чином, значно збагачує ґрунт мінеральними поживними речовинами в засвоюваній формі.

Найбідніші мінеральними поживними речовинами піщані ґрунти, а найбагатші — чорноземи, особливо глинисті, однак і на них добрива, головним чином фосфорні, також дуже ефективні.

В системі заходів, що забезпечують найкращі умови живлення для виноградних кущів, велике значення має внесення під плантажну оранку великих доз органічних і мінеральних добрив. Таке внесення добрив має виняткове значення для виноградного куща, сприяє кращій приживлюваності й створює хороші умови для розвитку кореневої системи молодих кущів. А це, у свою чергу, стимулює розвиток надземної частини і швидкий вступ молодих кущів у плодоношення.

Внесення добрив під плантаж дає змогу, по-перше, краще розподілити їх у зоні максимального розвитку кореневої системи, а по-друге, вони менше закріплюються ґрунтом, що має особливе значення для фосфорно-калійних добрив.

Накопичено багаторічний позитивний досвід внесення великих доз органо-мінеральних добрив під плантаж у Франції, Італії, Угорщині, Швейцарії та інших країнах.

Так, наприклад, у Франції під плантаж, особливо на бідних ґрунтах, вносять 100–150 т/га органічних добрив у поєд­нанні з великими дозами фосфорно-калійних. В Угорщині — 80–100 т/га органічних добрив у поєднанні з 8 ц суперфосфату і 6 ц калійної солі або, за нестачі органічних добрив, сіють і заорюють сидерати з додаванням на 1 га 70–90 т органічних добрив і 2 ц калійної солі.

При цьому іноземні вчені підкреслюють: якщо внесення великих доз, насамперед органічних добрив, на вже плодоносних виноградниках призводить іноді до погіршення якості винограду, то внесені під плантаж, вони збільшують урожаї без цього негативного ефекту.

На сьогодні саме у Франції накопичено найбільший досвід застосування міндобрив на виноградниках. Тому наразі на звичайних ґрунтах, що не відчувають гострої нестачі в якомусь одному елементі живлення, прийнято співвідношення між азотом, фосфором і калієм на рівні 1:2:4. Таке співвідношення французи пояснюють тим, що калій і фосфор сприяють кращому заплідненню зав’язей, підвищенню цукру в ягоді та кращому дозріванню лози, а азот, разом зі збільшенням урожаю, погіршує його якість і затягує терміни дозрівання ягід і пагонів.

В Угорщині в один рік разом з органічними добривами вносять 6 ц азотних (20% N), 6–7 ц суперфосфату (18–20% Р₂О₅) і 5 ц калійної солі (40% K₂O), потім два роки — мінеральні добрива без внесення органічних, потім усе повторюють. Добрива вносять у борозни на глибину 25–35 см. Спеціальними дослідами встановлено, що на виноградниках віком понад десять років добрива краще вносити на глибину 50–60 см, тоді ефект від добрив вищий. Угорці, як і французи, вважають, що локальне (рядкове або гніздове) внесення добрив зменшує фіксацію їх ґрунтом. Тому усталеним співвідношенням між азотом, фосфором і калієм в Угорщині є співвідношення 1:1:1,7. Іншими словами, в угорській системі удобрення так само, як і у Франції, переважає калій, хоча й меншою мірою.

Італійці для поліпшення якості вин вважають найпридатнішими для застосування на винограднику фосфорно-калійні добрива. В італійській науковій літературі переважно вказується, що поверхневе внесення добрив в умовах посушливого клімату Сицилії протягом десяти років поспіль ніякого ефекту не дає, тоді як глибоке внесення добрив за допомогою інжектора є, безсумнівно, ефективним. Під час експерименту іта­лійських виноградарів кращим співвідношенням між азотом, фосфором і калі­єм (за діючою речовиною) була визнана комбінація 1:2:1,7, тобто переважання фосфорних добрив.

Швейцарські виноградарі також вважають неефективним поверхневе внесення фосфорно-калійних добрив, оскільки вони закріплюються ґрунтом і ніякого ефекту не дають. а нормальної родючості ґрунту, тобто коли не відчувається гострого дефіциту якого-небудь одного елемента, на 1 га вносять за діючою речовиною 20–60 кг азоту, 50–60 кг фосфору і 150–180 кг калію. Однак іноді отримані результати виявлялися суперечливими. Так, на важких глинистих ґрунтах часто не було ефекту від калійних добрив.

Таким чином, у більшості країн із добре розвиненим виноградарством най­більше вносять калійних добрив, дещо менше — фосфорних і ще менше — азотних.

Відповідно, з урахуванням хімічних властивостей ґрунту, саме за внесення правильних доз органічних і мінеральних добрив у зону найбільшого поширення кореневої системи спостерігається значне підвищення родючості ґрунту.

Наявність і кількість «активних» карбонатів. Практично в усіх областях промислового виноградарства України широко відоме таке захворювання неін­фекційної природи, як карбонатний хлороз. Відмінною особливістю карбонатного хлорозу від інших його видів (переважно інфекційної природи), є пожовтіння пластинки листка в напрямку від країв до його середини; при цьому зелене забарвлення самих жилок зберігаєть­ся довгий час. Спочатку листя хворих рослин набуває блідо-зеленого кольору (з переходом у жовтувато-зелений), а потім листя біліє, стає тонким і сухим.

Багаторічні спостереження вчених щодо причин виникнення й особливостей перебігу виноградного хлорозу вказують на тісний зв’язок його з надлишком у ґрунті легкорозчинного «активного вапна» (активних карбонатів). Дійсно, найбільш нестійкі виноградні рослини — американські види Vitis (Лабруска, Ріпарія, Рупестріс і ін.) — хлорозують тим сильніше, чим більше вапна в ґрунті міститься в «активній» формі. Хлороз не спостерігається на виноградниках у місцевостях, що мають вилужені чорноземні ґрунти, тоді як на карбонатних ґрунтах, особливо на низьких, у більш вологих місцях він проявляється досить часто.

Під терміном «активне вапно» (активні карбонати) мають на увазі вміст у ґрунті часток карбонатної породи (переважно карбонату кальцію) діаметром від 20 мікрон і менше. Що дрібніша фракція частинок карбонатів кальцію, то вони рухливіші, а отже, то вищий у ґрунті вміст «активного вапна» (активних карбонатів). Таким чином, ступінь хлорозонебезпечності карбонатних ґрунтів зростає прямо пропорційно підвищенню вмісту «активного вапна».

Глибинними причинами карбонатного хлорозу є те, що й ґрунт, і сама виноградна рослина хоч і містять велику кількість заліза, проте останнє представлене у вигляді нерозчинних сполук — оксидів і гідроксидів (причому — переважно в тривалентній формі). А виноградній рослині потрібні саме двовалентні форми заліза у вигляді залізо-гумусних сполук хелатного типу для побудови білкових комплексів, що беруть участь у біохімічних перетвореннях, які передують утворенню хлорофілу.

Справа в тому, що в ґрунтах, багатих вапном, за їхньої надмірної вологості й поганої аерації зменшується pH, зростає концентрація вуглекислоти й розчинність фосфатів кальцію, особливо поблизу коренів, що забезпечують живлення. Відтак двовалентне залізо переходить у тривалентне, в процесі чого частково осаджується у вигляді фосфатів заліза. Підвищення розчинності фосфатів кальцію спричиняє посилене поглинання фосфорної кислоти коренями винограду. Незважаючи на перехід значної частини заліза в незасвоювану форму, його іони поглинаються рослиною в достатній або навіть надмір­ній кількості. Втім, у тканинах рослини поглинене залізо інактивується шляхом переходу в нерозчинні сполуки й не може виконувати свої фізіологічні функції. Велику роль у цьому відіграє хімічне зв’язування заліза надлишковими аніонами фосфорної кислоти. І дійсно, в листках винограду, хворих хлорозом, виявляється значно вищий уміст фосфору ніж заліза порівняно зі здоровими рослинами.

Крім того, в результаті багаторічного застосування на виноградниках бордоської рідини (як засобу боротьби з грибними хворобами) в ґрунтах виноградарської зони у великих кількостях була накопичена мідь, яка в деяких біо­хімічних процесах конкурує із залізом, що, у свою чергу, також може посилювати нестачу останнього в рослинах.

Хотілося б підкреслити, що сам по собі високий уміст «активного вапна» (активних карбонатів) у ґрунті не спричиняє хлорозу винограду. На виноградниках, де ґрунти містять велику кількість карбонату кальцію, але водночас забезпечені всіма поживними речовинами в належному співвідношенні за поліпшення провітрювання та усунення надмірної вологості ґрунту відновлюється нормальне поглинання кущами елементів мінерального живлення, і зрештою ознаки хлорозу поступово зникають.

Заходи боротьби з хлорозом. Старі способи лікування — внесення в ґрунт залізного купоросу (до 150–200 г і більше на кущ) в кілька прийомів у сухому вигляді та у вигляді 5%-вого розчину, змазування місць обрізування лози і загалом усіх лоз 15%-вим розчином залізного купоросу восени, багаторазове обприскування навесні й улітку листя 0,5–1,0%-вим розчином залізного купоросу — виліковують хлороз тіль­ки тимчасово або частково, і, крім того, вони дуже трудомісткі, а деякі з них пов’язані з витратою великих коштів.

Доцільнішим і економічно виправданим способом боротьби з хлорозом на винограднику, на наш погляд, є внесення препаратів сірки, сірчанокислого амонію або сірчаної кислоти (у розведеному вигляді).

Отримано також позитивні результати за використання хелатів заліза — комплексних циклічних органо-залізних сполук. Залізо, яке входить до складу хелатів, добре засвоюється рослинами. З цією метою найчастіше застосовують залізну сіль етилендіамінтетраоцтової кислоти. Є дані про майже повне усунення ознак хлорозу за семиразового обприскування кущів під час вегетації 0,2%-вим розчином хелатів заліза.

Та найефективнішим способом боротьби з карбонатним хлорозом на виноградниках є аж ніяк не спроба «поліпшити» власне ґрунт, багатий від природи на «активне вапно» (активні карбонати), внесенням будь-яких хімікатів. Головним тут є правильний підбір підщеп і прищеп винограду залежно від вмісту «активного вапна» (активних карбонатів) у різних частинах ґрунтового профі­лю. Не секрет, що нарівні з нестійкими видами винограду є і вкрай стійкі види, здатні витримати до 20% умісту «активного вапна» в ґрунті без прояву зовніш­ніх ознак хлорозу. Природно, ці стійкі види не дають урожаю ягід, а можуть бути застосовані в щепленій культурі винограду як прищепи.

Різні сорти й види винограду по-різному реагують на ґрунти. Одні добре ростуть на суглинкових і глинистих чорноземах і погано — на сірих карбонатних (Каберне Совіньйон), деякі — добре ростуть на пісках (Сенсо, Шасла і ін.), якісь — дають хорошу продукцію на сірих карбонатних і перегнійно-карбонатних ґрунтах із великим умістом «активного вапна» (Фоль білий і ін.).

Так, у Франції (провінція Шампань) сорт Піно чорний на сенонських крейдяних відкладеннях дає ягоди, що створюють відомі білі шампанські вина, тоді як отримати тут із нього червоне вино, рівноцінне тому відомому бургундському вину, яке цей сорт дає в Нижній Бургундії, не вдається.

Рислінг на сірих карбонатних та перегнійно-карбонатних ґрунтах мергелястого походження схилів Абрау-Дюрсо дає відомі марочні вина, тоді як з того самого сорту на наносних ґрунтах долин (наприклад у Ставропольському краї та ін.) виходять вина невисокої якості, тоді як Сільванер у тих самих і інших умовах забезпечує протилежні результати.

Слід мати на увазі, що в усіх цих випадках, крім ґрунтових умов, мають значення також і кліматичні.

Американські види винограду за своєю адаптацією ще більше відрізняються один від одного. Для таких форм, як Ріпаріа Глуар та її гібридів потрібні пухкі наносні й вологі ґрунти. Вони не витримують значних кількостей «активного вапна» — хлорозують. Для Рупестріс дю Ло придатні глибші, злегка щебенюваті й водопроникні ґрунти. Цей сорт витримує помірну кількість «активного вапна». Берландієрі та його гібриди витримують без хлорозування велику кількість «активного вапна» (активних карбонатів) і ростуть добре на більш сухих ґрунтах тощо.

А. Кузьменко, канд. с.-г. наук, старш. наук. співробітник,

Є. Кузьменко, канд. с.-г. наук,

ННЦ «Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова»

Журнал «Пропозиція», №1, 2020 р.