Досвід найбільшого виробника ріпаку: формування насіннєвого ложа

Продовжуємо тему ріпаку і рекомендацій щодо вирощування цієї культури, розроблених у Канаді – країні, яка є світовим лідером за валовим збором цієї культури, а основний ареал вирощування ріпаку має значною мірою схожі з українськими грунтово-кліматичні умови. На цей раз розповідаємо про формування насіннєвого ложа.

Пожнивні рештки попередника мають бути розподілені полем рівномірно. Особливо важливу роль це відіграє за технології «ноу-тілл». Це дасть змогу сошнику точно розташувати насіння у верхньому шарі грунту на однакову глибину з метою отримання рівномірних сходів.

Ріпак, посіяний у незайману стерню, має вищий потенціал урожайності, ніж посіяний після поверхневого обробітку стерні.

Певне ущільнення борозни необхідне для покращення насінини з грунтом і ущільнення грунту з метою обмеження втрат вологи. Для такого ущільнення зазвичай достатньо зовсім невеликого притискного зусилля, хоча необхідна його величина залежить від грунтових умов.

Нерівномірний розподіл пожнивних решток поверхнею грунту може заважати сошникам заглиблюватися в грунт під час сівби. Також пожнивні рештки можуть потрапити в борозну, заважаючи її загортанню і хорошому контакту насінини з грунтом.

Отже, пожнивні рештки мають вирішальне значення для успішної сівби за мінімального чи нульового обробітку грунту. Правильне поводження з пожнивними рештками залежить від низки факторів, зокрема:

• кількість і стан пожнивних решток, зокрема, якщо це зелена маса або волога солома;
• можливість роботи сівалок та інших машин по пожнивних рештках без забивання та стрибків глибини загортання насіння;
• ширина жатки повинна бути спів мірною з шириною розкидача соломи позаду комбайна;
• альтернативні шляхи використання пожнивних решток за умови надмірної їх кількості;
• технології контролю бур’янів.

Комбайн повинен мати можливість розкидати пожнивні рештки на всю ширину захвату жатки або підбирача валків, створюючи приблизно однаковий шар по всій поверхні. Більшість нових комбайнів обладнані хорошими подрібнювачами й розкидачами соломи або легко можуть бути обладнані приладами, що випускаються окремо. Якщо розкидання за комбайном нерівномірне, ситуацію можна виправити під час обробітку грунту або утворення борозен ціною зниження снігозатримувальної здатності стерні та більших витрат пального, праці та тривалішої роботи техніки. Якщо пожнивні рештки розкидані рівномірно, сошник має вільно проходити крізь них без утворення накопичень пожнивних решток і запобігати потраплянню пожнивних решток у борозни, що могло б спричинити недостатню глибину загортання насіння або неповне закриття борозен.

Зазвичай забивання сівалки пожнивними рештками відбувається в наступних місцях:

• між недостатньо заглибленим хвостовиком сошника і поверхнею грунту;
• між двома послідовними сошниками;
• між сошником і колесом або іншою деталлю сівалки.

Критичний поріг обсягів накопичення збитих у купу пожнивних решток залежить від загального обсягу останніх, їх вологості і навіть вологості повітря. Волога солома швидше забиває сівалку. Розпушена солома забивається більше, ніж солома, що лежить на поверхні грунту. В теплу вітряну погоду суха солома не забиватиметься в сівалці, а волога — забиватиметься. Зміна швидкості й напрямку руху може сприяти легшому проходженню сівалки через пожнивні рештки.

Проходження через пожнивні рештки багатьох сівалок може бути полегшене шляхом зміни точки, де найчастіше виникає забивання пожнивними рештками. Може виникати необхідність збільшення, часом — значного, відстані між сошником і точкою початку накопичення пожнивних решток, аби уникнути останнього. Деталі пневматичних посівних комплексів з чотирма рядами ґрунтообробних знарядь забиваються пожнивними рештками менше, ніж деталі комплексів з трьома рядами.

З метою полегшення проходження через пожнивні рештки сівалки обладнують спеціальними шестерінчастими колесами, що встановлюються попереду кожного сошника. Ці коліщатка відгортають пожнивні рештки, створюючи вузьку смужку чистої поверхні грунту перед сошниками. Агротехнологічний Центр у м. Летбридж (пров. Альберта) дослідив ефективність таких шестерінчастих коліс і з’ясував, що деякі з них здатні забезпечити сівбу без забивання, хоча різниця у сходах і врожайності була незначною.

Інше дослідження показало, що наявність вузької смужки чистого від пожнивних решток грунту над посівним ложем допомагало насінню ріпаку витримати негативний вплив низьких температур і підвищеної вологості, що виникають в умовах прямого посіву. В 1992 і 1993 р. р. проводили досліди з вирощування ріпаку та ячменю на мулистих суглинках та піщаних суглинках за «ноу-тілл», модифікованого «ноу-тілл» (коли пожнивні рештки відгрібали зі смуг завширшки 7,5 см над посівним ложем) та традиційної технології обробітку грунту. Вони показали, що температура грунту в зоні розташування насінини була вищою за традиційної технології і модифікованої «ноу-тілл», ніж за класичної «ноу-тілл». Модифікована «ноу-тілл» була більш сприятливою для формування врожаю, ніж класична, в умовах затяжних посух, і зумовлювала кращі сходи і ріст рослин порівняно з «ноу-тілл» в умовах високої вологості.

Дослідження в умовах високої стерні у напіваридній частині канадських прерій у пров. Саскачеван мали на меті оцінку впливу стерні на мікроклімат, використання вологи і врожай насіння ріпаку. Висока (30 см) і низька (15 см) стерня і стерня після поверхневого обробітку грунту були обстежені восени і навесні. За високої стерні врожайність насіння була на 24% вища, а ефективність використання вологи – на 19% вища, ніж після осіннього поверхневого обробітку грунту восени. На полях, які перезимували з високою стернею, а навесні її скосили або провели поверхневий обробіток грунту, врожайність була вищою на 16%, а ефективність використання вологи – вищим на 11%. Різниця в швидкості вітру, температурі грунту та кількості сонячної радіації, що досягає поверхні грунту, показала суттєву відмінність у мікрокліматі полів з високою стернею та після поверхневого обробітку грунту. Подальші дослідження показали, що врожайність і середньорічний показник ефективності використання вологи зростали лінійно з наростанням висоти стерні до 45 см.

Необхідне прикочування грунту навколо насінини і над нею щоб покращити контакт насінини з вологим грунтом. Прикочування зменшує втрати вологи з насіннєвого ложа шляхом створення щільнішого шару грунту над насіниною.

Необхідно домогтися оптимального прикочування грунту, достатнього для зниження втрат вологи, але не надмірного, котре на деяких видах грунтів може сприяти утворенню кірки, яка гальмує проростання. Оптимальним є таке прикочування, за якого розкришується кірка над насіниною і навколо неї.

Загалом ріпак вимагає мінімального прикочування для отримання оптимальних сходів. В сухих умовах прикочування інколи покращує густоту стояння, але переущільнення може сприяти утворенню кірки, особливо на глинистих та інших грунтах, схильних до утворення кірки, і зниженню схожості в умовах вологого грунту.

Сила тиску при прикочуванні справляє обмежений вплив на врожайність, скоріше за все, через те, що ріпак може кущитися і таким чином компенсувати низьку густоту стояння. Однак на більш легких грунтах, більше схильних до втрат вологи і менш схильних до переущільнення, може проявлятися позитивний вплив більш високого тиску під час прикочування.

Більшість сошників потребують подальшого прикочування для закриття борозни і створення хорошого насіннєвого ложа. Форма й ширина котка мусять відповідати формі й ширині борозни та глибині загортання насіння. Сівалка прямого посіву з мінімальним порушенням грунту вимагає наявності прикочувального колеса в рядку. Широкі сошники, які відкривають борозну на всю ширину, потребують іншого типу прикочувального органу.

Очевидно, не існує єдиної оптимальної комбінації сошника й прикочувального органу для ріпаку. Висновок канадських дослідників наступний: «Відмінності на конкретному полі між різними комбінаціями сошника і прикочувального органу невелика і має незначне агрономічне чи економічне значення для більшості фермерів».

Переклав Богдан Малиновський, b.malinovskiy@univest-media.com