Україні потрібна доктрина аграрної політики

Голова Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин Іван Томич дав ексклюзивне інтерв’ю “Пропозиції”. Розмову з Іваном Томичем веде заступник головного редактора Юрій Михайлов.
“Пропозиція”. Іване Федоровичу, як вам працюється на новому місці? Як ви розцінюєте роботу комітету?

Іван Томич. По-перше, повинен сказати, що посада голови Комітету дісталася не без жорсткої боротьби. Працюється нормально. Нині у складі комітету майже 25 членів, і ця команда представляє весь політичний спектр Верховної Ради. Тут зібралися кваліфіковані фахівці з досвідом роботи в уряді, на регіональному рівні, в бізнесі.
Ефективність роботи комітету є дуже високою. За підсумками роботи за вересень проведено 7 засідань, розглянуто 27 питань, розглянуто та прийнято 19 законопроектів. Якщо ми такими темпами будемо працювати, то вже у жовтні розглянемо всі питання, які планувалося розглянути протягом поточної сесії Верховної Ради, яка завершується в січні.
Хочу зазначити, що ми з усією відповідальністю підійшли до підготовки та прийняття даних законопроектів і чітко прогнозуємо наслідки цих законопроектів у разі їх прийняття в якості законів Верховною Радою. Більше того, сьогодні ми через законодавчу базу дивимося на формування аграрної політики в Україні на найближчий час і на перспективу.
На нещодавньому розширеному засіданні комітету з участю громадських організацій, виробничників, регіональних керівників влади, Мінагрополітики, Кабінету Міністрів, банківських установ ситуація в сільському господарстві та його перспективи були визнані як кризові. До кінця року у сільськогосподарському виробництві ми очікуємо, що, за підсумками року, до 70% господарств будуть збитковими, а збитки перевищать 3 млрд грн. І це тоді, коли за підсумками 2001/2002 маркетингового року Україна увійшла до шістки найбільших експортерів зерна, є зростання в галузях садівництва, овочівництва, тваринництва.
Досить відкрити будь-яку газету, подивитися будь-яку телевізійну програму, і ви дізнаєтеся про значне зростання валового виробництва сільськогосподарської продукції. Цьому сприяли зміна системи власності, високі ціни на сільгосппродукцію у 2000 році, запровадження системи пільгових кредитів тощо. Але маючи товар, сільгоспвиробник зазнає збитків.
В Україні законодавчо було вирішено питання зміни форми власності на землю та майно, але практично нічого не було зроблено в сфері розвитку інфраструктури аграрного ринку.
На селі існують серйозні проблеми, наприклад, демографічна ситуація, розвиток соціальної сфери, інфраструктури аграрного ринку тощо.
Ми створили комісію, яка нині закінчує роботу над доктриною аграрної політики України. Нещодавно була презентація концепції цієї доктрини у вигляді законопроекту про міжгалузеве регулювання економічних відносин. Але ми розуміємо, що навіть прийняттям цього закону ми не вирішуємо питання. Треба виходити на комплекс законів, які формуватимуть аграрну політику, і на працездатну структуру виконавчої влади в аграрному секторі.
Без цілісної доктрини аграрної політики ми весь час будемо працювати в режимі авралу: приймати закон про ціни в АПК, тому що біда на ціновому ринку, а потім приймати інший закон у зв’язку з тим, що прийняття попереднього закону створило проблеми на споживчому ринку. Якщо ми сьогодні говоримо про підтримку цін на зерно, то завтра можуть виникнути проблеми у тваринництві тощо.
“Пропозиція”. Аграрну політику окреслив у 2000 році Президент України у своєму посланні до Верховної Ради “Україна: поступ у ХХІ століття”. Минулого року тодішній міністр аграрної політики Іван Кириленко говорив, що в Україні створена цілісна та послідовна аграрна політика. А ви щойно сказали, що треба розробляти нову доктрину аграрної політики...
Іван Томич. Мушу відверто сказати, що концепції аграрної політики, схваленої Верховної Радою, немає в Україні, починаючи з проголошення незалежності. Політика, яка здійснювалася до цього часу, реалізовувалася по окремих напрямах, іноді за схемою “крок уперед — два кроки назад”. Спочатку відсутність реформ заганяла сільське господарство у глухий кут, вимиваючи з нього ресурси. У 1997–1999 роках практично все сільське господарство стало збитковим. Постійне скорочення виробництва призвело до дефіциту продукції на ринку. І навіть у 2001–2002 роках у нас не було концепції аграрної політики.
За останні роки, починаючи з указу Президента України від 3 грудня 1999 року “Про прискорення реформування аграрного сектора економіки”, чітко визначено ідеологію: сільське господарство базуватиметься на приватній власності на землю та засоби виробництва. Але ми не мали стратегії розвитку аграрного сектора. Ми категорично не підтримуємо ту позицію 1992–1993 років: спочатку реформуємо, а наслідки побачимо потім.
Сьогодні ми говоримо про доктрину, яка включає в себе питання балансу попиту/пропозиції, перспективи розвитку ринків, трудових ресурсів, сільських поселень, демографічної ситуації на селі, зв’язок з іншими галузями економіки тощо. Сьогодні ми ставимо питання щодо прогнозування обсягів виробництва, зайнятості, вирішення питань зайнятості трудової сили в сільській місцевості.
“Пропозиція”. Світовий досвід свідчить про стабільне скорочення кількості людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві: у США в сільському господарстві зайнято близько 2% населення, в Європі — 5, і ці цифри постійно скорочуються. Зменшення кількості населення на селі в цьому сенсі має сприйматися як нормальний розвиток...
Іван Томич. Під погіршенням демографічної ситуації я розумію перевищування смертності над народжуваністю. А це зовсім інше, ніж відтік робочої сили, перехід до інших сфер діяльності. Ми не повинні йти шляхом вимирання людей на селі. Необхідно створити гідні умови для пенсіонерів у сільській місцевості, створити умови для самореалізації сільської молоді, створити систему підготовки кадрів для ведення бізнесу на селі, розвитку мережі сільських шкіл та дошкільних закладів.
Тому необхідно мати чітку картину структурних та еміграційних змін, які будуть відбуватися у сільському господарстві. Сьогодні ці процеси кинуті напризволяще.
“Пропозиція”. Нині на кожному кроці тільки й чути: зерно продається за безцінь. А віце-прем’єр-міністр Леонід Козаченко заявляє, що рентабельність виробництва зерна в минулому році становила 65%. І якби виробництво зерна було невигідним, навряд чи було б вироблено його в цьому році знову 40 млн тонн. Рентабельність виробництва соняшнику – 100%. У ціну на цукровий буряк у 165 грн/т закладено рентабельність у 115%. Де ще в промисловості є такі рівні рентабельності? Хто в світі чув про такі рівні рентабельності в сільському господарстві? І одночасно наші керівники хочуть ще більших цін…
Іван Томич. Сьогодні реальна собівартість виробництва зерна в господарствах становить 240–290 грн/т, а є й господарства, у яких і 300 грн/т. У липні — вересні фуражне зерно реалізовувалося за ціною 220–230 грн/т. Сьогодні значна частина фуражного і продовольчого зерна продана. А ціни починають зростати, і після Нового року ціна на продовольче зерно підніметься до 500 грн/т. Але цим сільськогосподарські товаровиробники скористатися не зможуть, тому що треба було провести комплекс осінніх польових робіт, сплатити кредити, а для цього продати зерно в липн і— серпні. Тоді реалізаційна ціна і собівартість були однакові, а іноді вони були не на користь селян.
Додамо до цього проблеми з цінами у тваринництві: ціни на молоко впали до 28–35 коп./л, 2,20 грн/кг ВРХ у живій вазі — це значною мірою теж збитково.
Так, є окремі господарства, які за рахунок доброї матеріально-технічної бази, застосування сучасних технологій досягають високого врожаю за відносно невеликих витрат, а безпосередній вихід на зовнішні ринки дає їм ті цифри, про які ви говорите. Але частка таких господарств — 2–3% загальної кількості.
“Пропозиція”. Якщо виробляти зерно невигідно, чому знову на наступний рік закладаються ті самі плани, принаймні під площі озимини? Хіба два роки поспіль отримання непоганого врожаю з низькими цінами на зерно нікого нічому не навчили? Може, перед тим, як сіяти, треба порахувати: вигідно це чи ні?
Іван Томич. Так, за два роки набили гуль і синців по всій голові, і, здається, наступного року буде те саме. Я ще раз повторюю: треба зайнятися прогнозуванням, у тому числі по кожному товару. У Фермерському законі США прогнозуються виробництво, ціни, бюджетні витрати на підтримку доходів по основних культурах на п’ять років наперед. І ми, як генеральний штаб в армії, повинні мати чіткі розрахунки ресурсів (матеріальних, людських, фінансових) по кожному варіанту розвитку ситуації.
У Європі ніхто не починає виробництво, якщо він не знає, кому він продасть свою продукцію та по якій ціні. А у нас — навпаки: спочатку виробимо, а потім будемо рахувати, що ми з цього матимемо.
“Пропозиція”. Метою аграрної політики було визначено створення діяльності на засадах приватної власності на майно та землю. Землю з гріхом пополам, але поділили. А от із майном — повний провал. Керівники господарств майном користуються, але амортизаційні відрахування не здійснюють — майно ж не їхнє. За оренду майна платять (якщо взагалі платять) — копійки. Через це — низька собівартість, високі прибутки. А ви говорите про збитковість 70% сільгосппідприємств…
Іван Томич. Так, щодо землі ми якоюсь мірою значну частину питань власності врегулювали: майже половина власників земельних паїв отримала державні акти на землю. Є проблеми? Багато. Але все ж питання власності тут є більш-менш зрозумілим. А от щодо майна колишніх КСП і їхніх боргів кредиторам — роботи непочатий край. На сьогодні по цьому питанню є тільки указ Президента України. І коли власники майна звертаються до суду, у багатьох випадках їм у позовах відмовляють: правової бази для розв’язання цього питання немає. І запис у тому сертифікаті, що майновий пай його власника становить 10 чи 20 тисяч грн, зовсім не означає, що цьому власникові належить певний трактор чи корова. Тобто ця сума не є персоніфікованою. А тому тут — ціле поле зловживань, корупції. Та й більшої частини майна колишніх КСП вже немає.
Для того, щоб урегулювати ці питання, Комітет з питань аграрної політики і земельних відносин пропонуватиме Верховній Раді законопроект щодо захисту власників майнових паїв, у тому числі й земельних.
“Пропозиція”. Якби від початку КСП реформувалися в акціонерні товариства, як це пропонувалося за проектом консультаційної компанії “Ронко”, то всі ці питання здебільшого були б вирішені автоматично (до речі, саме так було зроблено в Росії). Це дало б змогу зберегти цілісні майнові комплекси, мати капітал для залучення кредитів під заставу. Крім того, акціонерне товариство — це синонім інвестицій. Натомість Мінагрополітики практично заборонило реформувати КСП в акціонерні товариства і рекомендувало запроваджувати приватно-орендні підприємства, які, окрім нульового капіталу і закритості для інвестицій, створення середовища для зловживань, ще й абсолютно невизначені в правовому плані…
Іван Томич. Тут я готовий вам опонувати. Я не є прихильником акціонерних форм у сільському господарстві. Досвід переважної більшості успішних країн свідчить: таких форм немає у сільському господарстві або їхня частка не перевищує 1–2%. У промисловості акціонерна форма себе зарекомендувала успішно, у сільському господарстві — ні.
Через акціонерну форму організації сільськогосподарського виробництва є нереальним забезпечити мотивацію ефективного використання землі. Одна справа, коли людина працює як власник (а переважна кількість ферм у світі є сімейними) чи навіть у групі людей, як наприклад, у товаристві з обмеженою відповідальністю. Але їхні інтереси є більш захищеними і мотивація до праці є сильнішою, ніж акціонерної форми. Ми маємо досвід приватизації промисловості через акції: що сьогодні отримує пересічний громадянин через свої акції — нічого! Через акції ми могли мати таку саму ситуацію й у сільському господарстві.
Я далеко не поділяю тих підходів, які використовувалися у 1991–1992 роках: ринок сам усе відрегулює... Це — недалекоглядні підходи щодо цінової політики, збереження власності, майнових комплексів. Вони не відповідали інтересам селян. Інфраструктура, переробна промисловість, які працювали на село, сьогодні відірвалися від нього. До них належать і молокопереробна промисловість, і цукрова галузь.
Які б ми нині альтернативні проекти не створювали, але найкращий механізм у світі — участь сільськогосподарських виробників в інфраструктурі. У Нідерландах 70% молока переробляється в системі кооперації, у США — близько 50%. Суть полягає в тому, що співіснують альтернативні системи, а виробник має вибір.
“Пропозиція”. У США частка акціонерних формувань у сільському господарстві справді становить лише 2%. Але вони виробляють 13% валової продукції, що свідчить про їхню надзвичайно високу ефективність. Прибуток, який отримує акціонерне товариство, належить усім його учасникам, а не тільки керівній верхівці, як це має місце в ТОВах і ПОПах, де решта людей отримує лише зарплату і по суті є батраками (тобто мотивацію до праці мають не всі власники землі та майна, а лише дуже вузьке коло осіб). Через спостережну раду є можливість контролювати діяльність керівництва господарств (наприклад, використання коштів, розподіл прибутків тощо) — керівництво ТОВів і ПОПів є абсолютно безконтрольним. Нарешті, стимулювати керівництво АТів до ефективного менеджменту можливо за рахунок таких механізмів, як привілейовані акції та опціони (що й робиться в усьому світі).
Іван Томич. З цього питання можна влаштовувати “круглий стіл”. Але, на мою думку, акціонерні механізми не будуть ефективними у сільському господарстві. Проте є серйозні протиріччя й в інших формах, наприклад, товариствах з обмеженою відповідальністю: засновників — 5–7 осіб, а працюючих — 200–300. Тут є дисбаланс.
Проте тут є й шлях розв’язання проблеми. Якщо ТОВ чи ПОП не забезпечують нормальних виробничих умов, не забезпечують нормальної заробітної плати та розрахунків за паї, люди можуть забрати від них свої паї, знайти іншого орендаря або почати господарювати самі. А з акціонерного товариства забрати свій пай неможливо.
“Пропозиція”. Забрати з АТ свої паї не можна, але можна замінити керівників. Та й забрати свої паї у ПОПів чи ТОВів теж проблематично — часто термін оренди закладався у 5–10 років, а є випадки, коли й у 50 років.
Іван Томич. Тут кожний робив вибір сам. Але треба, щоб власник паю по закінченні сільськогосподарського року мав правову основу повернути собі пай. Хто нормально укладав угоди оренди, той цей механізм передбачив. А ті, хто не дивлячись підписав типові договори, у тих, справді, є проблеми. Людей дурять без будь-яких докорів совісті, і тут нам необхідно навести порядок.
“Пропозиція”. Кабінет Міністрів видав постанову про обов’язкове страхування в сільському господарстві. Але платити страхові премії треба до або на самому початку сільськогосподарського сезону. А тут і так усі відчувають брак коштів. Як сільгоспвиробникам вирішувати це питання? Брати нові позики в банках під високі відсотки?
Іван Томич. Півроку тому Асоціація фермерів і землевласників направила свої пропозиції, в яких ми висловлювалися проти такої системи обов’язкового страхування. Говорити про реальність ситуації, за якої сільгоспвиробники будуть страхуватися, а страхові компанії будуть виконувати зобов’язання, не можна. По-перше, розмір страхових премій має бути доступним: 8–10% вартості врожаю — це дуже й дуже багато. По-друге, відсутній сам механізм примусового страхування — на товаровиробника немає чим вплинути.
Таким чином, створюється імітація бурхливої діяльності: страхові компанії начебто укладають угоди, а сільгоспвиробники начебто страхуються. А реально: ситуація жодним чином не зміниться порівняно з сьогоднішньою — страхуватися не будуть. З іншого боку, кошти все одно доведеться виділяти, бо там згоріло, там затопило, а там побило градом. І за всім цим стоять живі люди.
“Пропозиція”. Нині всі говорять про підтримку доходів селян. Але внаслідок того, що в нас більшість господарств не є сімейними, мова йтиме про гарантування прибутку обмеженому колу власників цих господарств, а зовсім не широким верствам найманих працівників. Отже, тут штучно виникає проблема соціальної несправедливості. Хоча її можна було б пом’якшити, приймаючи одночасно закони, наприклад, стосовно мінімальної зарплати в сільському господарстві, як це свого часу було зроблено в США.
Іван Томич. Тут я повністю з вами погоджуюся: необхідно посилити захист найманих працівників. Наприклад, за кількості найманих працівників у господарстві понад, скажімо, двадцять, повинна діяти гарантована мінімальна ставка оплати праці, наприклад, 2–3 грн/год. Безумовно, коли в господарстві п’ять засновників, які розподіляють між собою мільйон гривень прибутку, а заробітна плата найманих працівників — 200 гривень, це не є справедливим. І якщо навіть засновники господарства кажуть: ми ж не взяли собі ці кошти, а купили на них техніку, то ця техніка належить їм, а не найманим працівникам.