Своїм про своє

            І все ж таки спробуємо передати нашим читачам “дух і букву” цієї конференції. Стартовий імпульс і напрям її руху задав Леонід Козаченко. Відчувалося, що цього дня Леонід Петрович намагався позиціонуватися не як політик, а як громадський діяч (тобто президент УАК — такої собі організації сільгоспвиробників), і дистанціюватися від своєї другої іпостасі — штатного радника Віктора Андрійовича Ющенка. Тому його доповідь була доволі критичною. Втім, її початок прозвучав цілком традиційно: президент УАК нагадав еліті вітчизняного агробізнесу, що Україна — потужна аграрна держава, сказав теплі слова про найродючіші в світі чорноземи, хліборобські традиції. Але водночас, наголосив Леонід Петрович, стан справ у галузі нас не задовольняє: якщо в 1984 році обсяги аграрного виробництва становили 114 млрд грн (у базових цінах 2004 року), то в тому ж таки 2004 році — 69 млрд. І це при тому, що потенціал нашого сільського господарства сягає аж 300 млрд грн.

Які ж перешкоди заважають цьому потенціалу реалізуватися? Пан Козаченко назвав їх кілька, і всі вони лежали якщо не в політичній, то принаймні в макроекономічній площині. На першому місці йшла дезорієнтація в причинно-наслідкових відносинах: виявляється, всі останні роки ми боролися не з причинами наших негараздів, а з їхніми наслідками. Звідси й неадекватні реагування держави на запити ринкової економіки, розбудову якої ми проголосили.

Далі Леонід Петрович назвав традиційну вже звичку пошуку ворога там, де треба шукати шляхи вирішення проблеми. Причому цю звичку було визначено як ментальну, тобто її, як раба, треба вичавлювати з себе по краплинах, років так із сорок. Перспектива невесела.

Немає чим похвалитись і в частині стратегічного аграрного планування. Наприклад, за роки незалежності в Україні було розроблено шість програм розвитку АПК. Останню з них — у серпні нинішнього року, тобто вже за нової влади (після відставки уряду Юлії Тимошенко заговорили про доконечну потребу розробки нової — сьомої — програми). Всі вони регламентували виробництво і не приділяли уваги створенню ринкового середовища. Як образно висловився президент конфедерації, всі ці програми були програмами “добрив, ніг і ріг”. Тому кошти фінансової підтримки, які виділяла держава, використовували неефективно, тобто “проїдали”. Це, своєю чергою, формувало в сільгоспвиробників звичку вимагати нових коштів без жодної відповідальності за ефективне їх використання, а також небажання щось змінювати. Що довше це тривало, то більше квітував політичний популізм, який паразитував на міфологемах типу “свята хліборобська праця”, “аграрне виробництво ніде в світі не є прибутковим”, “закрити кордони для дешевого імпорту”, “селянин не повинен думати, куди продати вирощене зерно: його має купити держава”, “криза є наслідком змови монополістів” тощо.

Врешті ця крива доріжка привела до того, що Україна посіла “почесне” третє знизу місце в Європі за рівнем розвитку села: гірше нас справи лише в Грузії та Вірменії. “Геноцид” — таким словом підсумував Леонід Козаченко щойно сказане.

Далі мова пішла про бізнесове середовище й не сприйняття ним політики в галузі оподаткування. Знову пролунали слова про тяганину з поверненням експортерам ПДВ, що триває вже кілька років і кінця-краю якій не видно. На день проведення конференції сума боргу держави перед зернотрейдерами становила понад 800 млн грн (не враховуючи борг перед експортерами молочної продукції). Але замість того, щоб виконати свої зобов’язання перед бізнесом, влада знову шукає в ньому ворогів, відкриваючи проти найбільш “дошкульних” компаній кримінальні справи. Ця практика відлякує від України інвесторів і є, за визначенням Леоніда Петровича, “геноцидом проти бізнесу”.

Натомість держава сама, в особі ДАК “Хліб України” і Держкомрезерву, прагне вийти на ринок, потіснивши звідти бізнесменів. Але нічого, крім корупції, це не дає, адже згадані структури, на думку Леоніда Петровича, завжди були неефективними й залишаються такими нині: вони спричиняють тільки збитки для Державного бюджету.

Отже, вважає президент УАК, несприятливі погодні умови, на які весь час нарікають українські сільгоспвиробники, аж ніяк не є головною перешкодою для іноземних інвестицій: щонайменше 50% усіх ризиків припадає на політику. Ті зміни, які в Україні можуть статися протягом тижня (відміна/встановлення податкових пільг, фіксування цін, заборона на експорт/імпорт тощо), в інших країнах не відбуваються й за десяток років.

Ще однією ознакою “пробуксовування” української аграрної політики пан Козаченко назвав відсутність таких важливих структурних елементів агроринку, як ринок землі, іпотека, ефективна система кредитування, ф’ючерсний ринок. При цьому, незважаючи на брак знань та інтелекту для створення цих інституцій, державні чиновники не поспішають долучати до роботи громадські об’єднання, що мають відповідних спеціалістів. Як наслідок — традиції ручного управління економікою живуть, довіри між державою й приватним бізнесом немає.

v v v

Як бачимо, хоч і намагався Леонід Петрович відхреститись від політичних тем, проте доповідь у нього вийшла цілком політичною. В ній відчувався пульс послідовного борця за цивілізований європейський ринок в українському аграрному середовищі. Але деякі висловлювання пана Козаченка насторожували. Так, на запитання журналістів, як конфедерація ставиться до діяльності на посаді міністра Олександра Баранівського, Леонід Петрович відповів: “Ми не ставимо перед собою мету оцінити роботу міністра (отакої! Прості журналісти ставлять, а Українська аграрна конфедерація — не ставить!) Я його поважаю як людину і говорити, що він не хоче зробити краще, — не можу”. Така ось позиція. І це при тому, що нині ні для кого не є секретом велика активність пана Баранівського в напрямах, які суперечать ідеї формування ринкового середовища. Адже всім відомі і його спроби розширити сферу ліцензування в агробізнесі, і проштовхування на чільні позиції (в тому числі в експортній діяльності) таких псевдоринкових утворень, як ДАК “Хліб України”, Аграрний фонд, Держкомрезерв, і намагання відрегулювати адміністративними методами ринки цукру та м’яса, і неодноразові заяви щодо всіляких монопольних змов. До речі, хвилиною пізніше Леонід Петрович заявив, що ті помилки, які зроблено за останні вісім місяців реалізації аграрної політики, гальмуватимуть розвиток галузі ще років зо два.

Друга дивна відповідь пана Козаченка стосувалася питання про те, кого він як радник Президента України порадив своєму шефові на посаду міністра аграрної політики в новому уряді. Тут Леонід Петрович сказав, що не радив нікого, бо Президент його не питав. Отож, якщо Віктор Андрійович не питає навіть свого штатного радника (та й чого там соромитися — одного з найповажніших людей в українському АПК), то кого ж тоді він питає? Цей приклад лише підкреслює мляву позицію Президента України в аграрній політиці, навіть попри його заяви щодо оголошення року 2004-го роком села.

З усього тут написаного можна зробити висновок, що просування на теренах рідної країни ринкової ідеології Леонідові Козаченку дається нелегко. Іноді доводиться відпрацьовувати і в інтересах команди (хоча цей “політичний футбол” суспільству вже набрид), навіть якщо ці ходи суперечать власній позиції. Бо командний дух — то велика сила! Пригадується, як у березні нинішнього року Олександр Баранівський, натхнений своїм недавнім призначенням на посаду міністра, провів піар-акцію під гаслом “Уперше за роки незалежності в Україні збільшилося поголів’я сільгосптварин”. По суті, це була відверта брехня. Статистика свідчила, що кількість і ВРХ, і свиней, порівняно з аналогічним періодом минулого року, невпинно зменшувалася. Але трапився подарунок долі: саме на час призначення пана Баранівського у господарствах почалися отелення й опороси (бо наприкінці зими — на початку весни це відбувається щороку), і, порівняно з попереднім місяцем, чисельність поголів’я зросла. Новий міністр не пропустив нагоди заявити про це мало не як про особисту перемогу. Та навіть якби поголів’я й збільшилося, то це було б не вперше за роки незалежності, бо років чотири-п’ять тому вже мали в тваринництві позитивні зміни, але через зернову кризу їм не судилося закріпитися.

Що особливо вразило: ніхто з нової владної команди (прозорість! порядність! патріотизм!) не виступив із телеекранів чи на шпальтах газет і не виправив некоректність колеги. Як казав класик, жити в суспільстві й бути вільним від нього неможливо.

v v v

На конференції мали слово і її міжнародні учасники (експерти з Німецької консультативної групи, Євросоюзу та Світового банку). Вони давали здебільшого песимістичні коментарі щодо української агрополітики, а також дуже корисні поради: розвивати ринкову інфраструктуру, створювати умови для посилення конкуренції, виконувати контракти, вдосконалювати поширення ринкової інформації та управління ризиками. Всі ці “месиджі” європейці намагаються донести до нас уже не один рік, проте, здається, їх так і не почули. А тим часом, як і на зорі нашої незалежності, суб’єктам агробізнесу й нині доводиться продиратися крізь нетрі того, що іноземні радники називають “ризиками”, і в настання кращого життя вже мало хто вірить.

Висловлювали свої думки й ці самі суб’єкти. Так, заступник голови правління ЗАТ “Рамбурс” Сергій Черченко поскаржився, що бізнес сподівався на нову владу, але вона прийшла з тими самими інструментами управління. Ставлення до компаній залишилося те саме — поділ на “своїх” і “чужих” з відповідними наслідками: одним — швидке повернення експортного ПДВ, іншим — тяганина; з одними — за законом, з іншими — тільки через суд. Фундаментальна довгострокова мета цієї політики, вважає Сергій Чеченко, — створення потужної зерноторгової компанії, підконтрольної державі. Саме ця мета й пояснює неадекватне надання пільг і преференцій, чиновницькі сахання, помножені на особисте невігластво й корупційність.

v v v

Після перерви учасників у конференц-залі поменшало, натомість завітали представники влади. Від Мінагрополітики прийшов Григорій Зуб — колись друга людина у ДАК “Хліб України”, а нині — начальник департаменту фінансово-кредитної та податкової політики міністерства. Григорій Іванович відзвітував про роботу свого департаменту, побідкався з приводу недофінансування державних програм, озвучив економічні показники й жодного слова не сказав з приводу створення ринкового середовища. По суті, його виступ був саме про те, з приводу чого іронізував Леонід Козаченко: “про добрива, ноги й роги”.

v v v

З огляду на політичні баталії, що розгорнулися напередодні парламентських виборів, найближчими місяцями навряд чи хто з українського істеблішменту всерйоз перейматиметься ринковим середовищем у нашому АПК. Нині головна увага влади спрямована на те, щоб — не дай Боже! — під самі вибори не вибухнула ще якась продовольча криза. Тобто сьогодення — не час ліберальних ідей, а пора якнайсуворішого адміністрування й державного контролю.

На закінчення хотілося б ще раз процитувати Леоніда Козаченка: “Повинна спрацювати добра воля розумних людей, які вболівають за майбутнє нашої держави. І тоді не буде криз”.

Таки справді: повинна спрацювати. Колись. Обов’язково.

Павло Коротич