Повернутись назустріч селянину

— Іване Федоровичу, як Ви оцінюєте підсумки 2005 року в українському агровиробництві?

— В історію українського села цей рік увійде як один із найважчих. Це зумовлено передусім проблемами минулих років, але довготривала неселянська політика серйозно ускладнила економіку села й життя кожного українського селянина.

Основна проблема АПК — цінова політика, яка за роки незалежності “вимела” з українського села близько150 млрд гривень. На цьому фоні різні невеличкі державні подачки ефективними бути не можуть. Розбалансування цін на ресурси, які купує селянин для виробництва агропродукції, і на ту продукцію, яку він виробляє та продає, є основною причиною збитковості агропідприємств. Це явище спостерігається з 1991 року, коли почалась політика так званої лібералізації цін у сільському господарстві. Аграрії добре пам’ятають ту першу хвилю лібералізації цін на паливо, техніку, міндобрива, коли протягом одного року вони зросли в десятки разів. Між тим, на агропродукцію ціни майже не змінювалися, не рахуючи окремих продуктів, що ставали дефіцитними. Цей перекіс цінової політики став ударом по економіці українського села.

До цього треба додати ще й щорічні сезонні стрибки цін, які нещадно б’ють по економіці агропідприємств.

2005 рік відзначився низкою криз на ринках агропродукції — цукровому, м’ясному, зерновому. На жаль, вони частішають, і це свідчить про поглиблення загальної кризи на селі.

Після неврожаю 2003 року ціна продовольчої пшениці в 2004 році доходила до 1300 гривень за тонну. А ціна пшениці врожаю нинішнього року становила 450 гривень! Такі приклади можна наводити і в тваринницькій сфері. Два роки тому ціна на свинину в живій забійній масі становила 3,5–4 гривні за кілограм, а навесні цього року — 12 гривень. Ці цифри є штрихами до нинішньої вакханалії на продовольчому ринку. Вони незрозумілі фермерам на європейському, американському, австралійському континентах. Ми є епіцентром жахів у ціновій політиці. Я думаю, що таких цінових змін не витримав би жоден промисловий ринок, а сільське господарство працює!

Планування бізнесу за таких стрибків цін стає абсурдом. Це ненормально з огляду на перспективи розвитку. Адже аграрний бізнес базується на виробництві з довгим терміном обігу коштів. У зерновиробництві це 300 днів, у виробництві молока — 4 роки. Дія цінового чинника примушує селянина працювати від ситуації до ситуації: нині сіємо соняшник, бо він вигідний, а, внаслідок збільшення валу його виробництва, ціна починає падати. Кидаємось на ячмінь — і його ціна різко падає. Селянин, не бачачи виходу, б’ється як риба об лід, намагаючись вижити.

Це основні проблеми українського села в 2005 році.

— Що можна сказати про податкову політику стосовно агровиробників?

— На жаль, ця сфера у нас на тимчасовій основі врегульовується з року в рік. Нинішня схема стягнення фіксованого податку й ПДВ прив’язана до періоду від грудня до грудня. Це негативно впливає на інвестування та кредитування бізнесу. Аграрій має знати, що держава цінує та поважає його працю й дає можливість збалансувати їхні стосунки у вигляді прозорої, зрозумілої схеми хоч на кілька років наперед.

Після тривалої боротьби Асоціації фермерів і землевласників за фіксований податок на землю в 1998 році ми прийшли до нього. Але він врахував лише 10 видів податків і не охопив ПДВ та інших видів нарахувань, що після 1998 року стали множитися як гриби після дощу. І нині за рахунок інших непрямих податків, з одного боку, зростає база оподаткування, а з іншого — зростає загроза ліквідації чинної податкової схеми. Тому виробничники згодні навіть на збільшення рівня оподаткування, але вимагають уведення простої й зрозумілої плати з гектара ріллі. Чи це буде, як у наших сусідів поляків, — ціна двох центнерів жита з гектара (чи ячменю, чи пшениці — не важливо). Важливо, щоб усі податки акумулювалися в одному: щоб селянинові не потрібно було везти купу звітних паперів. Уявіть собі, що фермер, маючи 7 га землі, мусить нині возити до податкової, до різних соціальних фондів кілька видів звітів. А працювати ж йому коли?

Треба, щоб він мав можливість одноразово сплатити кілька сотень гривень єдиного податку на рік, а держава повинна вже розподілити їх по різних соціальних і бюджетних напрямах. І не треба буде додаткової армії бюрократів, які ганяються за цим дрібним виробником і змушують його захищатись, а не працювати. Ми в парламенті боремося за такі зміни в податковій політиці. Доводиться, не вирішивши перспективних питань, зберігати хоча б те, що є: продовжити на рік дію чинної системи, не знаючи, що нас чекає в майбутньому.

— Як працює фінансово-кредитна система для села й селянина?

— Через Держбюджет держава нібито підтримує його, компенсує кредити, це робиться й на регіональному рівні. Але ефективність цих дій дуже низька. Свідченням цього є те, що кредитні ресурси для селянина дорожчі, ніж для металурга, хіміка, машинобудівника. Між тим, у сфері промисловості обіг коштів іде швидше.

Держава не враховує потреб технічного, технологічного та інноваційного розвитку агровиробництва. Витрати енергоносіїв на гектар ріллі у нас значно вищі, ніж в європейських країнах. Саме через фінансово-кредитну політику держава має стимулювати інновації на селі. Адже нині ступінь зношеності тракторів і комбайнів сягає 80–90%. Аграрій дбає про те, щоб змусити працювати цей металобрухт, а не про забезпечення вимог технології.

Без перспективної державної політики із забезпечення села технікою під дешеві фінансові ресурси неможливо швидко підвищити конкурентоспроможність вітчизняного агровиробництва.

Я автор закону про технічну політику на селі, який Верховна Рада прийняла в першому читанні. Готуючи закон, ми з фахівцями Інституту аграрної економіки прийшли до таких фактів: тільки за рахунок зношеності техніки ми втрачаємо щороку 1,5 млрд гривень на дизельному паливі й недобираємо по 3–4 млн тонн зерна.

— Охарактеризуйте, будь ласка, соціальні проблеми села.

— Великі проблеми має українське село і в соціальній сфері. Реалії віддаленого села — брак нормальних доріг, зв’язку, шкіл, дитсадків, медичних закладів. Мільйони наших співвітчизників у сільській місцевості не мають якісної питної води. Нині йдеться не про можливості для роботи, а про виживання селян. Це вже питання моралі, й без їх вирішення говорити про відродження села безглуздо. Без них неможлива успішна аграрна політика взагалі.

Застаріла й структура управління АПК, що по суті залишається соціалістичною й гальмує розвиток села, тоді як агровиробництво пішло вперед.

Гостро стоїть проблема інформаційного забезпечення селянина. Йдеться про науково-технічну, правову інформацію. Три роки минуло відтоді, як прийняли Закон “Про дорадчі служби”, але він і досі залишається на папері. В сусідніх країнах проходить становлення дорадчих служб, а в Україні це не тривожить ані уряд, ані місцеві органи влади.

— Чи влаштовує Вас рівень розвитку інфраструктури аграрного ринку в Україні?

— Правильніше казати про його недорозвиненість. От приклад: нині 80% молока виробляють у приватних господарствах, і селянин змушений по бездоріжжю добиратися до райцентру, щоб його продати. Це знущання з українського селянина. Йому треба забезпечити можливість придбання малогабаритних доїльних апаратів; охолодження молока в кооперативних холодильниках і безпроблемне здавання продукту прямо в селі за нормальною ціною. Так само і з м’ясом, овочами тощо.

Цікаво, що 4–5 років тому про це говорили високі урядові чини, приймали програми, видавали накази… Сьогодні про все забули і кажуть, що кооперація — це колективізація!

Згадаймо, як у 80-ті роки комуно-совітська система намагалася підтримати особисті селянські господарства, бо тоді заговорили про продовольчу кризу, зрозумівши, що колгоспи й радгоспи не зможуть забезпечити країну продуктами харчування. І через 25 років не можуть зрозуміти, що селянинові, який тримає вдома кілька корівок чи свиней, треба допомогти.

— У чому ж Ви бачите вирішення названих проблем?

— Виходи з цих проблем — на поверхні.

Фермерський рух чітко і ясно наголошував на всіх цих селянських бідах ще з 80–90-х років минулого століття. І якщо б відтоді держава підтримувала фермерів, — ми не мали б нинішніх розвалів. На жаль, ми дуже багато втратили часу й ресурсів. Але потрібно повернутися назустріч селянинові — господареві, приватному власнику, — в особі якого держава має найнадійнішого партнера. Паростки такого селянина- “куркуля” зійшли в Австралії, Канаді, США, в європейських країнах. Наприклад, уся Канада пишається українськими фермерами Проциками. Такі приклади є в інших країнах, але ж чому не в Україні? Трагедія українського народу в тому, що боротьба в минулому за найкращі українські чорноземи не давала народу можливості стати господарем на своїй землі.

— Як, на Ваш погляд, ситуація в АПК зміниться наступного року?

— Для відповіді на це запитання треба, по-перше, бачити Держбюджет 2006 року, по-друге — якою буде податкова політика наступного року щодо села? По-третє — які заплановано урядові кроки в межах аграрної політики і з якими пріоритетами? Сьогодні відповідей на ці запитання немає, тож прогнози давати важко. До того ж, з огляду на нинішню ситуацію цей прогноз не буде райдужним. І не тому, що дуже важко, а тому, що не видно кращого завтра. Становище не поліпшиться, якщо не буде сформовано новий уряд, який зможе дати відповіді на ці запитання.

— Яка існує потреба у державній допомозі українським фермерам?

— П’ятнадцятий з’їзд АФЗУ за участю Президента Віктора Ющенка прийняв концепцію розвитку фермерства в Україні до 2015 року, де конкретно розписано по роках стосунки між фермером і державою: у виробництві продукції, у розвитку сільських територій, у створенні робочих місць, у зростанні зарплати та конкурентоспроможності агровиробництва.

Вів інтерв’ю

Сергій Пономарьов