Не солодке життя

На українську цукрову галузь чекає велика еволюція, стверджують експерти. По її завершенні на профільному ринку працюватиме кілька десятків переробників і ще менше постачальників сировини. А тому фахівці радять агровиробникам заздалегідь подбати про принаймні часткову зміну профілю, бо вирощування цукрових буряків має сьогодні сумнівні перспективи.

Чому інфляція обходить цукор стороною?
Те, що наш цукровий ринок дещо дивний, помітила вже більшість українців. Чи не щороку на ньому трапляються цінові пертурбації, але в результаті маємо ту ж ціну, яку бачили на полицях магазинів ще 4–5 років тому. У чому річ? Невже у виробників цукру не змінились умови на виробництві, не подорожчали енергоресурси, сировина, не зросла заробітна плата працівників? Взяти до уваги хоча б енергетичну складову. Цукровані у своїй більшості споживають природній газ. Блакитне ж паливо, як відомо, за останніх два роки значно подорожчало. Тоді чому це не позначилось на вартості солодкого піску? Експерти пояснюють: в Україні купа зайвого цукру, якого не в змозі спожити внутрішній ринок. А експорт для нас не реальний через надто високу собівартість. За даними різних профільних організацій (табл. 1), запаси цукру у нас що не рік, то зростають. Споживання підтягується значно повільніше. Так звані перехідні залишки вливаються у ринок наступного маркетингового року. Чи заважає це виробникам? Звісно ж так. Бо за наявних внутрішніх потреб (2 млн т) вільний обсяг, який треба заповнити переробкою, “всихає”. Тож меншає і роботи для переробників та виробників цукрових буряків. Важливий ще один момент. Швидко зростають запаси цукру і у світі (табл. 2). За твердженням аналітиків, глобальні перспективи цукру — поки що дешевшати.
Аналітики одностайні. Мовляв, відбувається логічна реструктуризація цукрового ринку. Він дістався нам у спадок від СРСР надзвичайно деформованим. Тоді у нас працювало близько 200 заводів, і Україна постачала солодкий пісок усім республікам. Коли ж усе розвалилося, цукрові мега-можливості стали непотрібними. Відмежувалися величезні експортні ніші. Наприклад, Росія, яка, кажуть експерти, себе не забезпечує цукром і віддає перевагу значно дешевшому сирцю, якого везуть з південних країн. Тож не дивно, що протягом 90-х в Україні на плаву залишилося близько 100 цукроварень. При цьому більшість з них перебивається, так би мовити, з хліба на воду, твердять аналітики. Адже робота сезонна, а собівартість цукру на рівні 3000-3100 гривень за тонну дає змогу працювати з мінімальною, а то й з нульовою рентабельністю.

Невтішна перспектива з трьох букв
Майже революційним етапом для українських цукровиків стане вступ України до СОТ. Експерти твердять, що з моменту приєднання до цієї організації восьма частина переробних підприємств втратить роботу. У двосторонніх державних протоколах задекларовано щорічне ввезення в Україну 260 тис. т дешевого цукру-сирцю. Крім того, низка переробників не може працювати з тростинною сировиною. Тож будуть змушені і надалі обробляти солодкі корені. Підприємства ж, які входять до складу вертикально інтегрованих компаній і встигли отримати чималу порцію інвестицій у технічне та технологічне оновлення, зможуть переробляти сирець. Висновок один: буряковий цукор не зможе конкурувати на внутрішньому ринку з тростинним. А тому рахуйте — на ринку стануть непотрібними 250 тис. т традиційного українського білого піску.
Ще зі вступом до СОТ, Кабмін відступиться від цукрового ринку з адміністративними важелями. Не буде ані мінімальних закупівельних цін, ані дотацій. А це, на думку експертів, призведе до поступового “вимирання” частини переробників і тих, хто вирощує цукрові буряки. Ціни на кінцеву продукцію у нас будуть на рівні світових.
Споглядаючи такі реалії, хочеться молитися за українсьтку цукрову галузь. Бо їй, схоже, залишилось не так і багато. Хоча аналітики дещо іншої думки. Мовляв, у наших цукровиків є перспективи. В остаточному варіанті реструктуризованого українського ринку працюватиме зо три десятки переробних підприємств, які входитимуть до складу вертикально інтегрованих компаній. Нині ці промисолві велетні інвестують у модернізацію своїх заводів і знижують собівартість переробки. До складу цих компаній входять і агропідприємства, що вирощують за сучасними технологіями цукрові буряки. Це теж здешевлює кінцеву продукцію. А тому вимирання, схоже, торкнеться невеликих переробників та виробників цукрових буряків.

Що робити?
Питання риторичне, і воно не дає спокою ані аграрникам, ані чиновникам Кабміну. Чимало перших — у розпачі, працюють собі у збиток і все одно продовжують сіяти цукрові буряки. Тим часом, в МінАПК нарешті збагнули, що врятувати ринок від обвалу через зростання надлишків цукру можна жортским квотуванням його виробництва та поетапним скороченнм площ посівів солодких коренів. Квоти запровадили. А як же з посівами? Як виявилось, вони вже скорочуються. Торік, за даними Асоціації “Укрцукор”, під цукрові буряки пішло трохи більше 800 тис. га. Цьогоріч вже 600 тис. Аграрний віце-прем’єр Віктор Слаута заявив, що треба скоротити площі до 450 тис. гектарів. І передусім в областях, що дають низькі врожаї. Приміром, в Запорізькій, Херсонській та Миколаївській збирають солодкого кореня по 100 ц/га. Їхні колеги в інших, так званих, оптимальних зонах висівання вважають такі показники соромом для України, бо за нормальних технічних та технологічних умов у нас треба збирати уп’ятеро більші врожаї. Що, власне, і роблять агрофірми в центральних регіонах країни, вирощующи по 450–500 ц/га. До речі, у Європі, яка наразі поступово відмовляється від вирощування цукрових буряків, показники врожайності ще вищі — до 80 ц. А тому переробники твердять, що за умови високих технологій та сучасного підходу до вирощування, Україні було б достатньо і 300 тис. га під солодкі корені.

Чи є альтернатива?
Частина агровиробників уже змінила профіль, кажуть аналітики. Почали вирощувати зернові. І, очевидно, не прогадали. За даними різних джерел, у світі назріває продовольча криза. Глобальні організації, які відслідковують цю тему, наразі стурбовані стрімким скороченням запасів зерна у світі. І все це відбувається на тлі зростання попиту на харчі. Зернова ж продукція тут відіграє чи не головну роль. Як відомо, останнім часом провідні виробники зерна почали переробляти його на біоетанол, щоб закрити свої енергетичні питання. Витік цієї сільгосппродукції на світовий ринок знизився. Нагальним стало питання глобального зерного дефіциту. Британські екологи нещодавно заявили, що Україна разом з Казахстаном, Польщею та Аргентиною врятують світ від голоду. На думку науковців, потенціал агросектору цих країн просто неймовірний. І саме ці держави у найближчій перспективі можуть стати найбільшими експортерами продовольства. Зрештою, зі вступом до ЄС, щорічний ріст польського сільського господарства становив 40–60%. В України теж унікальні шанси, кажуть експерти. У 2006–2007 маркетинговому році на світовому ринку наші аграрники реалізували трохи більше 13 млн т зернових. Директор консалтингового агенства “ААА” Сергій Наливка вважає, що Україна могла б продавати за кордон 30 млн т — і лише пшениці.
Директор компанії Lucky Grain Генадій Осіяненко звертає увагу на кукурудзу. На його думку, саме ця культура у перспективі стане ключовою на світовому ринку. З неї наразі чимало країн виготовляють біоетанол. “Зокрема, США — основний гравець на світовому ринку кукурудзи. З 90 млн т світового експорту, ця країна дає 60 млн. Та при цьому американці активно взялися за будівництво біоетанольних заводів, сировиною для яких є кукурудза. Враховуючи те, що у США практично не залишилось орних земель для вирощування кукурудзи, варто очікувати у найближчі роки значного її подорожчання у світі. Бо ця країна скорочуватиме свій експортний потенціал”, — переконаний Г.Осіяненко. Аналітики кажуть, що Україна може заповнити цю нішу. Хоча і у нас уже стартують біоенергетичні програми. А тому попит на кукурудзу має зростати і на внутрішньому ринку. Що цікаво — вирощування кукурудзи вигідніше, ніж інших зернових. За однакових стартових умов виробники, наприклад пшениці, витратять менше грошей на сівбу та обробку. Але й врожай матимуть в межах 4 т/га. Кукурудза ж дає удвічі більші показники — до 8 т. Закупівельні ж ціни — однакові. Наразі 1200 грн/тонну.
Фахівці кажуть, можна рахувати скільки завгодно, але ситуацію в українському АПК це не змінить. Реальні зрушення можуть початися лише тоді, коли агровиробники зрозуміють потребу попередніх маркетингових розрахунків та їхні переваги над традиціями. Бо, якщо сіяти цукрові буряки ледь не за звичкою, то таким консерваторам залишилось недовго. Агросектор України поступово стає потужним бізнесом. І гравцям на цьому ринку треба визначатися: працювати у збиток і зникнути чи стати гнучкішими і пропонувати споживачам те, що дійсно користується попитом.

Андрій Точний