Згусток болю — земля

Біда біду знайде
Уперше виноси з урвищ Канівщини перегородили Дніпро в серпні 1931 року, на кілька днів загальмувавши рух водного транспорту. Біда не навчила коржі з маком їсти, тож через три роки — нова напасть. Пароплави доходили до села Селище, і пасажири змушені були сходити на берег. Близько 300 метрів ішли пішки, а далі сідали на корабель, який піднімався сюди з пониззя річки — від Дніпропетровська. Роботи з розчищення річища тривали досить довго й обійшлися в кругленьку суму.
Цим стихія не обмежилася: як кажуть, біда біду знайде, коли й сонце зайде. Вершини ярів швидкими темпами підходили з лівого й правого боку до шляху, який з’єднував Канів із Черкасами та Києвом. Головний яр, на ймення Свинарський, перерізав би його, якби не спохопилися й не побудували лоток-швидкотік завдовжки 55 метрів. То була одна з перших гідроспоруд, якій уже понад 90 років, і вона досі надійно служить людині й природі. Але та перемога людини над стихією була локальною: лише в цьому районі нараховувалося 5,5 тисячі ярів і великих відвершків. Вони займали майже 13 тисяч гектарів. Ерозія пошкоджувала 56% території: з кожного гектара щороку змивалося в Рось, Росаву, Дніпро, в середньому, 34 тонни грунту, а за значних злив — і сотня тонн. Монстри за рік поглинали 200–300 гектарів. Напровесні та після сильних дощів на далекі відстані було чути, як ревуть у проваллях шалені потоки води, як із шумом падає й падає на днище земля.
Широкий наступ на яри розпочався 1958 року — тоді заснували Канівську гідролісомеліоративну станцію (з 1991— лісгосп). Трохи більше як за 25 років колектив її здійснив те, що не могли зробити впродовж століть сільські громади та різні організації. Головне — вдалося до мінімуму скоротити змивання та розмивання грунтів, врятувати від руйнування тисячі гектарів безцінних чорноземів. За рахунок чого? Нехай дарує мені читач, але без цифр тут не обійтися. Їх наводить директор Канівського лісгоспу Микола Рижков. Уродженець Сумщини, він закохався в Придніпровський, Приросянський край ще будучи студентом сільгоспакадемії, коли проходив у ГЛМС виробничу практику. Здобувши диплом з відзнакою, мав право вибору місця роботи, але попросився саме сюди. Працював помічником лісничого, лісничим Михайлівського лісництва, головним лісничим, і ось уже майже 20 років уміло керує підприємством.
— Процеси водної та вітрової ерозії не було б зупинено, — каже Микола Федорович, — якби не збудували 423 тисячі погонних метрів водовідвідних та водозатримних валів, 94 лотки-водоскиди, аби не створили 11 тисяч метрів наорних валів і 13 тисяч гектарів протиерозійних насаджень, не затерасували 3470 гектарів крутосхилів. А ще додайте виположені яри, рекультивовані угіддя... Комплексними лісомеліоративними заходами закріпили 1990 глибоких урвищ і близько 3,5 тисячі вершин, дію ярів зупинили на площі майже 19 тисяч гектарів.
“Відвідавши Канівську ГЛМС через сім років, ми переконалися, що означає на практиці здійснення комплексу гідролісомеліоративних робіт. Перед нами постав ландшафт як втілення мрій будь-якого агролісомеліоратора” — записали свого часу в книзі вражень та пропозицій (перша сторінка її була заповнена ще 35 років тому!) молдовські спеціалісти.
Значною мірою в районі стабілізували екологічну ситуацію. По суті створили новий природний ландшафт, знайшовши оптимальне поєднання лісу та поля, відновивши колишнє біологічне різноманіття — екологічну мозаїку. Ерозійні процеси припинили не тільки на сільськогосподарських угіддях, а й у святому для кожного українця куточку країни — на Тарасовій горі. Збудували монолітний лоток-швидкотік, реконструювали нагорнуті ще 1934 року вали Борткевича, спорудили з боку могили поета розсіювач потоку дощових і талих вод, засипали яр біля дороги... Привітно тепер зустрічають гостей, котрі приїздять до Канева вклонитися могилі Кобзаря, навколишні гаї та діброви.

Пісок знову летітиме
в миски з борщем?
Лісові насадження — одна з основних складових комплексу меліоративних робіт на всіх крутосхилах району. Найперші посадки станції вже переступили 40-річну межу. Живими пам’ятниками минулому поколінню лісівників стали урочища Морозів яр, Москалівка, Поруб... Культури, створені на врізних та наорних терасах, за різними схемами змішування в рядах і міжряддях, нині не лише надійно захищають грунти, а й є цінними об’єктами наукових досліджень. Для ознайомлення з методами відновлення сильноеродованих земель у Каневі побували спеціалісти США, Німеччини, Польщі, Болгарії, Чехії, навіть деяких арабських країн.
Не заростають сюди стежки й сьогодні — охочих перейняти досвід не зменшується. Та от лихо: рік у рік зменшується кількість об’єктів, які господарі з гордістю демонстрували ще зовсім недавно. Причина: для того, щоб лотки, земляні вали, донні загати відігравали свою роль, за ними треба постійно ретельно доглядати. В останні ж роки коштів із бюджету на ці вкрай важливі роботи не виділяли.
Про загрозу, яка нависла над краєм, з болем говорив мені колишній водій станції, а нині пенсіонер Григорій Почтар:
— Я родом із Степанців, навколо села до війни не росло й деревця. Бувало, пісок і в миски з борщем летів. Суцільна пустеля. А сьогодні... Куди не поглянете — скрізь зелено. То заслуга ГЛМС. Звідки лишень не возив я посадковий матеріал. Не раз бувало, що цілу ніч не вилазив із кабіни, аби встигнути до ранку із саджанцями. На садивних роботах по 800 чоловік працювало. У неврожайні роки за жолудями аж до Саратова їздив. І дуже вже жаль огортає серце, коли бачиш, у якому стані опинилися гідроспоруди — прориває, розмиває вали, руйнуються лотки, знищуються посадки, утворюються нові яри. Просто злочинне ставлення до природи — по-іншому й не скажеш. До чого дійдемо, що залишимо внукам-правнукам...
Разом з директором лісгоспу крутою дорогою, що веде з Григорівки до Луковиці, ми піднялися високо вгору, звідки добре видно і Дніпро, і кручі. Піднялися й зупинилися, вражені, перед свіжим проваллям. Одна з останніх злив так “постаралася”, що яр ледь не перерізав транспортної артерії.
— Он унизу лежить бетонна труба, якою відводили воду з дороги, — сказав Микола Рижков. — Віднесло її метрів за 200 від того місця, де проклали. А має довжину шість метрів, діаметр — 80 сантиметрів. Така сила стихії. Якщо не покласти нову трубу для відведення води або не спорудити бетонного лотка, — ще одна така злива, і до Луковиці ніякий транспорт не дійде. Та де взяти на це гроші? Раніше, — через якусь мить вів далі Микола Федорович, — близько 90% коштів, потрібних для виконання меліоративних робіт, виділяло облуправління сільського господарства. Тепер і не пам’ятаємо, коли востаннє їх отримували. П’ять років поспіль — від 70 до 100 тисяч гривень дає область через природоохоронний фонд, але на ту суму можна побудувати три погонних кілометри водозатримних валів або реконструювати 4,5 кілометра діючих. Що ми й робимо. Інше джерело фінансування — використання грошей, які деякі сільські ради одержали за лісовтрати. Звичайно, вони незначні. Цього року 57 тисяч гривень виділив ще Київський просвітницький миротворчий центр — навесні посадили 15 гектарів нових лісів. От і все. А маємо 70 ярів, для приборкання яких щороку треба освоювати майже 600 тисяч гривень. Потребують негайного капремонту близько десяти складних гідроспоруд. Кожні вісім — дванадцять років потрібно відновлювати вали, адже вони замулюються, розмиваються. Грунти тут такі, що кріт прориє землю і цього вже досить, аби вода проклала нову дорогу і понесла за собою ту землю в прірву... Лише водозатримних валів у нас — не багато й не мало, а понад 400 погонних кілометрів. Це відстань приблизно, як від Черкас до Запоріжжя, Харкова чи Херсона! Обвалували фактично всі яри в районі, з’явилася можливість регулювати “розгнуздані” водяні потоки на тисячах і тисячах гектарів. На сьогодні ж добра сотня погонних кілометрів валів потребує невідкладної реконструкції. Через кілька років лікувати доведеться вже 200 кілометрів... Проблема загальнодержавного масштабу... Її наче й розуміють у верхах — б’ють себе в груди й клянуться в любові до Канівщини, коли з’їжджаються на відзначення чергових роковин Шевченка. Коли ж від’їздять, зранений край залишається наодинці зі своїм лихом...
Така доля спіткала не тільки цей куточок землі української. Трохи вище по Дніпру — володіння Ржищівського лісгоспу Київської області. І там аналогічна ситуація. Як розповіла інженер лісових культур Жанна Павлович, уперше за багато років, у 2004-ому, на обласному рівні виділили 709 тисяч гривень, тож вдалося провести реконструкцію та догляд за деякими гідроспорудами й валами, залісити частину еродованих земель. На превеликий жаль, акція виявилась одноразовою, і вже минулого та нинішнього років підприємство знову залишилося без фінансової уваги як з боку держави, так і з боку місцевих органів влади.

Яри не дрімають
Наприкінці шістдесятих років минулого століття в Україні діяли 32 такі гідролісомеліоративні станції, як у Каневі та Ржищеві. Було розроблено генеральну схему протиерозійних заходів на багато років уперед — передбачалося засадити деревами всі яри, балки, закріпити піски, створити широку мережу лісосмуг. Для організації захисних насаджень у республіці щороку виділяли 10–12 мільйонів карбованців. А коли сюди ще приплюсувати бюджетні асигнування на будівництво гідротехнічних споруд, випуск сучасної потужної техніки для роботи на стрімких схилах, кам’янистих грунтах, високобугристих пісках... Держава йшла на це тому, що думала про майбутнє землі-годувальниці. Чого не скажеш про вже самостійну Україну. А чим може обернутись неувага до основи основ усіх багатств — бачимо в Каневі.
— Самотужки лісівникам не вирішити болючого питання, — такої думки начальник обласного управління лісового господарства Анатолій Карпук. — Чомусь воно непокоїть тільки Держкомлісгосп, хоча проблемою мали б перейматися й Міністерство охорони навколишнього природного середовища, і Міністерство аграрної політики, і Держкомітет земельних ресурсів. Нині в області від 14 до 20 тисяч гектарів земель  не придатні для сільськогосподарського використання. Аби засадити їх, мали б близький до оптимального відсоток лісистості. В галузі трудяться висококласні спеціалісти, підприємство забезпечено потрібною технікою, щороку вирощуємо понад 18 мільйонів сіянців. Отже, є можливості для значного розширення фронту садивних робіт, проведення комплексу лісомеліоративних заходів. Та вкрай повільно й неохоче виділяють під залісення перетворені на невгіддя землі, не фінансують будівництво й ремонт гідротехнічних споруд...
Додам: кілька років тому на базі Канівського й Ржищівського лісгоспів було проведено спільне виїзне засідання колегії Держкомлісгоспу та комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики. Народні депутати захоплювалися роботою лісівників, висловлювали думки про потребу закладення в Держбюджет країни коштів для відновлення та розширення комплексів агролісомеліоративних споруд. Та слова їхні виявилися порожніми. А яри не дрімають. Летять у безодню кубометри безцінного чорнозему, звужується клин житній, пшеничний... Нас чекає дуже сумне завтра — якщо держава не зверне уваги на те, в якому стані перебуває українська земля й не знайде коштів, аби на перших порах хоча б підтримувати в належному стані вже побудоване на користь землі й людям. Як писав поет, “те, що сьогодні зберегти можливо, те завтра вже нізащо не купити”.
І насамкінець. У 2014 році відзначатимемо 200-річчя Великого Кобзаря. Незабаром буде прийнято гарні рішення з підготовки до ювілею. Та ось яка заковика: чи не доведеться поважним гостям діставатися до Канева гелікоптерами? Адже стратегічні траси можуть перерізати яри, що вже не раз траплялося в минулому. Сьогодні про себе дають знати сімдесят ярів, а через вісім років їх може буть увосьмеро більше. Зі значно більшими “апетитами”.

Микола Пуговиця,
журналіст