Люцерна — ваш вдалий вибір

Протягом кількох останніх років ми спостерігаємо надзвичайно несприятливі для перезимівлі озимих зернових культур та багаторічних бобових трав погодні умови, які, на жаль, надзвичайно негативно позначилися на перезимівлі рослин в останній осінньо-зимовий період. У результаті різкого зниження температури у листопаді-грудні, яке відбулося після тривалого дощового періоду у вересні-жовтні, значні площі озимої пшениці (а ріпаку — стовідсотково) випали або виявилися надзвичайно зрідженими. Цьому “посприяли” і кілька періодів утворення на полях потужної (шаром до 8–10 см) грунтової льодяної кірки. І понад усі сподівання, за умови майже повного вимерзання посівів конюшини лучної, витримала всі зимові негаразди й добре перезимувала люцерна посівна.

Рід люцерни налічує близько 60 видів, серед яких зустрічаються одно-, дво- і багаторічні форми. Майже всі вони характеризуються доволі високими кормовими якостями, про що свідчить і той факт, що серед усього розмаїття видів лише один (Medicaqo ninima) вважається шкідливим.

В Україні вирощують переважно люцерну посівну (Medicaqo sativa), до якої належать групи синьо-, строкато- і жовтогібридні. Ці групи характеризуються високими посухостійкістю та морозостійкістю, забезпечують одержання трьох-п’яти укосів вегетативної маси, мають тривале продуктивне довголіття. У групі багаторічних бобових трав люцерна — лідер за продуктивністю, вмістом білка, збалансованістю його за амінокислотним складом. Із зеленої маси люцерни готують високоякісні корми: сінаж, сіно, білково-протеїновий концентрат, сінне і трав’яне борошно, брикети, гранули. Травостої її можна випасати. Хімічний склад зеленої маси люцерни — унікальний: у сухій речовині її (фаза бутонізації) міститься 20% протеїну, 3% жиру, майже всі макро- та мікроелементи, біологічно активні речовини.

Отже, їй належить значна роль у забезпеченні тваринництва високобілковими кормами, що сприяє значному скороченню витрат концентрованих кормів у раціонах тварин. Це набуває особливого значення в такі екстремальні щодо погодних умов для зернових і зернобобових культур роки, як поточний. Важливо пам’ятати, що люцерна як азотфіксатор має важливе агротехнічне значення. У симбіозі з бульбочковими бактеріями люцерна нагромаджує до 200–300 кг/га азоту за кожен рік вирощування, характеризується протиерозійними та меліоративними якостями і є одним з найкращих попередників для зернових і кормових культур.

За дотримання технології вирощування і використання її травостої зберігають високу продуктивність протягом п’яти-шести років, що сприяє економії насіння, потрібного для відновлення цих травостоїв, порівняно з конюшиною лучною, у два-три рази. Продуктивність люцерни значною мірою залежить від біологічних особливостей її розвитку, які, проте, можна регулювати умовами вирощування.

Люцерна — рослина ярого типу розвитку, довгого дня. Швидше розвивається, якщо тривалість дня збільшується — до 16 годин і повільніше — якщо зменшується. До світла люцерна найбільш чутлива в період від появи сходів до початку стеблування та під час цвітіння.

Люцерна — культура зимостійка, витримує морози до –25°С, а під сніговим покривом — до –40°С. Це вологолюбна й посухостійка культура, оптимальні умови для росту та формування врожаю зеленої маси створюються за вологості грунту 60–80% найменшої вологоємкості. Найкраще росте на чорноземах, каштанових, бурих грунтах, добре — на дерново-карбонатних та дерново-підзолистих, які залягають на карбонатних материнських породах. Коренева система люцерни потребує доброї аерації, тож важкі глеюваті, заболочені та кам’янисті грунти для неї непридатні. Не витримує близького залягання грунтових вод (ближче ніж 1–1,5 м), оскільки за таких умов коріння підгниває, відбувається пригнічення рослин, зменшується їхнє довголіття. Люцерна потребує нейтральної або слаболужної реакції грунту. За рН нижче від 5,5 грунт для її посівів слід вапнувати.

Отже як культура високобілкова інтенсивного типу використання з тривалим продуктивним довголіттям люцерна не може не зацікавити виробничника, чим і пояснюється значне поширення цієї культури і в північних регіонах України. Проте аграрії мусять чітко пам’ятати, що можливості люцерни у північному регіоні обмежуються низкою чинників: - люцерна негативно реагує на підвищення кислотності грунту (а саме таку реакцію мають грунти Полісся), отже, перед створенням люцернових травостоїв у таких умовах попередньо (за один–два роки до сівби люцерни) обов’язково треба вносити вапнякові добрива для зміни реакції грунту на близьку до нейтральної; - оскільки люцерна не витримує близького залягання підгрунтових вод, рівень їх має перебувати на глибині не менш як 1–1,5 м; отже, слід добирати відповідні площі під посіви люцерни; - сума ефективних температур, потрібна для формування врожаю одного укосу, становить 600–800°С, що в умовах Полісся України обмежує інтенсивність використання її травостою, тому для збільшення кратності скошувань травостою слід добирати найбільш придатні для регіону сорти та адаптовані до грунтово-кліматичних умов технології вирощування.

Надійним джерелом збільшення виробництва високобілкових кормів є розширення до оптимальних показників посівів і підвищення врожайності бобових культур, передусім — люцерни. Люцерна має високі технологічні якості. Із зеленої маси її виробляють високоякісні сінаж, сіно, вітамінне борошно, гранули, брикети. За дотримання технології вирощування та використання можна щорічно одержувати 600–800 ц/га зеленої маси, а на зрошуваних землях — 600–900 ц/га, або 130–160 ц/га сіна. Вітчизняними вченими опрацьовано і впроваджено у виробництво прогресивну технологію вирощування люцерни, що грунтується на підтриманні оптимальних світлового, повітряного та водного режимів, раціональній системі внесення добрив і режимі використання травостою. Особливо важливо в сучасних умовах, щоб господарі, які віддали перевагу цій культурі, вирощували її за ресурсозберігаючою, екологічно безпечною технологією.

Усе перелічене вище повинен враховувати кожен господар, створюючи люцернища. Насамперед треба правильно вибрати площу під посіви люцерни. Найдоцільніше розміщувати їх у кормо-польових, грунтозахисних і прифермських сівозмінах та на запільних ділянках, дбаючи про впровадження контурно-меліоративної організації території. Окрім того, у спеціальних кормових сівозмінах люцерну можна вирощувати три–п’ять років, чим забезпечується ряд переваг: зменшуються затрати на перевезення кормів та кількість транспортних засобів, економиться пальне, краще зберігається поживність зелених кормів, удвічі прискорюється їх заготівля, досягається економія насіння і скорочуються інші витрати на виробництво. Поля під люцерну слід ретельно вирівнювати. Для цього восени, до оранки, проводять планування з наступним чизелюванням грунту на глибину 15–20 см, аби запобігти ущільненню грунту взимку. Проведення зяблевої оранки — надзвичайно важливий захід при вирощуванні люцерни в умовах зрошення. Глибина оранки має досягати не менш як 30 см, що створює сприятливі умови для розвитку кореневої системи та поглинання поливної води. Якщо грунт має важкий механічний склад, доцільно внести по оранці 3–5 т/га гіпсу, що поліпшує його водно-фізичні властивості. Після стерньових попередників проводять дворазове лущення: на 6–10 см і, повторно, на 10–12 см з наступною глибокою оранкою.

Важливий прийом збільшення врожаю — економічно доцільне внесення добрив. За високих урожаїв зеленої маси люцерна виносить з грунту не менше поживних речовин, ніж технічні чи зернові культури. Для формування врожаю сіна в 100 ц/га вона використовує азоту — 260, фосфору — 65, калію — 50 і кальцію — 262 кг. Незважаючи на те, що люцерна сама підвищує родючість грунту, вона добре реагує на внесення добрив. Звідси практична порада: сіяти люцерну доцільно на родючих грунтах, які містять в орному шарі не менш як 2,5–3% гумусу, з обов’язковим внесенням органічних або мінеральних добрив. Гній потрібно вносити за один-два роки до сівби люцерни, норма азотних і калійних добрив становить 30–60 кг/га; оптимальна норма фосфорних добрив під люцерну — 100–120 кг/га.

Зокрема, доцільно, особливо в умовах зрошення, всю норму фосфорних і калійних добрив внести під оранку. Люцерну другого року слід підживити навесні й після другого укосу з розрахунку N30Р60К40. Вирощуючи люцерну в кормовій сівозміні, восени під оранку треба вносити гній, перед сівбою — стартові дози фосфору, калію та азоту. Восени, за місяць до припинення вегетації треба провести фосфорно-калійне підживлення, що сприяє кращій перезимівлі посівів. У післяукісних посівах гній доцільно вносити під попередник, а стартові дози мінеральних добрив — перед сівбою. На грунтах, добре забезпечених калієм, калійні добрива застосовувати недоцільно. Господарствам, що мають достатню кількість калійно-фосфорних добрив, краще їх внести восени під зяблеву оранку в один прийом з розрахунку на два-три роки. Слід пам’ятати, що на кислих грунтах без застосування вапна ефективність усіх видів добрив знижується, а травостій люцерни дуже зріджується. Тому вапно у вигляді меленого вапняку, мергелю, крейди, дефекату та інших матеріалів потрібно внести за один-два роки до сівби люцерни в нормі 1–6 т/га залежно від гідролітичної кислотності грунту. На солонцюватих грунтах важливим заходом є гіпсування: восени перед зяблевою оранкою вносять гіпс під попередник або безпосередньо під люцерну. На грунтах, бідних мікроелементами, ефективно вносити в грунт бор, молібден, марганець, кобальт та інші елементи одночасно з насінням або з макродобривами. Така система удобрення забезпечує підвищення врожайності вже в перший рік користування травостоєм та зменшення вмісту нітратів у вихідній сировині, що має особливе значення для приготування екологічно чистих кормів.

Хочеться звернути увагу господарів на підготовку насіння до сівби. Особливістю багаторічних бобових трав, у тому числі й люцерни, є наявність у частині насіння оболонки, що не пропускає води і повітря. Таке насіння називають твердим. Кількість його змінюється залежно від виду, сорту, погодних умов тощо. Якщо посівний матеріал містить більш як 20% твердого насіння, його обов’язково скарифікують механічним або електрогідравлічним способом з одночасною обробкою мікроелементами. Після цього проводять інокуляцію спеціальними штамами бульбочкових бактерій і повітряно-тепловий обігрів насіння.

Така підготовка насіння до сівби, по-перше, збільшує, завдяки електрогідравлічній скарифікації та обробці насіння мікроелементами, енергію проростання на 20–30% та схожість — на 5–10%; по-друге, сприяє одержанню ранніх та дружних сходів; по-третє, сприяє підвищенню врожайності на 10–12% та зниженню затрат на одиницю продукції. Завдяки інокуляції вміст загального азоту зростає на 5%, а приріст урожаю сіна становить 9–10%.

До чинників, що сприяють одержанню високих і сталих урожаїв вегетативної маси люцерни, належить ступінь освітлення, надто в перші 40 днів після появи сходів, що і слугує основою для вибору способу сівби. Доцільно сіяти люцерну на корм як у чистих посівах, так і під покрив ярих зернових культур. При сівбі під покрив ярих ячменю, пшениці та їхніх сумішей з горохом норму висіву останніх зменшують на 30% від загальноприйнятої.

Важливо пам’ятати: найкращі умови освітлення створюються для люцерни, якщо її висівають під покрив середньостиглих гібридів кукурудзи за нормі висіву 45–50 та проса — за норми висіву 15 кг/га. Це стосується і низькостеблої ярої пшениці, якщо норма висіву її не перевищує 150 кг/га.

Господарство, яке має поля, чисті від бур’янів, з успіхом може застосовувати і безпокривну сівбу, що забезпечить уже в перший рік одержання до 100 ц/га сіна. Проте на корм люцерну доцільно сіяти звичайним рядковим способом під покрив зернових культур.

За будь-якого способу сівби треба створити травостій, щільність якого в перший рік використання становила б: у Поліссі — 220–250, у Лісостепу — 180–220 і в Степу — 150–180 рослин/м2. А для цього незайве нагадати, що дрібнонасінні культури, до яких належить і люцерна, мають низьку польову схожість, значна частина рослин гине взимку та у підпокривний період. Отже, для визначення норми висіву слід обов’язково враховувати показники польової схожості та зрідження у підпокривний період. Тобто, для того щоб одержати 200 рослин/м2, потрібно висіяти: у Лісостепу під ячмінь — 15–16, під кукурудзу та просо — 16–18 кг/га насіння люцерни. У Степу ця норма становить 15–16 кг/га .

На даному етапі розвитку аграрного комплексу важливо якнайшвидше розширити площу посівів люцерни. Саме цьому сприяють повторні посіви, які в умовах зрошення забезпечують урожаї, не нижчі від весняних.

Для досягнення цього рекомендується здійснювати літній посів люцерни з наступним підсіванням озимих: ячменю, пшениці, жита, вирощуваних за поданою нижче технологією. Після збирання попередника проводиться дискування, за потреби — неглибока (до 15 см) оранка з наступним вирівнюванням поверхні грунту планувальниками. Важливо забезпечити економічно доцільний рівень внесення добрив (6 ц/га суперфосфату та 2–2,5 ц/га аміачної селітри). Під час літньої сівби обов’язковим технологічним заходом є вологозарядковий полив нормою 650–700 м3/га. Потрібно дати час для підсихання грунту, після чого провести культивацію на глибину 5–6 см і коткування ребристими котками, що забезпечує в екстремальних (типових для даного року) умовах кращу перезимівлю рослин. Сівбу люцерни слід завершити до 10–15 серпня. Через місяць після появи її сходів сіють озиме жито з нормою висіву 3,5 млн/га схожих насінин. За такою технологією рослини як жита, так і люцерни до настання постійного похолодання добре укорінюються і розвиваються. Збираня першого укосу проводять до 15 травня у фазі колосіння жита та бутонізації люцерни.

Ефективними є й посіви люцерни в суміші зі злаковими травами. Особливу увагу при цьому слід звертати на правильний добір компонентів травосуміші за їхньою біологічною та екологічною сумісністю, що забезпечить, після дворазового скошування, ще й можливість випасати тварин. Вирощування люцерно-злакових травосумішей забезпечує природне балансування врожаю зеленої маси за поживними речовинами. Отже, відпадає потреба у змішуванні зеленої маси різних культур для згодовування. Важливим є й те, що зелена маса безпосередньо з поля потрапляє в годівниці, чим забезпечується підвищення рівня конверсії поживних речовин у тваринницьку продукцію.

Проте, на цьому клопіт виробничників не закінчується. Не менш важливими, ніж створення високопродуктивних люцернових травостоїв, є догляд за ними та раціональне використання.

Починати догляд треба з коткування посівів слідом за сівбою. У жодному разі не можна допускати появи грунтової кірки, а за її утворення грунт слід негайно розпушити дисково-ротаційною мотикою або кільчастим котком. Такі заходи гарантують дружну появу сходів і активний початковий ріст рослин.

Важливе значення в житті люцерни має час перебування її під покривом. З подовженням підпокривного періоду сильніше пригнічується люцерна. Ступінь її пригнічення залежить від виду покривної культури. Узагальнені дані науково-дослідних установ і практика господарств України, так само як і інших держав, свідчать, що покривні культури слід розміщувати за зростаючою прогресією в такій послідовності: кукурудза на зелений корм, горох ранньостиглий, чина, просо на зерно, вико-овес на сіно, яра пшениця, ячмінь, овес на зерно. Із цього широкого набору треба вибрати біологічно придатніші покривні культури. Доведено, що кукурудза на зелений корм і просо набагато біологічно придатніші для люцерни як покривні культури, ніж традиційний ячмінь. Вони мають уповільнений початковий ріст, а тому менше затіняють і висушують грунт, що сприяє кращому розвитку рослин люцерни уже в підпокривний період. Завдяки цьому до зимівлі люцерна утворює добре розвинену зону кущіння, що сприяє зростанню врожайності зеленої маси наступного роу в 1,4–1,8 раза порівняно із сівбою під ячмінь. Варто нагадати й те, що сіяти люцерну під покрив проса на зерно і кукурудзи на зелений корм треба тоді, коли грунт на глибині загортання насіння прогріється до 8–10°С. За надто ранньої сівби ці культури пригнічуються бур’янами, які за сівби в оптимальні строки знищуються додатково проведеною передпосівною культивацією грунту на глибину 4–5 см.

Покривну культуру слід збирати тільки прямим комбайнуванням на висоті рослин 12–14 см з одночасним подрібненням і транспортуванням вегетативної маси.

Недоцільно використовувати роторні косарки, адже вони гальмують відростання люцерни й засмічують її вегетативну масу грунтом. Краще покривну культуру збирати легкими агрегатами. Після скошування покривної культури травостій люцерни слід підживити, вносячи по 30–45 кг/га NРК. Восени, не пізніше кінця першої декади жовтня, люцерну треба підкосити на висоті не менш як 10 см, після чого негайно внести фосфорно-калійні добрива (30–45 кг/га д. р.). У цей час на цьому покосі не варто випасати худобу. Доведено, що достатня висота зрізання забезпечує збереження частини стебел з бруньками, що сприяє дружному відростанню люцерни, оскільки у цьому разі пагони утворюються не тільки з бруньок зони кущення, а й із бруньок на незрізаній частині стебла.

На другий і наступні роки за посівами люцерни треба проводити не менш ретельний догляд. Саме лише весняне боронування стерні з наступним її згрібанням та вивезенням за межі поля малоефективне. Доцільніше й ефективніше спалювати пожнивні рештки полуменевим культиватором та боронувати зубчастими або голчастими боронами. Спалювання стерні знищує до 70–80% шкідливих організмів (яйця люцернового клопа, насіння бур’янів, частину збудників хвороб), поліпшує початковий ріст рослин. Усе це сприяє створенню травостою, незначною мірою ураженого шкідниками, хворобами та чистого від бур’янів, без застосування пестицидів.

Ефективним є осіннє розпушування грунту культиваторами з долотовими лапами на глибину від 12–14 до 18–20 см. Розпушування долотами підвищує врожайність і подовжує строк використання люцерни. Починаючи з другого року, на посівах доцільно проводити, не рідше, ніж раз на три роки, щілювання на глибину до 60 см.

Характерною ознакою більшості кормових трав’янистих рослин є зниження кормової цінності травостою зі збільшенням періоду вегетації, тоді як урожайність його при цьому зростає. Цим пояснюється намагання фахівців визначити ті періоди в розвитку рослин, коли висока врожайність сприятливо поєднується з добрими кормовими якостями. Це пов’язано також з визначенням оптимальної частоти використання травостою за сезон. У регіонах з достатнім природним зволоженням грунту доцільно проводити чотириразове використання травостою люцерни у фазі бутонізації, за якого збір кормових одиниць з 1 га зростає на 10–15, перетравного протеїну — на 25%, якість корму за весь період вегетації стає більш рівномірною, що сприяє зростанню грошового доходу з гектара на 10–20%. Отже, збирати люцерну краще у фазі бутонізації — початку цвітіння. Доцільно чергувати фази збирання: перший та останній укоси проводити на початку цвітіння, а проміжні — у фазі бутонізації. Збирання люцерни у такі фази забезпечує одержання ще одного додаткового уосу, а в кормах, заготовлених у фазі бутонізації, міститься менше клітковини і більше протеїну, такого необхідного для збалансування кормів з інших видів рослин.

За інтенсивного використання травостоїв їх одночасно з боронуванням або поливом слід підживити (N60-90Р30-45К30-45). Проте і за таких умов посіви зріджуються. На таких та старовікових посівах (після п’ятого року використання) доцільно проводити реконструкцію шляхом підсівання травостоїв однорічними культурами: озимими житом, тритикале та пшеницею або ярими вівсом чи райграсом однорічним. Це сприяє зростанню валового врожаю зеленої маси на 30–60 %, що знижує затрати сукупної енергії на одиницю врожаю. Отже, недоцільно зріджений травостій одразу переорювати. Збереження навіть 30–35% рослин люцерни у травостої забезпечує одержання збалансованого корму згідно із зоотехнічною нормою, сприяє економії дорогого посівного матеріалу, подовжує тривалість використання люцернових травостоїв на два-три роки. Тому за погіршення відростання люцерни та зниження врожайності доцільно використати технологію реконструкції її посівів шляхом підсівання травостоїв зерновими злаковими культурами. Для цього навесні використовують вес, а восени — озимі проміжні злакові культури.

Підсівні культури добирають різні за строками їхньої укісної стиглості. Це дасть змогу навесні створити весняну ланку зеленого конвеєра. Підсівання проводять середньостиглими культурами: озимими житом і ячменем та пізньостиглими — озимими тритикале та пшеницею.

Хотілося б застерегти: виростити люцерну — це лише один бік справи, не менш важливо вдало розпорядитися її використанням. Багато господарів гадають: ось дочекаюся першого укосу люцерни — і “піде молоко”. Проте використовувати люцерну у вигляді зеленої маси для годівлі ВРХ неефективно. Причиною тому є наявні в зеленій масі люцерни сапоніни. У воді сапоніни утворюють стійкі милотвірні сполуки, які за фізичними властивостями належать до групи поверхнево-активних речовин. Саме тому в рубці жуйних тварин вони перетворюють рідину рубця в стійку піноутворюючу масу, що заважає вивільненню газів. У результаті цього розвивається тимпанія (здуття). Введення до добового раціону 30–40 кг чистої зеленої маси люцерни призводить до перевитрати кормового протеїну (200–220 г/к.о. при зоотехнічній потребі не менш ніж 115 г), а молочна продуктивність часто не лише не зростає, а, навпаки, падає.

Водночас вченими встановлено, що протеїн зеленої маси люцерни, так само як і інших бобових, на 70–80% розчинний в рубці тварин і швидко розщеплюється до аміаку. Мікрофлора рубця тварин неспроможна за короткий період часу використати (засвоїти) аміак для синтезу білка свого тіла. Значна кількість його всмоктується в рубці, а потім перетворюється на сечовину і виводиться з організму, несприяючи підвищенню молочної продуктивності. Окрім того, згодовування тваринам одночасно інших кормів, у тому числі концентрованих, є також неефективним через неповне засвоєння організмом. Саме тому зелену масу люцерни слід використовувати для заготівлі сіна, сінажу, на період дефіциту протеїну в раціонах, а за потреби використання у вигляді зеленої маси слід робити сумісні посіви зі злаковими компонентами, або згодовувати з іншими кормовими культурами (зеленою масою кукурудзи та інших кормових культур).

Л. Єрмакова, завкафедри кормовиробництва та луківництва НАУ
Р. Івановська, доцент кафедри кормовиробництва та луківництва НАУ