Спецможливості
Техніка та обладнання

Лакофарбові матеріали для сільськогосподарської техніки

19.09.2008
992
Лакофарбові матеріали для сільськогосподарської техніки фото, ілюстрація

Зима — період ремонту сільськогосподарської техніки, а однією з його складових є фарбування. Для цього cлід знати, як підготувати техніку до фарбування, які лакофарбові матеріали слід застосувати.

 

Лакофарбові матеріали (ЛФМ) призначені для захисту металевих поверхонь від корозії, деревини — від надмірного зволоження й загнивання та надання поверхням красивого зовнішнього вигляду. ЛФМ можна поділити на основні та допоміжні. До основних матеріалів належать грунтовки, шпатлівки, лаки та фарби, якi, власне, й утворюють лакофарбове покриття. Допоміжні матеріали призначені для підготовки поверхні перед фарбуванням, розведення лакофарбових матеріалів до робочої в’язкості, прискорення висихання покриття, догляду за ним. До них належать розчинники та розріджувачі, знежирювачі та фосфатуючi сполуки, змивні рідини, перетворювачі іржі, каталізатори, шампуні, полiролі тощо.

Грунтовки призначені для створення покриття, яке слугує прошарком для нанесення дальших шарів лакофарбового матеріалу, а також можуть бути використані як самостійне захисне покриття. Грунтовки, зазвичай, є обов’язковою частиною будь-якого лакофарбового покриття.

Шпатлiвки використовують для усунення нерівностей поверхні, яку мають фарбувати.

Лаки — розчини плiвкоутворюючих речовин у розчинниках (органічних або воді), які можуть містити сикативи, пластифікатори, засіб для затвердіння та інші добавки. Прозорі без кольору або зафарбовані в жовтий чи коричневий колір, ці рідини слугують для одержання прозорого покриття або нанесення поверхневого шару по шару фарби для збільшення блиску покриття.

Фарби застосовують для одержання зовнішнього шару лакофарбового покриття, яке надає йому потрібного кольору, блиску, гладкості, стійкості проти дії навколишнього середовища, механічної міцності i хімічної стійкості. Рідкі фарби поділяються на олійні та емалеві (емаль).

Олійними фарбами називають суспензію пігменту або суміші пігментів з наповнювачем в оліфах, емульсії, латексі, якi утворюють після висихання однорідну плівку. Окремі види олійних фарб випускають готовими до використання, iншi (густотерті) слід розводити до робочої в’язкості оліфою i розчинником.

Емаль — це суспензія пігменту або суміші пігментів із наповнювачем у лаку, якi утворюють після висихання тверду прозору однорідну плівку з різними фактурою поверхні та блиском.

Крім рідких ЛФМ, для захисту деталей сільськогосподарських машин, якi піддаються механічному спрацюванню (лопаті вентилятора, граблини тощо), а також тих, що перебувають у контакті з мінеральними або органічними добривами (ємностi, дозувальні пристрої тощо), використовують порошкові фарби.

Порошкові фарби — подрібнені тверді суміші плiвкоутворюючих речовин, пігментів, засобів для тужавіння, наповнювачів та інших добавок. Такі фарби утворюють покриття в процесі термообробки, за якої, внаслідок сплавлювання частинок фарби, утворюється суцільне покриття.

Плiвкоутворювачем у порошкових фарбах може бути будь-який порошковий полімер, який плавиться без виділення газоподібних продуктів. Найпоширеніші в нашій країні термореактивні плiвкоутворювачi (епоксидні, полiефiрнi, полiакрилатнi тощо).

Широкий асортимент основних ЛФМ промислового виробництва класифікують i позначають відповідно до ДСТУ 9825.
В основу класифікації i позначення покладено два важливих показники:

  • хімічний склад плівкоутворювача;
  • призначення лакофарбового матеріалу для певних умов експлуатації.

Після порядкового номера, наданого матеріалу, допускається додавати літерний індекс (одну або дві великі літери), що характеризує деякі особливості лакофарбового матеріалу:

  1. ХС — холодного сушіння (висихає за звичайної температури, яку в хімічній технології називають холодною, а емаль — холодного сушіння);
  2. ПГ — пониженої горючості;
  3. НГ — негорюча;
  4. М — утворює матове покриття;
  5. ПМ — утворює напівматове покриття;
  6. ВЭ — утворює водоемульсійне покриття.

Однак не всі цифри, проставлені в позначенні лакофарбового матеріалу, вкладаються в систему, розглянуту вище. Є винятки, які усталені для олійних фарб. Четверта група знаків позначає не порядковий номер, а вид оліфи, на якій виготовлено фарбу: 1 — натуральна, 2 — напівнатуральна (оксоль), 3 — гліфталева, 4 — пентафталева; 5 — комбінована. Крім того, якщо в позначенні олійної фарби перед третьою групою знаків стоїть цифра 0, то це означає, що фарба густотерта.

Є ще винятки. Так, якщо до складу олійних фарб входить пігмент тільки одного виду (не два й більше), то, замість слова “фарба”, вказують назву цього пігменту — білила цинкові, білила титанові, сурик залізний, оксид хрому тощо.
Лакофарбові покриття (ЛФП) тракторів і сільськогосподарської техніки регламентуються стандартом ДСТУ 6572. Трактори та сільськогосподарські машини, відповідно до стандарту, поділяють на групи.

Умовне позначення груп сільськогосподарської техніки

I — трактори та самохідні шасі.
II — грунтообробні машин: культиватори, лущильники, борони, котки, фрези, підгортачі.
III — машини для сівби та посадки: сівалки, саджалки.
IV — машини для підготовки і внесення добрив: змішувачі, розкидачі, причепи для внесення добрив.
V — машини для захисту рослин: обприскувачі, обпилювачі, протруйники насіння.
VI — машини для поливання: дощувальні машини та установки, насосні станції.
VII — зернові, рисові й кукурудзозбиральні комбайни, жниварки для збирання зернових культур, причепи тракторні й автомобільні для перевезення різних вантажів.
VIII — машини та пристрої для збирання й первинної переробки бобових та олійних культур, льону, хмелю, конопель.
IX — машини для очищення й сортування зерна та насіння: зерноочисні машини, віялки, трієри, навантажувачі.
X — сільськогосподарські сушарки, повітропідігрівачі, котли-пароутворювачі, водопідігрівачі.
XI — машини для збирання та первинної переробки овочів: картоплі, буряків, капусти, цибулі, моркви, томатів.
XII — машини для садів, ягідників і виноградників: копачі саджанців, розсади; машини для обрізання гілок, комбайни для збирання плодів, ягід і винограду; засоби для транспортування плодів, ягід і винограду; машини для обробки плодів, розсади тощо.
XIII — машини для заготівлі кормів: косарки, волокуші, граблі, прес-підбирачі, кормо- і силосозбиральні комбайни, фуражири.
XIV — машини та обладнання для переробки, приготування й накопичення кормів: обладнання для приготування кормових сумішей, агрегати комбікормові, дробарки та подрібнювачі кормів; мийки, коренерізки.
XV — машини для приготування трав’яного борошна, гранулювання й брикетування, бункери, завантажувачі сухих і вологих кормів.
XVI — машини та обладнання для комплексної механізації тваринництва: роздавачі кормів, комплекти стійлового обладнання, комплекти обладнання для кролеферми, установки для випоювання телят.
XVII — машини та обладнання для птахівництва: інкубатори, брудери, бройлери, батареї і комплекти обладнання для кліткового та підлогового вирощування й утримання птиці.
XVIII — машини та обладнання для комплексної механізації водозабезпечення: водопідіймачі, водороздавачі, автонапувалки, установки для очищення води.
XIX — машини та обладнання для доїння, первинної обробки й транспортування молока: установки та апарати доїльні, ємності для зберігання молока, очисники-охолоджувачі.
XX — обладнання для створення мікроклімату в тваринницьких приміщеннях і обігрівання тварин: пристрої для опромінення молодняку, електровентилятори, теплогенератори, установки для кондиціювання та очищення повітря у птахівничих і тваринницьких приміщеннях тощо.
XXI — машини та обладнання для збирання, транспортування, накопичення й знезараження гною та гноївки.

Стандарт передбачає 99 систем ЛФП залежно від умов експлуатації. 

Поділ машин на групи є дуже умовним, оскільки часто в одну й ту саму групу записано машини різної складності за будовою й призначенням. Наприклад, у VII групу записано комбайни складної конструкції й порівняно прості причепи для перевезення різних вантажів. Технології одержання ЛФП для цих машин, звісно, мають бути різні. Здебільшого слід використовувати й різні лакофарбові матеріали, попри те, що ЛФП у процесі експлуатації можуть працювати в одних і тих самих атмосферних умовах. Вибір матеріалів і технологія їхнього нанесення в такому разі обгрунтовується техніко-економічною доцільністю. Системи ЛФП обирають залежно від матеріалу, з якого виготовлено техніку (сталь, чавун, алюміній і його сплави, деревина), та призначення деталей і збірних одиниць для виробу в цілому.

Особливістю експлуатації сільськогосподарської техніки є сезонність її роботи, тож, обираючи ЛФМ, разом з умовами й специфікою експлуатації техніки слід враховувати й умови її зберігання. Правила зберігання сільськогосподарської техніки передбачені стандартом ДСТУ 7751, де із загальними положеннями наведено також конкретні вимоги до технічного обслуговування техніки під час зберігання, в тому числі вимоги до міжсезонного зберігання машин, до тривалого зберігання в закритих приміщеннях, під навісом, на відкритих майданчиках.

Аналіз рекомендацій свідчить, що їх потрібно переглянути залежно від призначення сільськогосподарської техніки, з урахуванням вибору системи покриття, чітко залежно від призначення деталей і збірних одиниць сільськогосподарської техніки, її важливості та умов експлуатації. Це посприяє упорядкуванню асортименту ЛФМ.

Під час ремонту сільськогосподарської техніки виникає потреба у видаленні з поверхонь її деталей старого лакофарбового покриття, а також підготовки поверхні металу до фарбування.

Існує кілька способів видалення з виробів старого лакофарбового покриття: механічний (щітками, скребками, абразивними матеріалами), термічний (обробка поверхні виробу полум’ям газових горілок) і хімічний. Останній застосовують найчастіше, оскільки він найменш трудомісткий.

Хімічний спосіб видалення старого ЛФП заснований на розпушуванні, розчиненні або хімічному руйнуванні лакофарбової плівки до такого стану, коли вона легко знімається механічним способом із поверхні деталі. За хімічного способу передбачається застосування спеціальних засобів — рідин для змивання, — які являють собою рідкі або пастоподібні сполуки на основі лугів, кислот, солей і органічних розчинників.

У разі застосування рідких рідин для змивання деталі, зазвичай, занурюють у ванну із засобом; пастоподібні наносять щіткою або шпателем на поверхню шаром завтовшки 1–2 мм. Тривалістю витримування рідини для змивання на лакофарбовому покритті можна регулювати товщину його зняття — повністю до металу або частково до грунтовки. Після чого розпушене покриття видаляють механічним способом і поверхню старанно промивають струменем води.

Підготовку металевих поверхонь сільськогосподарської техніки здійснюють відповідно до вимог ДСТУ 9.402–2004 “Єдина система захисту від корозії і старіння. Покриття лакофарбові. Підготовка металевої поверхні перед фарбуванням”.
У стандарті (а це 83 сторінки друкованого тексту) наведено технічні вимоги до поверхні виробів із чорних, кольорових металів та їхніх сплавів і схеми технологічних процесів підготовки поверхні перед фарбуванням.

Конкретна схема підготовки поверхні виробу підбирається залежно від хімічного складу ЛФМ, характеристики виробу, його призначення та умов експлуатації. У стандарті наведено марки розчинників і засобів для знежирювання поверхні, а також технологічні режими знежирювання; наведено способи видалення оксидів і режими фосфатування.

Значну увагу в стандарті приділено контролю якості підготовки поверхні перед фарбуванням. У доповненнях перелічено матеріали й хімікати, які застосовують для підготовки поверхні та технологічні процеси їхнього застосування.

Однак у стандарті, що особливо важливо під час проведення ремонтних робіт, мало уваги приділено рекомендаціям із використання перетворювачів іржі, які доцільно використовувати під час ремонту сільськогосподарської техніки тоді, коли неможливо застосувати ефективні механічні способи очищення від іржі та окалини. Їх поділяють на дві групи: перша — власне перетворювачі, які тільки перетворюють продукти корозії у стабільніші сполуки. До другої належать грунтовки-перетворювачі, сполуки, які перетворюють іржу та водночас створюють на поверхні металу плівку, яка є підшаром (грунтовкою) для дальших шарів ЛФП.

Перетворювачі іржі є різних марок. Зазвичай, це продукти взаємодії фосфорної кислоти з хроматом натрію та оксидом цинку. За зовнішнім виглядом — це прозорі помаранчеві або помаранчево-зелені рідини. Негорючі й нетоксичні, перетворюють шар іржі завтовшки 80 мкм. Перед нанесенням перетворювача на поверхню її слід добре очистити від забруднення й старанно видалити механічним способом розпушений шар іржі. Потім поверхню потрібно знежирити уайт-спіритом, висушити й через 20–30 хв твердою щіткою нанести перетворювач іржі, старанно втираючи його в поверхню. Через добу поверхню треба зволожити водою, а через чотири-шість — нанести грунтовку.

Зручніший у використанні лігнінний перетворювач іржі — суміш амінолігніну, фосфорної кислоти, емульгатора, коагулятора й води. За зовнішнім виглядом — оліїста рідина темно-коричневого кольору із запахом фруктової есенції; негорючий і нетоксичний, він руйнує шар іржі завтовшки 150 мкм. Після обробки поверхня стає від сірого до темно-коричневого кольору (колір залежить від марки сталі й характеру іржі). Через 16–20 год (за кімнатної температури) поверхню можна грунтувати.

Грунтовки-перетворювачі іржі містять у своєму складі ортофосфорну кислоту, яка перетворює продукти корозії на нерозчинні фосфати заліза. В разі застосування цих грунтовок одночасно з перетворенням іржі утворюється на поверхні металу плівка, яка надає корозійну стійкість усьому покриттю, оскільки грунтовка містить у своєму складі плівкоутворюючу речовину. Коли шар грунтовки-перетворювача висохне, по ньому обов’язково треба нанести звичайну грунтовку.
Ефективність дії грунтовок-перетворювачів іржі визначається рівномірністю розподілу продуктів корозії і однорідністю їхньої природи. Максимальна товщина шару іржі, по якому можна наносити грунтовку, — 100 мкм.

Грунтовки. Основне їхнє призначення — створення міцного адгезійного зв’язку між металом і грунтовкою, а також між грунтовкою і дальшими шарами ЛФП.

Захисна дія ЛФП зумовлена здебільшого антикорозійними властивостями грунтовки, яких досягають за використання плівкоутворювачів, що мають низькі водо- і паропроникність та високі водо- і солестійкість, а також за введення пігментів та інших речовин, які гальмують електрохімічні процеси корозії металу.

Грунтовки для металів поділяють на кілька типів, але для сільськогосподарської техніки частіше використовують пасивовані, ізолюючі, водорозчинні та фосфатуючі грунтовки.

Пасивовані грунтовки містять у своєму складі разом з іншими пігментами хромати й фосфати, якi пасивують метали, тим самим підвищуючи їхні антикорозійні властивості.

Найефективнішими з алкідних грунтовок є ГФ-0119 і ПФ-0142. За технологічними та антикорозійними властивостями грунтовка ГФ-0119 значно перевищує інші гліфталеві грунтовки — ГФ-031, ГФ-032, ГФ-0195 тощо. Перевагою грунтовки ПФ-0142 перед іншими алкідними грунтовками є прискорене висихання за температури 20±2°С за збереження покриття високих антикорозійних властивостей, що важливо під час ремонту сільськогосподарської техніки.
Ізолюючі грунтовки мають у своєму складі пігменти, залізний сурик і цинкові білила та захищають метал від проникнення вологи. Представниками цієї групи є грунтовки ГФ-021, ПФ-020. Як ізолюючу ґрунтовку використовують також епоксидну шпатлівку ЭП-0010.

Водорозчинним грунтовкам (В-МЛ-0143, В-КФ-093, В-КЧ-0207 тощо) належить особливе місце не тільки з екологічного погляду, а й завдяки можливості одержати з них покриття з високими адгезiйними й антикорозійними характеристиками.

Фосфатуючi грунтовки (МЛ-02 і МЛ-023), крім пасивуючої дії, що забезпечується хроматними пігментами, фосфатують метал унаслідок наявності фосфорної кислоти. Для захисту сільськогосподарської техніки запропоновано систему покриття, де як перший шар є фосфатуюча грунтовка з додаванням 5–10% алюмінієвої пудри (за масою). Додавання алюмінієвої пудри значно підвищує адгезію грунтовки не тільки до сталевої поверхні, а й до поверхні з алюмінієвих сплавів, що, своєю чергою, поліпшує антикорозійні властивості покриття.

Грунтовки перед застосуванням слід старанно перемішати, щоб забезпечити потрібне для кожної з них співвідношення між пігментом і плівкоутворювачем. У разі недотримання цієї вимоги загрунтований шар не висохне. За потреби грунтовки розводять розчинником, вказаним у технічній документації, застосування нерекомендованого розчинника може спричинити згортання грунтовки, або шар буде неміцним.

Шпатлiвки не поліпшують механічні якості покриття i, більше того, за значної товщини шпатлiвки відбувається зниження міцності лакофарбового покриття. Тому для зменшення шару шпатлiвки поверхню перед фарбуванням слід старанно вирівняти. Якщо цього з якоїсь причини не можна зробити, то глибокі вм’ятини заповнюють термопластиками та епоксидними пастами. У цьому разі потрібно звернути увагу на те, щоб температура сушіння лакофарбового покриття була дещо нижча за температуру руйнування наповнювачів.

Шпатлівки, крім епоксидної i на основі ненасичених поліефірів, наносять тільки на погрунтовану або пофарбовану поверхню. Шпатлівки наносять на добре просушену грунтовку за допомогою металевого шпателя для рівних поверхонь або шматком гуми завтовшки 5–6 мм для криволінійних поверхонь (місцева шпатлiвка) або у вигляді рідини фарборозпилювачем з отвором великого діаметра (до 6 мм) — загальна шпатлiвка.
Не рекомендується наносити більше трьох шарів шпатлівки. Кожний шар треба добре просушити. Товщина кожного шару олійних, лакових і перхлорвінілових шпатлівок має бути не більше 0,5 мм, нітроцелюлозних — 0,1 мм, поліефірних і епоксидних — 1,0 міліметр.
Після шпатлювання поверхню шліфують, щоб вона була рівною i гладенькою.   

Емаль — найвідповідальніший елемент лакофарбового покриття. Її наносять у кілька рівних тонких шарів. Невиправдане збільшення товщини шарів емалі може призвести до зменшення міцності покриття, а за недостатньої товщини зменшується її захисна дія i довговічність. Потрібну в’язкість емалі забезпечують додаванням відповідного їй розчинника, а то може погіршитися її якість. Емалі з різними основами змішувати не можна.

Емалі після висихання утворюють тверду глянцеву плівку, подібну до скляної емалі. За температурою висихання вони поділяються на емалі холодного сушіння (18…23°С) та емалі гарячого сушіння (100…135°С). Знизити температуру сушіння деяких видів емалей гарячого сушіння до 80°С i навіть до кімнатної температури можна, додаючи до них каталізатори затвердіння, але при цьому дещо погіршується якість лакофарбового покриття (знижується блиск, водо- i бензостiйкiсть).

Алкiднi емалі. До алкiдних емалей належать гліфталеві (ГФ) i пентафталевi (ПФ) емалі, приготовані на відповідних лаках із додаванням пігментів i модифіковані рослинною олією. Покриття з цих емалей мають високу атмосферостiйкiсть, еластичність, добру адгезію до поверхні, яку фарбують. Їхні недоліки: порівняно тривале сушіння за нормальної температури, невисока водо- i хімічна стійкість. У разі підвищення температури сушіння атмосферостiйкiсть алкiдного покриття значно підвищується. Так, за температури 18…22°С алкiднi емалі висихають за 24–48 год, підвищення температури скорочує час висихання, зміцнює покриття й робить його стійкішим до дії палив, мінеральних олив i зовнішнього середовища.

Алкiднi емалі можна наносити всіма способами: щіткою, розпилюванням пневморозпилювачем, зануренням, обливанням, а також розпилюванням в електростатичному полі.

До алкiдних лакофарбових матеріалів належать i водоемульсiйнi емалі, до складу яких, крім алкiдного (гліфталевого) лаку i пігменту, входять олійний плiвкоутворювач, вода й сикатив. Водоемульсiйними гліфталевими емалями (В-ГФ) фарбують дерев’яні платформи вантажних автомобілів.

Алкiдностирольнi емалі (МС) виготовляють на основі алкiдностирольної смоли — продукту співполiмеризацiї стиролу та алкiдної смоли з додаванням пластифiкаторiв i сикативу. Перед використанням в емалi додають 3–5% сикативу №63.
Алкiдностирольнi емалі мають добру адгезію до металу й дерева. Покриття з цих емалей стійкі до дії нафтопродуктів, слабких лугів i сольових розчинів; термостійкість емалей — близько 80°С.

Фенольні (ФЛ) і фенолоалкідні (ФА) емалі готують на основi фенолформальдегiдної смоли, що перебуває в стадії процесу поліконденсації. Для модифікації емалей іноді додають рослинну олію, бо немодифіковані смоли дуже крихкі. Необоротні плівки фенольних емалей одержують за гарячого сушіння (180°С протягом 30 хв). Покриття мають високу твердість, атмосферостiйкiсть i стійкість до дії палив i мінеральних олив.

Меламінові (меламіноалкiднi) емалі (МЛ) — це суспензія пігментів алкiдних меламiноформальдегiдних смол i органічних розчинників. В’язкість 23-24 с за ВЗ-4 досягається з допомогою розчинника Р-198 (етилцелозольв — 50%, циклогексан — 50%), №647 або сольвенту.

Емалі стійкі в атмосферних умовах помірного й холодного клімату протягом трьох років. Вони створюють блискуче покриття, яке не потребує полірування i має високу атмосферостiйкiсть, стійкість до періодичної дії бензину й мінеральної оливи. Покриття з цих емалей характеризуються еластичністю, твердістю, довговічністю, тому їх широко використовують для фарбування кузовів легкових автомобілів, сільськогосподарських машин i різних приладів.

Недоліком меламiноалкiдних емалей є висока температура сушіння (110…140°С), яка небажана для шин i гумових ущільнювальних деталей, а також потреба мати сушильні камери.

Карбамiднi (сечовинні) емалі (МЧ) готують на основi сечовинноформальдегiдних смол. Висихають покриття з цих емалей завдяки випаровуванню розчинника й затвердінню смол під дією температури 120…140°С. Покриття має міцну твердість, добрий глянець i високу атмосферостійкість та стійкість до нафтопродуктів. Наносять сечовиннi емалі розпилюванням, зануренням, обливанням i розпилюванням в електростатичному полі в два-три шари по гліфталевих або фенольних грунтовках.

Полiвiнiлацетальнi емалі (ВЛ) готують на основi полiвiнiлацеталів з додаванням феноло- або меламiноформальдегiдних смол для одержання в процесі гарячого сушіння необоротного покриття. До їхнього складу іноді входить пластифікуюча невисихаюча алкiдна смола. Покриття мають добру адгезію до чорних i кольорових металів, електроiзоляцiйнi властивості, вони стійкі до дії води, пари, високих i низьких температур. Покриття особливо стійкі до дії бензину, мінеральних олив та інших нафтопродуктів.

Емалі на основі хлорованих полімерів готують на основі хлорованого полівінілхлориду (ХВ), співполімерів вінілхлориду з вініліденхлоридом і вінілацетатом (ХС) і алкідних смол із додаванням пластифікаторів.

Покриття з цих емалей мають високі захисні властивості (зазвичай наносять два шари) і зберігають атмосферостійкість у помірному кліматі протягом п’яти років. Застосовують для захисту великогабаритних машин і виробів, які не потребують високодекоративної обробки.

Співполімерноакрилові (алкідноакрилові) емалі (АС) — суспензії пігментів на основі алкідної смоли модифікованої ефіром метакрилової кислоти.

Емалі сумісні практично з усіма грунтовками, які використовують у тракторному й сільськогосподарському машинобудуванні.

Покриття з цих емалей різняться довговічністю, підвищеною світло- і атмосферостійкістю та високою твердістю.

Місцеві дефекти покриття із синтетичних емалей, якi виникли під час експлуатації автотракторної техніки можна виправляти нітроемалями.

Нiтроцелюлознi емалі (нітроемалі) (НЦ) — це суспензії пігментів, розвальцьованих із нітроцелюлозою, пластифікаторами, колоксином та алкiдною смолою в суміші органічних розчинників. В’язкість емалей 17–22 с за ВЗ-4 при 20°С регулюють розчинниками №№ 646, 647, 648. Застосування бензину, уайт-спiриту тощо спричинює зсідання нітроемалей.

Важливою перевагою нітроемалей є те, що вони швидко висихають за звичайних температур (за 20–30 хв за температури 18…22°С). Вони зручні для використання в умовах господарства, тому їх широко застосовують під час ремонту.
Нітроемалі стійкі в атмосферних умовах помірного й холодного клімату, стійкіші за смоляні емалі до нафтопродуктів. Водночас нітроемалі недостатньо водостійкі, тому грунтовки та шпатлiвки, які застосовують разом з ними, мають бути водостійкими. Для них також характерна недостатня механічна міцність i стійкість до ультрафіолетового опромінення, підвищена крихкість i вогненебезпечність. Через велику кількість розчинника, щоб створити плівку завтовшки 75–125 мкм і домогтися потрібного покриву, нітроемалі слід багаторазово фарбувати (три-шість шарів).

Бітумні емалі (БТ) готують як із додаванням, так i без додавання рослинної олії. Бiтумно-асфальтовi композиції без рослинної олії утворюють оборотні плівки, здатні розчинятися в нафтопродуктах i плавитися під час нагрiвання. Рослинні олії надають покриттю необоротність i стійкість проти вологи та кислот. Такі покриття використовують для фарбування елементів ходової частини автомобілів i деяких тракторів або як просочувальний матеріал для електричних машин, а також для захисту деталей сільськогосподарських машин  від корозії.

Бiтумно-асфальтовi покриття мають достатню твердість, міцність у разі згинання та удару, добрий блиск, надійні електроiзоляцiйнi властивості.

Водорозчинні емалі. Використання водорозчинних лакофарбових матеріалів у сільському господарстві визначається такими потребами:  захистити навколишнє середовище від викидів в атмосферу шкідливих сполук; вилучити із промислового споживання рослинну олію та зекономити нафтопродукти.

Водорозчинні матеріали виготовляють на смолах, якi утворюють у воді колоїдні i макромолекулярнi розчини. Одні смоли безпосередньо розчиняються у воді, а iншi можуть розчинятись у воді тільки після нейтралізації їхніх карбоксильних груп азотними сполуками (аміаком, амінами). У водорозчинний стан можуть бути переведені алкiднi смоли, висихаючi олії, полiакрили, полістироли та багато інших полімерів. Для усунення корозії від дії води водорозчинні лакофарбові матеріали містять водорозчинні iнгiбiтори корозії та антикорозійні пігменти. Асортимент водорозчинних емалей поки що обмежений.

У тракторному й сільськогосподарському машинобудуванні застосовують емаль В-ПЭ-1179, в автомобілебудуванні — В-ФЛ-1199, а для захисту деталей i машин, які застосовують у тваринництві й кормовиробництві, — емаль В-ПЭ-2100.
Порошкові фарби. У машинобудуванні останнім часом неабиякого поширення набули полімерні порошкові фарби, якi наносять в електростатичному полі, для них не потрібні розчинники. Швидке збільшення виробництва й використання порошкових фарб зумовлено тим, що вони мають низку переваг, а саме: полегшені умови праці під час фарбування, не містять токсичних розчинників, стабільні під час транспортування й зберігання.
Із порошкових лакофарбових матеріалів найпоширеніші епоксидні фарби (П-ЭП) завдяки їхній високій якості й низькій вартості, якщо порівнювати з іншими порошковими матеріалами. Покриття, одержані на основі епоксидних порошкових матеріалів, мають добрий зовнішній вигляд і високі захисні властивості.
Порошкові фарби слід наносити на фосфатовані поверхні металу, бо фосфатні плівки додатково захищають важкодоступні місця, кути й грані виробів, на які важко наносити порошкову фарбу рівним шаром.
 

А. Окоча, доцент НАУ

 

Advertisement

Інтерв'ю
Богдан Духницький, канд. ек. наук ННЦ «Інститут аграрної економіки», аналітик компанії «Бізнесгрупінвест», що тісно співпрацює з Асоціацією «УКРСАДПРОМ»
Європейський ринок потребує фруктів і ягід і скупує  їх з усього світу. При цьому попитом користується не  лише сировина, а й перероблена продукція. За результатами 2016 року, 70% доходів зі
Гу­с­та­во Джан­кей­ра, пре­зи­дент Бра­зильсь­ко­го сільсько­го­с­по­дарсь­ко­го то­ва­ри­ст­ва
Один із факторів успіху аг­росек­то­ру Бразилії — агра­ні роз­пи­ски. Детальніше про їх впровадження роз­повідає пре­зи­дент Бра­зильсь­ко­го сільсько­го­с­по­дарсь­ко­го то­ва­ри­ст­ва Гу­с­та­во

1
0