Аграрні секрети Віктора Берегового

У Віктора Берегового принцип — ніколи ні в кого не позичати. Від столиці до села Пологи (Васильківський район Київщини), де він керує агропідприємством уже 17 років, — кілометрів 80. “Ніяких кредитів не брав, — розкриває один із секретів успішного господарювання голова СТОВ “Пологівське”. — “Старі” прийшли до влади, “нові” — я від них нічим не залежу, нікому нічого не винен”. З іншого боку, в підприємства немає заборгованості ні за земельними паями, ні за податками.
У самому селі пейзажі — очей не відірвати. Дороги “вдягнено” в асфальт, в оселях — газ. Пологи мають давню історію, яка почала писатися ще наприкінці XVI сторіччя. Особлива гордість Берегового — тамтешня церква.
За його словами, коли 1980 року вступив до аспірантури, повертався додому з Києва і розбився на машині. Зламав хребет. Рік лежав, не ходив.
— Тоді, — згадує, — Бог дав, що я на милицях виходився. Ви мене тепер можете й не наздогнати, хоча в мене перелом трьох поперекових хребців.
Коли мене призначили сюди головувати, я вирішив віддячити Богові за те, що поставив мене на ноги. Звели церкву десять років тому. Років чотири будували — тоді гроші в колгоспі були, і все поверталося.
Віктор Береговий, хоч йому й 53 роки, зараховує себе до старшого покоління: “Не скажу, що я чимось нуждаюся, але вважаю: буде в господарстві — буде і в мене. Треба жити по совісті хоч трохи. Не так, як деякі новітні кадри — у них по-іншому”. Тому, що сам живе по совісті, йому болить, коли в Пологах немає взаєморозуміння. “До виборів, — каже Віктор Береговий, — була одна команда: голова сільради, директор школи, батюшка, спеціалісти... Усім пишалися. А вибори, ота рутина… посварилися зі школою, з’явилися проблеми з батюшкою... Нині знову все стає на місце, але півтора року колотилися! Це неправильно...”.
Поля в господарстві безкраї — до горизонту. На значних площах займаються рослинництвом, вирощують пшеницю, ячмінь, гречку, кукурудзу, соняшник, буряки... Сої, приміром, як тут кажуть, “висіваємо гектарів сто”. Молочне тваринництво — ще один перспективний напрям господарювання, і сою використовують для випоювання телят. У господарстві не пошкодували 60 тисяч гривень на так звану соєву корову. “Сою, — ділиться досвідом завідувачка племзаводом СТОВ “Пологівське” Діана Цапенко, — замочуємо впродовж доби, виходить паста, яку потім розбавляємо холодною водою”.
Хоч “Пологівське” й поблизу Києва, але ціни на пшеницю, що склалися тут, керівника не влаштовують. За його підрахунками, щоб виростити гектар культури, треба вкласти мінімум дві тисячі гривень. Якщо врожайність 40 ц/га — то собівартість виходить 500 гривень за тонну.
— Ще одвію — буде 520 гривень. Про яку рентабельність у 40 відсотків говорить наш аграрний міністр?! Нехай помножить. Або йому поклали торішні заготовки про ціну пального — у нашій бухгалтерії таке буває. Якщо я купив пальне взимку чи навесні, то, підраховуючи собівартість, бухгалтер закладає старі ціни. Якщо за нинішніми цінами порахувати, — собівартість тонни вирощеного збіжжя — 550 гривень. Пшеницю продовольчу, якщо її продавати дешевше ніж по 700 гривень, не треба сіяти взагалі. Те саме і з яловичиною, ціни на яку впали до 4 гривень за кіло живої маси, а собівартість — 7 гривень 80 копійок.
Не дивно, що в господарстві радіють з того, що поволі дорожчає гречка, яку вже зібрали. Кілограм гречаної крупи в магазині сьогодні продають за 4 гривні 70 копійок.
— Дуже радий, — каже голова, — що дорожчає. Цьогоріч вгадали — посіяли майже 200 гектарів. Але про те, що дорожчатиме, звідки я міг знати. Що, скільки й коли сіяти — підказує інтуїція. Та хіба ж угадаєш. Є приказка: “Не сій гречки до Миколи”. Весняний Микола — 19 травня, але ми свою висіяли 8–9, трохи раніше. Ризиковано, звісно, були роки, що й вимерзала. Нині не вимерзла, стебло в ріст пішло. Прямим комбайнуванням гречку не збираємо. Стебло сире, проходить через комбайн — сиріє й зерно. Тож ми кладем у валки, а потім обмолочуємо. Сьогодні тонна гречки — 1100 гривень, і покупців на неї вистачає. Це нормальна ціна.
СТОВ “Пологівське” — господарство фінансово міцне, тому тут мають можливість не продавати зерно одразу після жнив, а дочекатися прийнятних цін. Після збирання зерно везуть на елеватори Устимівки та Білої Церкви. Ціни за зберігання, звичайно, кусаються. Але в господарстві вважають: навіть якщо за місяць треба заплатити п’ять гривень за тонну, все одно вигідніше, ніж віддати його в серпні за безцінь. “У лютому ціни будуть такі, як треба, — розмірковує голова”.
Площі у сільгосппідприємстві чималі, але парк зернозбиральних комбайнів налічує лише чотири “Дони”. Один комбайн згорів позаторік, два найновіші купували років десять тому, а решта — ще старіші.
— За підсумками агросезону, — рахує керівник, — “Пологівське” має десь 500–700 тисяч гривень. Можемо дозволити собі купити сівалку або вітчизняний трактор. Хороший імпортний комбайн коштує 1,2 мільйона гривень. За такої ситуації вигідніше його наймати. Гектар збираної площі коштує 180–200 гривень. Якщо в нашому господарстві під зерновими тисяча гектарів, можна шість років жнивувати найманими й собі не купувати. Не думати ні про що. Тим більше, що запасні частини практично всі — це брак.
Бурякове, може, щось і купимо, — продовжує співрозмовник, — але не нове. Бо гектар буряків обходиться в 900 гривень, тож треба подумати: чи віддавати такі гроші, чи щось придбати в господарство.
Прикладом того, що аграрники часто змушені під час посівної покладатися на інтуїцію, яка підводить часом навіть досвідченого керівника, можуть бути величезні площі під цукровими буряками. В країнах Західної Європи офіційну інформацію щодо майбутніх цін на сільгоспкультури подають ще навесні. Аграрії там можуть до посівної прорахувати рентабельність, оптимізуючи, відповідно, площі під культурами. Наше агровиробництво в цьому разі нагадує “Поле чудес” — спробуй вгадай. Цього року Береговий “прогорів” на цукрі. Притримував його 200 тонн, сподіваючись на сплеск цін. Згідно з досвідом керівника, вони завжди зростають, коли полуницю консервують, і перед копанням буряків — у другій половині серпня. Але цього разу правило не спрацювало. “Нині оптова ціна, — каже керівник “Пологівського”, — 3,47 грн/кг, і спробуйте продати. Реалізував 26 тонн — купив солярки. Тоді літр коштував 3,78 гривень. У часи “єдиної партії” було співвідношення один до двох: за кіло цукру давали два літри солярки. Скільки раз обдерли село?..”.
І все ж господарюють тут рентабельно. Дається взнаки не лише вміння хазяйнувати, а й стратегічне розміщення населеного пункту: поруч Одеська траса, та й до столиці не так уже й далеко. Можна продавати вигідніше сільгосппродукцію. Молоко, приміром “Галактон”, забирає з ферми по 1 гривні 35 копійок за літр. Хоча однієї близькості Києва тут замало. Воно надходить у молокопроводи, не контактуючи з повітрям, і вважається вищим сортом. Молоко з приватних дворів забирають дрібні переробники. За літр вони платять усього сімдесят копійок.
Але є в житті поблизу столиці й мінуси. За словами Віктора Берегового, всі шукають роботу в Києві, а на фермі немає кому навіть за 700 гривень на місяць гній вичищати.

Іван Лазнюк