Перспективи розвитку сільських громад в Україні

Суперечка щодо розвитку сільських громад нині точиться навколо соціальних та економічних перспектив села. Опоненти малюють дедалі менш привабливу картину — соціальний занепад, безробіття, заліснення та деградація угідь тощо. Праві та ліві погрожують один одному продажем сільськогосподарських земель. Одна сторона вбачає в цьому остаточне зубожіння селян і, як наслідок, певне збільшення свого електорату, а друга — остаточну відмову від радянського спадку в аграрній сфері України та втрату певними політичними силами впливу в сільській місцевості.
Багато вже було і ще буде сказано про реформи на селі — аграрну й земельну. Водночас бракує авторитетного моделювання та прогнозування наслідків проведення цих реформ, чіткого усвідомлення мети реформування на селі. Враховуючи те, що в сільській місцевості мешкають 17 млн українських громадян, наше ставлення до реформування аграрних земельних відносин є щонайменше безвідповідальним. Подолання безробіття та підвищення рівня життя сільського населення взагалі не можуть бути метою, адже вони є швидше наслідками встановлення певної моделі існування соціуму. Сучасна модель існування та розвитку сільської громади передбачає високий рівень безробіття і низький рівень життя. Таким чином, слід визначити та реалізувати іншу соціально-економічну модель існування сільської громади, яка б забезпечила подолання безробіття і підвищення рівня життя селян.

На наше переконання, глобалізація зумовлює копіювання економічних, соціальних та політичних процесів: те, що відбувалося і відбувається в країнах-лідерах, неодмінно станеться з незначними варіаціями в усіх інших. Отже, сучасна економіка найрозвинутіших країн світу, з усіма її недоліками і перевагами, є проекцією нашої економіки у майбутньому. Ми в Україні цього повною мірою не усвідомлюємо, а от, наприклад, у Китаї це зрозуміли і взяли на озброєння: через 50 років там планують досягти сучасного рівня розвинених країн світу, а через 100 — сучасного рівня США. Успіх копіювання моделей існування соціуму на теренах Китаю, враховуючи значення його економіки в світі, ще більше прискорить цю глобальну тенденцію.
Отож, погляд на сільську місцевість сучасних розвинених країн дає змогу зазирнути в майбутнє українського села. І що ми там бачимо?

Насамперед, маємо визнати такі аксіоми:
1) сільське господарство розвинутих країн є збитковим і потребує державної підтримки;
2) сільське господарство є високотехнологічною галуззю виробництва з низьким рівнем зайнятості і не може вирішувати проблему працевлаштування безробітних;
3) у сільській місцевості переважно проживають особи, які працюють у містах або зайняті на селі у сфері послуг, тобто не є працівниками сільського господарства.
Усі ці аксіоми підтверджено даними статистики Європейського Союзу. Так, до 1 травня 2004 року, тобто до розширення ЄС, фермери становили лише 3% його населення (в Україні в сільгоспвиробництві зайнято до 20% населення, або приблизно 9,6 млн осіб). Для підтримки власного сільгоспвиробництва ЄС щорічно виділяє 43 млрд євро (найближчим часом ця сума має збільшуватися в межах 1% на рік), або 38% бюджету ЄС (раніше дотації сягали 45%). Ці кошти в основному використовують для виплати субсидій фермерам, тобто 3% населення ЄС споживають 38% його бюджету.

Таку політику фахівці вже давно назвали “комуністичною”. Європейський фермер має одну мету: виростити якомога більше продукції, щоб одержати більшу субсидію. Реальна потреба в цій продукції не береться до уваги. Але будь-які спроби істотних реформ наражаються на активний і високоорганізований опір фермерів, які одразу вдаються до різних форм публічного протесту. Знайти громадську підтримку фермерам також неважко: страх голоду є генетичним і для європейців, тож нагадування про нього швидко розкриває гаманці.
Започаткування системи субсидування на теренах ЄС історично було пов’язане з потребою забезпечити, з одного боку, максимальну доступність продуктів харчування для населення європейських країн, а з другого — високий рівень життя фермерів. Бюджет Європейського Союзу акумулює кошти і субсидує фермерів, в результаті чого пересічний європеєць не відчуває, скільки насправді йому коштує продовольча частина “споживчого кошика”, а фермер насолоджується високим рівнем життя.
Конституційні документи ЄС, а саме: стаття 33 Римського Договору — так пояснюють зміст аграрної політики: забезпечити населення Європи продовольством за розумними цінами, а фермерів — справедливими доходами. Така політика швидко забезпечила Європу продовольством, але штучне підтримання високого рівня життя фермерів призвело до того, що ціни на європейську сільгосппродукцію значно вищі за світові, які формувалися або під впливом субсидованого експорту з розвинутих країн, або дешевого експорту з країн третього світу. Досягти обох цілей одночасно — розумних цін і справедливих доходів — виявилося неможливим. Справедливість доходів фермерів зумовлювала зависокі ціни. Перед ЄС постало класичне питання: що робити? Як на практиці збалансувати справедливі доходи і розумні ціни? За збиткового виробництва мета забезпечення справедливих доходів фермерів стає недосяжною. Прибутковість виробництва за рахунок споживача забезпечувала справедливі доходи на тлі нерозумних цін. Щоб розірвати замкнене коло, ЄС вирішив компенсувати частину вартості сільгосппродукції і впровадив систему субсидування фермерів. У результаті роздрібні ціни є розумними, а доходи фермерів справедливими саме за рахунок субсидій. У США відбувається те саме, і на рівні СОТ між ЄС та США постійно точиться дискусія, чия протекціоністська аграрна політика завдає більшої шкоди світовій торгівлі. Ще раз зазначимо, що з 1992 року почалося поступове реформування аграрної політики ЄС, і частка витрат на сільське господарство скоротилася з 45 до 38% його бюджету. Реформування також спрямоване на припинення виробництва надлишкової сільгосппродукції, яке ставало дедалі важчим тягарем для бюджету ЄС (адже надвиробництво теж субсидувалося).

Тож ті українські політики, які оперують терміном “прибуткове сільгоспвиробництво”, замовчують водночас, що цю прибутковість можна забезпечити лише за рахунок вкрай низького рівня життя працівників галузі. Парадокс: прибуткове виробництво сприяє бідності. Подолати цю парадоксальну взаємозумовленість навіть найрозвинутішим країнам світу поки що вдається тільки шляхом прямого субсидування фермерів.
Ще одним чинником, який зумовлює потребу державних фінансових інтервенцій на ринку сільгосппродукції, є існування “трьох світів”: розвинутих країн, країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються. Рівень життя поміж ними настільки відмінний, що сільськогосподарське виробництво розвинутих країн об’єктивно неспроможне конкурувати з сільськогосподарським виробництвом країн, що розвиваються, через наднизькі ціни на продукцію в останніх. В умовах глобального ринку є можливість конкурувати в планетарних масштабах. Такий механізм як СОТ, за всіх його недоліків, надав змогу країнам, що розвиваються, ефективно блокувати невигідні їм рішення та впливати на глобальний ринок сільгосппродукції.

Сільськогосподарське виробництво не забезпечує високої зайнятості населення. Доходи і продуктивність праці європейського або американського фермера настільки високі, що створення та підтримання кожного робочого місця в сільському господарстві, по-перше, надзвичайно витратне, а по-друге, в ньому просто немає потреби. Ринок сільгосппродукції не відчуває дефіциту пропозиції. Відповідно, економічно більш обгрунтованою є виплата пристойної допомоги безробітним або сприяння розвитку приватної ініціативи в інших галузях, які потребують менше вкладень, передусім в сфері послуг.

Отже, майбутнє українського села вбачається приблизно таким, як сьогодення сільської місцевості країн Європи, де проживають переважно працівники міст та працівники соціальної сфери сіл, дрібні підприємці, де держава витрачає 20% бюджету на субсидування фермерів, де в сільськогосподарському виробництві зайнято приблизно 1,5 млн осіб, а рівень життя на селі аналогічний рівню життя в місті. Це майбутнє — невідворотне. Хоч би які заходи ми вживали, все має статися саме так. Питання полягає лише в тому, коли.

Одним із головних чинників перетворень убогої сучасності українського села на заможне майбутнє є організація цивілізованого ринку землі (цивілізованим ринком ми вважаємо такий, на якому продавці та покупці вдаються до торгових операцій лише з міркувань економічного характеру, ціни товару є справедливими для обох сторін, а можливість шахрайства виключена). В Україні ринок землі (ми свідомо опускаємо прикметник “цивілізований”) має зафункціонувати 1 січня 2005 року.
Вважаємо, що зволікати з цим не можна, але визнаємо, що сьогодні Україна ще не готова до відкриття ринку землі, оскільки немає правових та організаційних механізмів, які б забезпечили захист прав нинішніх дрібних власників землі в невідворотному процесі формування великих землеволодінь.

Масовий продаж земель відбудеться, і от з яких причин:
1) 53–56% власників земельних паїв — особи пенсійного віку;
2) 30% цих осіб не мають правонаступників або правонаступники проживають за кордоном;
3) рівень життя сучасних землевласників є вкрай низьким.
Усе це зумовлює готовність землевласників продати земельні ділянки. Оренда землі не вирішує їхніх проблем, оскільки за умов відсутності відносин купівлі-продажу земля не має реальної ціни, відповідно, й орендна плата — мізерна. Початок цих відносин спричинить підвищення цін на землю, через що оренда може стати збитковою для орендарів.
Для того, щоб наблизити заможне майбутнє, держава мала б передбачити вільний продаж земельних ділянок за належною ціною. Зважаючи на успіхи нашої економіки, можна було б запровадити кредитування набувачів землі на тривалий термін під низькі відсотки або застосувати механізм купівлі на виплат під державні гарантії. Такі прості механізми мали б забезпечити сучасним землевласникам можливість гідно прожити своє життя в селі чи в місті або відкрити власну справу. Водночас на селі міг би створитися заможний середній клас, не зайнятий у сільгоспвиробництві. Його — доволі значні — кошти можна було б інвестувати в соціальний розвиток сільських громад, тобто в розвиток соціальної інфраструктури. Якщо середній земельний пай становить 2,7 га на особу, то за умови продажу землі за ціною 50 тис. доларів США за гектар (це середня вартість сільгоспугідь у Франції) вартість такого паю сягатиме 135 тисяч доларів. Перший продаж землі слід звільнити від сплати податків, а всі наступні оподатковувати за підвищеними ставками.
Деградовані та малопродуктивні землі має викупити держава або інституційні інвестори за посередництва й під контролем держави. Ці землі повинні стати територіальним базисом для реалізації комплексних інвестиційних проектів розвитку територій за такими напрямами: екотуризм (готелі, паркінги, рекреаційні установи), розвиток інфраструктури (зв’язок, дороги, водопостачання та водовідведення, торговельні центри, розважальні комплекси), розвиток сфери виробництва (розміщення дочірніх структур компаній з країн сусіднього ЄС, які шукають дешевших площ та дешевшої робочої сили). Залучити інвестиції складно, але можливо. У Канаді, наприклад, з метою швидкого розвитку території або діяльності закон дозволяє амортизувати капітальні вкладення за 3 роки. Результати такого простого механізму вражають уяву. Треба зробити над собою зусилля, відмовитися від будь-яких політичних, емоційних та егоїстичних міркувань і скопіювати приклад (пригадуєте — в нас відбувається глобалізація), “запозичити чужий розум”.
Фермери, які вже сьогодні працюють прибутково (такі в Україні є), звичайно, не зможуть конкурувати з великомасштабним виробництвом, озброєним сучасною технікою. Цим фермерам має домогти держава. Їхню продукцію можна направляти в держрезерв або використовувати для постачання до закладів соціальної сфери.
Великі виробники також можуть розраховувати на субсидії. Держава у такий спосіб зможе регулювати ціни сільгосппродукції на роздрібному ринку.
Ще один аргумент на користь системи субсидування — процес інтеграції України в євроатлантичні структури. Коли євроінтеграційні прагнення України реалізуються в повноцінному членстві в ЄС, а це майбутнє також є невідворотним, система прямих субсидій однак прийде в Україну.

Отже, відкривати ринок землі все одно доведеться, але ми маємо бути готовими до цього. Вже сьогодні зрозуміло, що невідворотне заможне майбутнє українського села потребує створення ефективної моделі управління земельними ділянками дрібних землевласників. Ця модель має забезпечити працю землі на своїх власників або відчуження її у спосіб, який не стане новим чинником зубожіння. Інформаційно-ресурсний центр “Реформування земельних відносин в Україні” вже розпочав роботу над створенням такої моделі. До цього процесу ми плануємо залучити провідних українських та зарубіжних фахівців. На нашу думку, нова модель має включати такі компоненти:
1) завершення процесу оформлення державних актів на право власності на землю;
2) впровадження механізму викупу земель сільськогосподарського призначення в теперішніх власників за справедливою ціною. Такою ціною має стати сума, наближена до європейської ціни (приблизно 50–60 тисяч доларів США за гектар);
3) впровадження державного кредитування набувачів земель на пільгових умовах (за потреби) або купівлі землі на виплат під державні гарантії;
4) впровадження прямого державного субсидування фермерів;
5) широка популяризація ідеї приватного підприємництва в сільській місцевості;
6) сприяння переселенню мешканців міст у прилеглу сільську місцевість.
Ми розуміємо, що ця стаття викличе суперечки. Саме цього ми й хочемо —створити конструктивну дискусію, сприяти усвідомленню суспільством перспектив, змусити суспільство і державу зробити нарешті крок назустріч майбутньому. Поки що в нашому арсеналі поступу лише одна зброя — мораторій. Без системи заходів, яку ми пропонуємо, ця зброя діє винятково проти нас.

М. Федорченко,
О. Янов,
ІРЦ “Реформування земельних відносин в Україні”