Ринок землі: страхи і страшилки

Ринок землі в Україні – тема досить популярна. Особливо напередодні виборів. Але якихось конкретних дій політиків, і не важливо з яких політичних таборів, тут не відчутно. Всі вони находять за краще  залишати все як є – невизначено: із дією мораторію і черговими популістськими гаслами. І це при тому, що саме від них ( нажаль, а не від селян чи фермерів) залежить майбутнє української землі.

На щастя, більшість експертів, орендаторів та землевласників сходяться у думці, що ринок землі відкривати таки потрібно. Але на цьому одностайність закінчується і кожен починає висувати свої умови та застереження.

Трішки цифр. Сільськогосподарські землі – це 71% нашої країни. 36 млн га землі обробляють  селяни і підприємства. Зокрема, 22 млн га використовують лише підприємці. Із цих 22 млн га 95% - орендується у селян. Тобто 19 млн га поділені на клаптики по 3-5 га. І вже їх, як шматочки тканинки, збирають докупи орендатори.

Власне, перший крок у земельній реформі вже був зроблений. У 2001 році селяни отримали паї – по 3-5 гектарів колгоспної землі. Однак, для багатьох з них вона стала, як чемодан без ручки, адже нічого, окрім як здати в оренду чи після смерті заповісти нащадкам, з нею вони зробити не можуть. А орендатори, в свою чергу, не поспішають будувати довгострокові перспективи свого розвитку, адже що будувати, коли не відомо, як буде наступного року.  

Ми зібрали всі найбільші очікування та найпотаємніші страхи продажу землі.

Тож, “за” та “проти”  відкриття ринку земель в Україні.

ЗА

1. Дбайливий господар.

Ті, хто підтримує відкриття ринку землі стверджують, що насправді – все це страшилки, ніби прийде іноземний інвестор і за безцінь скупить українську землю. Напроти, орендар – це не власник і він не зацікавлений у тому, аби розвивати землю, культивувати її, відновлювати. Він  сьогодні зайшов – завтра пішов. А земля за роки незалежності знецінюється і чим далі тягнути – тим дешевшою вона буде. Ось і виходить, що відтягування з продажем землі лише виснажує її і робить найбагатші чорноземи здешевленими.

2.Чиновницьке зло

Оренда землі – це годування армії чиновників, які оформлюють договори оренди щороку. Державне агентство земельних ресурсів видає цифри: 4,7 млн договорів оренди переоформляється щорічно.  Уявіть лише, що кожен орендатор має продовжити від 10 до 200 договорів. Скільки часу це займе? А скільки грошей? І їх платять як орендатори, так і орендодавці – зі своїх податків, утримуючи державних чиновників, які цим замаються.

3. Інвестиції 

Оренда землі, а не купівля – це ризиковані інвестиції. Хто вкладатиме гроші у те, що у нього можуть забрати? Саме відсутність можливості купити землі і стримує іноземних, та й вітчизняних, інвесторів вкладати сюди гроші і робити масштабні проекти.  Орендатори не знають, що буде після відміни мораторію і тому не поспішають укладати довгострокові договори оренди.

4. Чіткі межі земель і порахована кількість 

Щоб продати землю, її треба окреслити хоча б на плані та занести до Держкадастру. Зараз же багато ділянок не оформлені, бо їх власникам дорого оформлювати їх, чи вони взагалі померли. Таким чином велика кількість землі (від 3 до 10 млн га) взагалі знаходиться в тіні.

5. Грошовий транш від МВФ 

Вільний продаж земель – це ще й вимога МВФ, з якою погодився український Уряд.

ПРОТИ

1. Іноземна експансія 

Землю таки скуплять іноземці за мізерну для них ціну.  Через велику вартість долара для вітчизняних аграріїв ця боротьба буде програна. А жителі сіл будуть у залежності від одного власника, який диктуватиме свої умови і щодо ціни, і щодо устрою.

2. Тіньові землі

Зараз 1,5 млн га знаходяться у колективній власності. Це сільські дороги, лісосмуги та інші. Фактично, вони нічийні. Хто стане їх власником,коли дозволять продаж землі?

 3. Земельні спекуляції

У нас немає єдиного реєстру і точної цифри обліку земель. Держземагенство нарахувало 3, 7 млн га, які є власністю селян, Земельний кадастр – 3,3 млн га, а Держстат – 2, 6 млн га. Це і буде причиною чорного продажу землі.

4. Знецінена земля

Зараз ціна нашої землі найнижча за всю історію нашої країни. Не можна продавати найродючіші чорноземи за ціною піску пустелі.

5. Суддівське беззаконня

В Україні величезна недовіра до судів. Немає чіткого механізму захисту власника, тобто селянина від зазіхань покупця.  Та й самі покупці у нас теж не захищені законом. Фактично, законодавство не захищає ні одного ні другого, але при нинішній системі, можна спрогнозувати, хто буде у виграші – багатий власник, чи бідний селянин

6. Фінансова допомога

Селяни за оренду своїх паїв отримують кошти. В середньому, це дві-три пенсії. Для багатьох – це реальна допомога.

Однак, обидві сторони погоджуються, що для того, аби дозволити продаж, чи навпаки його заборонити, треба вирішити ключові питання:

1. Хто купуватиме землю. Чи це будуть лише українські підприємці, чи це будуть юридичні особи (не важливо якого вони громадянства), чи це фізичні особи?
2. Розмір покупки. Скільки землі може купити одна особа ( чи юрособа): сто гектарів, двісті? І чому саме таке обмеження є максимальним?
3. Чи буде у орендаторів першочергове право на купівлю землі?
4. Як юридично відбуватиметься процес купівлі-продажі. Хто буде оформлювати ці угоди і як зробити цей процес прозорим, аби уникнути махінацій?

Фактично, всі питання, відповіді на які чекають власники та орендатори, заблоковані  депутатами, які або не хочуть, або не зацікавлені у вирішенні питання продажу землі. Однак, до кінця 2016 ще діятиме мораторій на продаж. А далі має бути розроблений план,  аби виконати умови МВФ і зробити ринок землі вільним. Можливо, саме гроші від МВФ і стануть поштовхом для чиновників у вирішенні цього питання.

Анна Данько-Сліпцова