Бджола і в шапку меду нанесе

Чому осоту та амброзії на полях значно більше, ніж фацелії, буркуну, еспарцету?

— А тепер пробуйте цибулинного...

— ??

— Я не обмовився. Коли цвіте ріпчаста цибуля, підвозимо до неї пасіку — і ось продукція...

Більше двох десятиліть минуло, а присмак того меду із запахом незвичного медоноса у мене й досі на вустах. Я куштував його і з неабиякою цікавістю ловив кожне слово Миколи Свириденка, пасічника колгоспу імені крейсера “Аврора” Нікопольського району Дніпропетровської області.

— Спекотного липневого дня інші рослини майже не виділяють нектару, а цибуля квітує, заманює бджіл. Вони й не обминають її, заповнюють стільники...

— Дивлюсь навкруги: степ розораний, улітку спека, бува, вигоряє рослинність. А ви що не рік, то й з добрим узятком, — дивувавсь я.

— Е-е-е, правду кажуть: мед — на возі. Хочеш мати його — не сиди на місці. Ми з Надією Андріївною, дружиною та помічницею, і дотримуємося цього принципу. Як одцвітуть сади, виїжджаємо в Херсонську область на білу акацію. Якихось двадцять днів — і відкачуємо від 125 сімей близько двох тонн меду. Повертаємося додому, а в цей час у нашому та в сусідніх районах зацвітає еспарцет. Потім вирушаємо до Криму — там шавлія, троянда, коріандр. Звідти — на Полтавщину, на гречку, і знову в рідні краї, де чекає головний взяток із соняшнику. За цвітом його кочуємо аж до північних районів області.

— І так — усе літо?

— Звичайно. Вулики — на платформи, самі в “Москвич” (до речі, подарований колишнім Головним комітетом Всесоюзної ВДНГ) — і за наперед розвіданим маршрутом. Стараємося, щоб не було “вікон” у медоносному конвеєрі, тому не обминаємо і тих самих плантацій цибулі, а натрапимо на будяки — біля них вулики виставляємо.

— Зрозуміло, звідки берете за сезон по десять з лишком тонн меду...

— Якщо є куди складати, бджоли створюють і створюють запаси. 1983 року ми взяли від кожної сім’ї рекордну кількість меду — по 82 кілограми. А зареєстровані ж випадки, коли сім’я і до трьохсот кілограмів давала! Ось де наші резерви. Але треба дбати про медоноси. Двадцять років кочую Степом та Лісостепом України і бачу, що осоту на полях значно більше, ніж фацелії. Та й бджолу треба берегти. Вона за багато кілометрів не полетить, тому маємо пересуватися з пасікою, наближати її до медоносів. Отоді вулики будуть з медом, а поля — з урожаєм...

Не відкрив Америки Микола Леонтійович. Усе це відомо і нинішнім пасічникам. То чому ж у цілому по країні — краю з тисячолітнім досвідом і багатющими традиціями в бджільництві — лише в межах 10–11 кілограмів меду одержуємо від бджолосім’ї? Далеко не скрізь і не завжди бачимо його на прилавках магазинів, на ринках же правлять бал перекупники — та таку ціну загинають, що гірко стає від самого погляду в бік торгових рядів. Коли б хоч упевнений був у цілющих властивостях продукту!.. Досі не розроблений держстандарт на мед, і це дає змогу не відповідати за підробку. Тому нерідко і не пахне ним, бо не квітковий нектар переробляли бджоли — безсовісні ділки на цукровій “дієті” тримали їх.

Під маркою цілющого українського можуть підсунути неблагополучний киргизький: у погоні за дешевим медом та великими прибутками деякі комерсанти завозять із Середньої Азії забруднений антибіотиками. Або сумнівної якості з Китаю завозять: щороку через Україну “проходить” такого замінника “нектару богів” до 80 тисяч тонн. Вітчизняні ж пасічники стоять понад дорогами із трилітровими банками і дивляться йому вслід. “Продавати доводиться просто неба: на дощі й на снігу. А влітку спека та оси докучають”, — вихлюпує наболіле на сторінки журналу “Пасічник” Галина Юшманова з Первомайська Харківської області.

Із занепадом усього сільського господарства занепала і чітко налагоджена заготівля меду. Закономірний наслідок невдалого реформування аграрного сектору.

— У нас чимало дітлахів, котрі не знають, який на смак мед, — з прикрістю констатує голова Черкаської обласної спілки бджолярів Надія Горідько. — На душу населення виробляється 250–300 грамів цього продукту, тоді коли у європейських сусідів — по кілька десятків кілограмів. Нещодавно з делегацією довелося вперше побувати на світовому конгресі пасічників у Словенії — “царстві трав і квітів”. Найбільше вразило українців у Західній Європі те, що мед, розфасований у 30–40-грамову упаковку, лежить на столах у всіх кафе і ресторанах, як у нас гірчиця і сіль. “Оце є піклування про здоров’я нації, — сказав, зітхнувши, колега. — А в нас навіть не в кожному санаторії оздоровлюють медом дітей...” Середньостатистичний українець споживає за рік не більше 1 склянки меду. Тобто 1(!) грам на день. А в Японії, наприклад, з’їдають по 4 кілограми на рік — не випадково, мабуть, там найдовша в світі тривалість життя. У країні працює державна програма, прийнята після трагедії Хіросіми й Нагасакі, про введення меду та інших продуктів бджільництва до раціону громадян, передусім дітей. Лише маточного молочка японці закуповують по кількасот тонн на рік. Україну спіткало не менше атомне лихо — чорнобильське, однак “медовими” програмами опікуємося в основному на словах...

Де наростити “м’язи”

Невже перевелись у нас пасічники? Чи крилаті комашки зледачіли?

— Гей-гей... Бджола і в шапку меду нанесе, мала б тільки де пастися...

І Микола Заєць зі Сквири Київської області тієї ж думки, що дніпропетровець Свириденко. І десятки, сотні їхніх колег скажуть: немає в нас удосталь меду, бо поряд з багатьма іншими негараздами в галузі ще й на голодний пайок посадили бджіл. З пальця меду не добудешся.

“Мінливою була погода минулого літа, — читаю у журналі “Пасічник” лист уже знайомої нам Галини Юшманової. — Світить собі сонце, потім — ураз набігають хмари, і золотаве море буркуну захвилюється під поривом вітру, припадуть до самої землі сині сокирки, і заплющить свої очиці блакитний петрів батіг. А бджілки якомога швидше поспішають додому, на пасіку, у вулик. Заглянеш до них: святий Боже, яка краса! Рамки залиті медом, і коли вони тільки встигають відбілити старі рамки та потягнути щойно підставлену вощину?! Гарно, як у раю! Заповзято працюють невтомні трудівниці. Снують туди-сюди, поспішають більше занести цілющого нектару до своїх вуликів і скласти його у золотаві чарунки. Як кажуть, пастух радий літу, а бджола квіту. Коли ж немає квіту... Як хочеться дожити до того часу, коли в Україні не будуть заростати поля осотом і свиріпою, хоча вони також медоноси...”

Мохнаті комашки чують весну ще задовго до її настання. Варто вербі чи ліщині викинути котики, як зависнуть над ними розвідниці. Обдивляться, викачаються в пилку — і гайда додому, аби точно виписати розвіданий маршрут, яким полетять по взяток їхні посестри. Дуже скоро між вуликом та вербами бринітимуть золоті невидимі струни.

Ранньовесняні медоноси — це комори, з яких черпають бджоли силу. На вербі, ліщині, згодом на луках і в садах нарощують вони “м’язи”, щоб до головного взятку налічувала крилата гвардія родини 70–80 тисяч комах. Отоді встигай лиш підставляти соти під урожай з літніх медоносів. Якщо, звичайно, багата на них земля і хазяї небайдужі.

— У нас у господарстві так заведено, — пригадую, ще за радянських часів хвалився волинський пасічник із Ківерцівського району Володимир Ткачук. — Розробляють спеціалісти схему зеленого конвеєра для худоби, то й про нектароносний не забувають. Розрахунок такий, щоб на кожну із ста десяти бджолосімей припадало не менше гектара ентомофільних культур. Рослини ті не водночас, а послідовно цвітуть. Перший продуктивний узяток — з білої конюшини. Після неї виділяє нектар фацелія, далі — буркун, ще пізніше — гречка, червона конюшина. І так до кінця сезону. Бджола мала, а, крім меду, ще й великі прибутки дає. Без неї господарство не мало б насіння буркуну, фацелії, конюшини. Думаю, не треба казати, в якій воно ціні. А під багаторічними травами в нас — 300 гектарів. От вам і мед, і молоко, і гроші в касі.

З багатьма пасічниками довелося мені зустрічатися за тридцять років журналістської праці. І хоч кому розповідав про “Комунар” (так називали господарство, де “пас” святу худібку Володимир Ткачук), про нектарні пасовища його, де бджоли без жодних “вікон” (хіба погода втрутиться) мали що черпати і переробляти на мед — не вірили. Не вірили в ті часи, не вірять і в нинішні — реформаторські. Та й кому в кого вчитись, якщо за незалежної України майже зовсім перестав існувати громадський сектор, зникли міжгосподарські підприємства, пасіки колективних господарств. Навіть не всі бджолорозплідники збереглися. Кількість бджолосімей зменшилась із 5 мільйонів до 3-х. Галузь, на думку директора Інституту бджільництва ім. П. І. Прокоповича Леоніда Боднарчука, зберегла себе лише завдяки тому, що 80 відсотків становив приватний сектор, а також тому, що пасічництвом займаються люди одержимі, для яких це і професія, і хобі на все життя.

На жаль, багато хто і з сьогоднішніх приватних власників, як і колишніх колгоспно-радгоспних керівників, аж надто буквально зрозуміли приказку: “Бджола їсти не просить, а мед носить”.

Микола ПУГОВИЦЯ
Далі буде …