Сімейні ферми в Україні: як дати малому фермеру переваги масштабу

Зростання собівартості, кадровий голод, логістичні труднощі та реалії війни дедалі сильніше тиснуть на малих фермерів. Для багатьох із них питання вже не лише в розвитку, а у здатності залишатися економічно життєздатними. 

Один із можливих шляхів – об’єднання фермерів навколо спільної інфраструктури та створення агропродовольчих хабів поблизу міст.

Український малий фермер сьогодні опинився у ситуації, коли більше працювати вже недостатньо, щоб залишатися конкурентоспроможним.

Зростає вартість пального, електроенергії, комунальних послуг, кормів та оплати праці. Через кадровий голод, мобілізацію та виїзд людей із сіл дедалі складніше знайти працівників. Погодні умови додають нових ризиків: посуха та неврожаї зменшують запаси кормів, змушуючи господарства скорочувати поголів’я.

Окрема проблема – логістика. Переробним підприємствам економічно невигідно відправляти молоковоз у віддалене село за кількома десятками літрів молока. У результаті невелика ферма може залишитися без стабільного каналу збуту. Водночас закупівельні ціни на молоко часто не дозволяють фермеру покрити всі витрати та інвестувати у розвиток. У кращому випадку фермер отримує сьогодні 15 гривень за літру, тоді як споживач у магазині купує цю літру уже за 60 гривень.

До цього додаються конкуренція з великими виробниками, які мають ширший доступ до логістики, ресурсів та інфраструктури, а також проблема ввезення відносно дешевої молочної продукції з-за кордону. Зокрема, частка європейських сирів на українському ринку уже наблизилась до третини. При цьому, національний виробник залишається недостатньо захищеним.

Усе це створює небезпечне замкнене коло: низька маржа призводить до того, що в розвиток вкладається усе менше коштів; це, своєю чергою, веде до зниження продуктивності та втрати конкурентоспроможності. Після чого – скорочення поголів’я або закриття ферми.

А разом із фермою зникає значно більше, ніж одне підприємство.

Зникає можливість достойно жити у селі. Люди виїжджають у пошуках роботи, скорочується податкова база громад, закриваються школи та інші соціальні об’єкти. Сільські території втрачають економічну активність і перспективу розвитку.

Водночас місто поступово втрачає зв’язок із селом і самим поняттям локальної їжі – дедалі менше людей пам’ятають, яким насправді може бути смак свіжого натурального молока, сиру чи іншої фермерської продукції. Тому питання збереження малих сімейних ферм – це водночас питання розвитку сільських територій і продовольчої системи країни.

То як вижити малому фермеру?

Один із можливих варіантів – створення харчових кластерів біля великих міст, або Metropolitan Food Cluster. 

Це нідерландська модель і принцип її роботи простий: фермер залишається власником свого господарства, але отримує доступ до того, що окремій невеликій фермі складно або економічно невигідно створити самостійно – ветеринарного та технологічного супроводу, кормів, навчання, фінансування, переробки, логістики та збуту.

Наступним кроком може бути створення біоциркулярних агропродовольчих хабів поблизу великих міст.

Ідея проста: не збільшувати кожну ферму до промислового масштабу, а дати десяткам невеликих господарств можливість спільно користуватися інфраструктурою великого бізнесу. А біоциркулярна модель дає можливість ресурсам залишатися всередині системи й використовувати їх повторно.

Наприклад, один фермер вирощує кукурудзу і продає її іншому фермеру як корм для худоби. Той виробляє молоко, яке надходить на переробку. З нього виготовляють молочні продукти, які потім потрапляють на полиці магазинів у найближчих великих містах. Так формується замкнений локальний цикл – від поля й ферми до готового продукту для споживача. І усе це в радіусі близько 100 кілометрів, щоб фермери мали доступ до необхідних ресурсів, переробки та збуту, а міста – до свіжої продукції місцевого виробництва.

Концепцію таких агропродовольчих кластерів представив Михайло Корилкевич, президент Української кооперативної федерації та засновник «Сімейних молочних ферм» 8 вересня на 35-му Міжнародному економічному форумі в Карпачі під час панельної дискусії «Майбутнє сільського господарства Центральної та Східної Європи».

Потенційна пілотна локація такої моделі вже є на Рівненщині. Йдеться про 16 гектарів приблизно за 20 км від Рівного. Тут уже працюють кормовий центр, переробний цех, ферма та навчальний центр. У радіусі 100 км – близько 25 сімейних ферм і чотири крафтові переробні підприємства. Наявність базової інфраструктури та мережі виробників створює передумови для поступового формування на цій території агропродовольчого кластера, а в перспективі – біоциркулярного хабу.

Для України така модель може стати одним із підходів до одночасного вирішення кількох проблем: підвищення економічної стійкості малих господарств, розвитку переробки, скорочення логістичних витрат та створення доданої вартості безпосередньо в сільських громадах.

Майбутнє українського аграрного сектору не обов’язково має бути вибором між великим і малим. Одне з ключових завдань – створити умови, за яких малий фермер матиме доступ до переваг масштабу, не втрачаючи власності, самостійності та зв’язку зі своєю громадою.