У режимі вичікування

Напередодні підготовки 200-го випуску журналу ми поцікавилися, чим живуть наші читачі. Охопити всі регіони нашої держави нам, на жаль, з багатьох причин не вдалося. Ми спрямували свої маршрути на Полтавщину та Сумщину.

О. Рижков
o.ryzhkov@univest-media.com
А. Назаренко
a.nazarenko@univest-media.com


Зима, календарно повернувши на другу свою половину, нарешті прийшла в Україну. Поля вкрило снігом, морозець лютує не лише вночі, а й удень. Утім, в агросекторі зимова пауза - лише умовний перепочинок. Фермерові щодня доводиться розв'язувати безліч питань. Проте для «Пропозиції» Леонід Гончар, голова фермерського господарства «Колос», що у Карлівці Полтавської області, час знайшов.
    
   Наше видання Леонід Олександрович передплачує чи не від самого початку його існування. «Моє фермерське господарство і ваше видання - ровесники, обидва відсвяткували своє повноліття. З «Пропозицією» я пройшов і Крим, і Рим», - посміхається він. До речі, це - не метафора, адже магніти на холодильнику у фермерській оселі свідчать: і справді пройшов. «Кілька років тому я виграв у розіграші призів для передплатників вашого журналу автомобіль «Нива». Звідтоді й почалося моє зростання», - наголошує Гончар. У словах нашого співбесідника, може, і є чимала частка перебільшення, адже ми відвідували вже господарство Леоніда Олександровича і маємо сказати, що навіть у «донивовий період» воно міцно стояло на ногах. Проте кому ж не приємно чути компліменти на власну адресу!   

   Чим живе сьогодні український фермер? Примара продажу землі, яка ходить нині Україною, неабияк лякає вітчизняних землеробів. Постійно спілкуючись із фермерами, ми бачимо в їхніх очах неспокій щодо подальшого розвитку ситуації. Позбавити власності людину, звісно, можна. Проте якщо це буде зроблено масовим порядком із тими, хто відчув себе господарем на землі своїх дідів-прадідів, то прогнозувати ймовірні наслідки такого необільшовизму просто страшно.
Леонід Олександрович провіз нас по своєму господарству, показав офіс, поля, виробничі приміщення. Те, що на таких справжніх господарях, як він, багато в чому тримається вітчизняний агросектор, годі й повторювати зайвий раз. Соціальна сфера (про цю свою роботу Гончар, внаслідок природної скромності, не дуже-то любить говорити, наголошуюи лише на тому, що «варто ж залишити щось після себе, адже не заради самого лише прибутку працюємо»), громадська діяльність (Леонід Олександрович -  депутат Карлівської міської ради та голова районної асоціації фермерів), розбудова свого господарства - наріжні камені діяльності голови фермерського господарства «Колос».
   «Ріллі в нас 187 га, - каже Леонід Олександрович. - Сіємо соняшник, кукурудзу, пшеницю, сою, ячмінь. Раніше в нас були й цукрові буряки, й озимий ріпак. Намагаємося додержувати сівозміни, щоб соняшник, скажімо, повертався на старе місце через чотири роки. Кукурудза торік дала 90 ц/га, соняшник - у межах 33, озима пшениця - 60, ячмінь - до 30 ц/га. Тваринництво? Поки що - у планах.
Середня чисельність працюючих за рік у нас становить дев'ять осіб. На сезон ще беремо людей. «Кістяк» у нас постійний - ми з цими людьми працюємо давно. Маємо трактори МТЗ, комбайни «Нива», John Deere, купили обприскувач виробництва «Львівагромашпроект». Абсолютно задоволені його роботою, - жодних нарікань не маємо. Купляти коштовну зарубіжну техніку? Розумієте, ситуація, яка наразі склалася в країні з продажем землі, змушує фермерів працювати у режимі вичікування. Ми ніби перебуваємо між небом і землею. Перед кожним придбанням тисячу разів перепитуєш себе: чи правильно я  роблю? Не знаю, куди в підсумку ми прийдемо.
Однак кому заважала стабільність? На селі туго-бідно з'явилися ознаки стабілізації, підтягнулася соціальна сфера, сільські ради почали розвиватися, розрахунки за паї ідуть стабільно. А купівля-продаж землі... Будуть суцільні великі холдинги з найманими керівниками. Справжній господар - невідомий. І йому байдуже, чи є тут дороги, чи розвивається соціальна сфера.
Натомість на господарствах, які наразі обробляють по 1000-3000 га, нині й тримаються села. Прикладів - чимало: людям, які працюють на своїй батьківщині, не байдуже, що залишиться після них. Тому вони й будують церкви, дороги, стадіони, підтримують у належному стані школи, дитсадки. Вважаю, що від продажу землі постраждає, насамперед, простий селянин. Думаю, що лише близько 20% продадуть землю, інші - ні. Принаймні, попервах. Земля вистраждана цими людьми, й вони мають її передавати з покоління в покоління.
Продадуть ті, хто живе лише сьогоднішнім днем. Після продажу якийсь час існуватимуть на виручені кошти, а потім що? Жебракувати під забором? Інший бік медалі - ставлення до довкілля. Великі холдинги використовують широкозахватні обприскувачі, а подеколи й авіахімобробки. Це, звісно, може відбитися на екології. Я - мисливець і бачу, що останнім часом у нас, скажімо, зменшилася кількість зайців. Ми тут сусіди-господарі ставимося з розумінням до проблем колег. Коли вітер дме вбік сусіднього поля, я краще перечекаю, не вестиму відповідних хімічних робіт. Так само чинять і мої колеги.
Я особисто - проти продажу землі як такого. А якщо все ж таки продаж матиме місце, то покупцем має бути держава. В Україні має існувати Банк землі. Оцінку земельним ресурсам має давати держава. Дуже боюся, що із землею може статися те, що в 90-ті роки сталося з українськими заводами, фабриками під час приватизації. За копійки деякі підприємливі люди ставали власниками великих підприємств. Купівля-продаж землі має здійснюватися прозоро. Для цього у засобах масової інформації, насамперед по телебаченню, має бути організований такий, якщо хочете, роз'яснювальний проект, де б людям детально розповідали про всі аспекти продажу землі».
   Назагал фермерів у Карлівському районі - 56. Із них тих, що реально працюють, - приблизно половина від цієї кількості. Ставлення до продажу землі у них здебільшого негативне. «Ми звикли господарювати у нинішніх умовах, і міняти правила гри, вважаємо, недоцільно», - лейтмотив зібрань регіональної фермерської асоціації.
Цікавим є той факт, що ліквідація кріпацтва у Карлівському помісті відбулася на п'ять років раніше, ніж назагал по Російській імперії (деякі дослідники, щоправда, стверджують, що на два роки). Історичні хроніки свідчать, що було звільнено 12 селищ із 7392 чоловіками та 7625 жінками, які в них проживали, а також із 10 тис. га землі. Можна, звісно, провести історичну паралель між цим фактом і прагненням карлівчан господарювати на власній землі, але не  заглядатимемо так далеко. Історична пам'ять інколи допомагає сучасним владцям ухвалювати рішення, проте не завжди вони є правильними. Просто, діставши можливість бути господарем на землі вже в наш час, нормальна людина абсолютно не поспішає позбавляти себе такого задоволення. Суспільне сприйняття фермерства? Леонід Гончар пригадує, що коли йому давали перші 5 га землі, то ревні адепти соцалістичних методів господарювання кричали: «На Соловках йому землю слід дати!». Нині ці самі люди зовні вже більш поважно ставляться до фермерів. Хоча, хто знає, що в них насправді за душею? Таким людям варто усвідомити, що фермер - це годувальник країни.