Вітчизняна сільгосптехніка: не києм, то палицею

У радянські часи дешеві агітки серед населення іменувалися «партійно-політична робота» (ППР), яку народ влучно називав «посиділи, побалакали та розійшлися». Такі ППР можна зустріти й нині. Одна з них під назвою «Нарада з питання інженерно-технічного розвитку АПК» відбулася в рамках аграрної виставки «Агро-2013», що пройшла в Києві 22–25 травня.

Ю. Михайлов
propozitsiya@univest-media.com

Єдине, чим різняться ці «шоу» радянських часів і нинішні, - відсутність в останніх звітів про досягнення: якщо раніше звітували про те, що зроблено, у зіставленні з планами, то нині - це лише плани.

Нарада з питання інженерно-технічного розвитку АПК
Ось уривок із виступу на нараді директора Департаменту інженерно-технічного забезпечення та сільськогосподарського машинобудування Мінагрополітики Олександра Григоровича:
«Одним із пріоритетів роботи Мінагрополітики є надання державної фінансової підтримки для придбання сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва. Це дає змогу сформувати сучасну техніко-технологічну базу агропромислових підприємств. Водночас, завдяки державній підтримці галузі сільгоспмашинобудування, ми плануємо в наступні п'ять років збільшити імпортозаміщення на рівні до 60% за нинішньої складової в 20%».
За п'ять років утричі збільшити частку вітчизняних складових у складній сільськогосподарській техніці! Як довести імпортозаміщення до рівня 60%, якщо в 2011 р. було вироблено аж... 90 (!) зернозбиральних комбайнів?
На думку негайно спливає оповідання радянського дитячого письменника Миколи Носова «Фантазери» (того самого, котрий написав цикл оповідань про Незнайку). Завдяки яким там вузлам це можливо? Може, «виручать» двигуни, на які припадає 20-30% вартості зернозбирального комбайна та 50% вартості трактора? Та вже маємо гіркий досвід українського двигуна виробництва заводу «Серп і молот». Спроба номер два? А що в Україні з виробництвом трансмісій, гідросистем?..
Олександр Григорович ще раз звернувся до інформації, яку свого часу «запустив» наш український ветеринарний економіст Михайло Гладій щодо переваги дрібнотоварного виробництва над крупнотоварним: «Основний обсяг виробництва сільськогосподарської продукції в Україні припадає на фермерські, особисті селянські господарства та кооперативи. Тому завдання відомства - створити всі умови для того, щоб сільгосптехніка стала доступною для малих і середніх сільгоспвиробників».
Ну а далі почалися «виступи з місць». Представник Інституту механізації та електрифікації сільського господарства зазначив, що в країні існує монополія іноземних виробників техніки, що порушує права користувачів вітчизняної. Тому треба запровадити ліцензування на продаж іноземної техніки (ліцензуватиме, звісно, ІМЕСГ) і зобов'язати іноземних виробників перекласти всю документацію з технічного обслуговування цієї техніки, яку ті муситимуть зобов'язані безоплатно надати вітчизняним сервісним центрам. Ну-ну!
А ось представник Асоціації аграрних інженерів зауважив, що вітчизняні металурги не спроможні забезпечити вітчизняних же машинобудівників якісною сталлю. То про яке імпортозаміщення взагалі може йти мова? А у вітчизняних вищих навчальних закладах немає сучасної матеріальної бази, на якій можна готувати висококласних спеціалістів. І тому треба забезпечити вітчизняні виші найкращою вітчизняною технікою. До речі, цікаво, за чий кошт має відбутися це насичення вітчизняною сучасною технікою? Та й наскільки насправді сучасною є ця «сучасна вітчизняна техніка», часто просто скопійована з іноземної, до того ж двадцяти-тридцятирічної давнини?
А представник Украгролізингу радісно повідомив, що досягнуто домовленості щодо виробництва в Україні китайських тракторів. Дожили! Ще десять-двадцять років тому українські трактори везли до Китаю, тепер напрямок їхнього руху змінився різко на протилежний.
Висновок. Як завжди, всі ці офіційні заходи зводяться, на жаль, до вже традиційних «бла-бла-бла» - з трибуни, як із «заїждженої» платівки, тільки й чується: «обговорити», «захистити», «вдосконалити», «підтримати», «посилити», «зосередити»... Голослівне краснобайство.
А мені-от цікаво: хто-небудь в Україні спроможний порахувати, скільки реально коштів потрібно на досягнення отих примарних цілей, враховуючи, в тому числі, й підготовку кадрів? І де взяти стільки грошей, беручи до уваги, що 90% із них піде, м'яко кажучи, не за призначенням?!