Україна отримала шанс утвердити своє ім’я

Україна другий рік поспіль у виробництві зерна “стрибає” до відмітки 40 млн т, що дало нашим аграрним чиновникам підстави говорити про входження України до шістки лідерів світового зерноекспорту. Втім, чиновники говорять, а зерно купують і вивозять трейдери, з-поміж яких вітчизняних суб’єктів господарювання до останнього часу видно не було. Серед 6–8 таких компаній-зернотрейдерів є W.J. Export-Import. Ця фірма минулого маркетингового сезону вивезла з України близько мільйона тонн зерна, і діяльність фірми самою лише Україною не обмежувалась. Тому “Пропозиція” звернулася до президента W.J. Export-Import Йозефа Вайса з проханням висловити свою думку щодо тенденцій, які спостерігаються нині на світовому й українському ринках зерна. — Пане Вайс, цього року відбувся спад у сукупному виробництві зерна в світі. Як це позначилося на світовому його ринку? Чи змінилися напрямки товарних потоків?
— Цей спад, про який ви говорите, стосується тих обсягів світового виробництва, що роками забезпечували Канада, США та Австралія: через погодні катаклізми ці країни мають нині на експорт значно менше. З іншого боку, Росія та Україна одержали добрий урожай, і більш якісний, ніж у попередні роки: третього і четвертого класів — більше, фуражу — менше. Тому і ми цього року закуповуємо переважно в Росії і Україні, а також у Казахстані та Молдові. Звісно, це дає Росії і Україні дуже добрі шанси посісти місце на ринку й утвердити своє ім’я. Проте для цього треба, щоб такі, принаймні як нинішнього року, врожаї були щорічно — тоді ринок не буде втрачено. Адже якщо врожаїв не буде, місце на ринку знов займуть Америка, Канада та Австралія. — Напевно, мало говорити про вал урожаю, треба говорити ще й про якість зерна — сертифіковану якість. Адже наших запевнень щодо високих кондицій пшениці недостатньо, потрібне їх визнання покупцями.
— Це цікаве запитання. Бо колгоспник, що виробляє зерно, має справу з українськими стандартами, і ці стандарти жодним чином не пов’язані з тими, що діють у країнах-імпортерах. Виходить, що хтось має стати посередині: купувати товар за українськими стандартами, а продати його і брати ризики — за стандартами європейськими. І тут виникає парадоксальна ситуація: я можу заявити, що 90 відсотків свого зерна Україна експортує ліпшої якості, ніж записано у сертифікатах продажів. Пояснюється це тим, що кожен трейдер хоче себе перестрахувати. А покупець, який знаходиться на Заході чи то десь в Африці, гріє на цьому руки. — У чому ж має полягати вирішення проблеми?
— Українським сільгоспвиробникам треба працювати і над якістю, і над стандартизацією. Адже якщо покупець бере, скажімо, американську пшеницю, то знає точно, що це за товар. Щоб дійти до такого з українським зерном, на мою думку, треба ще років зо два. Потрібно також, щоб прагнення до цього було з усіх боків: щоб виробник бачив свій інтерес, щоб працювали економічні важелі, щоб чіткіше контролювалася якість, — і тоді питання вирішиться. Я маю певний досвід, про який уже багато разів розповідав. Ми почали працювати на зерновому ринку в 1989 році. У ті часи міцно ще стояла на ногах “Споживспілка”, яка поставляла нам насіння гарбузів для наступного експорту. У кожному мішку, що ми одержували, було і жовте насіння, і біле, і дрібне, і велике, і трохи сміття разом з ним. За тонну такого товару покупці платили нам свого часу десь 700 доларів. Згодом вони почали казати: слухайте, зробіть нам так, щоб окремо було біле, окремо — жовте, а ми готові заплатити на 30 відсотків більше. Ми почали перебирати насіння руками. Спочатку робили це в Угорщині, а потім і в Україні. І врешті за п’ять-шість років досягли того, що хазяйка, яка вирощує гарбузи, знала, що за жовте насіння вона отримає таку-то кількість грошей, за біле — таку, за дрібне — таку. І питання якості вирішилося. Отож, ми зробили великий внесок у те, що Україна нині виробляє на експорт близько 25–30 тисяч тонн гарбузового насіння, і лише W.J. Export-Import щороку експортує його 3–3,5 тисячі тонн. Даний приклад є свідченням того, що якістю займатися потрібно. Певною мірою втручатися у це має і держава. Її прерогатива повинна бути у посівному матеріалі, технологіях використання земель та показниках якості зерна. Поки що нам більше доводиться говорити про валові цифри торгівлі, але у найближчій перспективі ми хочемо перейти на поставки такого товару, в якості якого наші покупці були б упевнені. Бо виходить так: через те, що минулого року якість української пшениці була набагато гіршою, порівняно з російською, на початку нинішнього року, коли ми почали продавати зерно нового врожаю, ніхто не хотів його брати, і ми продавали з дисконтом проти російського зерна. І лише нині, коли люди зрозуміли, що за якістю українська пшениця переважає російську, вона пішла вже за такою самою ціною, а іноді за українську пшеницю можна одержати й більше. — Говорячи про російську пшеницю, ви маєте на увазі кубанську?
— Так, ми багато експортуємо зерна з Кубані, Ставропілля, Ростовської області. І саме цей регіон Росії дає якісну пшеницю. — А що можна сказати про якість українського зерна у регіональному розрізі?
— В Україні ми купуємо зерно з усіх регіонів. Проте посіви південних областей доволі серйозно уражені клопом черепашкою, тож ми намагаємося зерно якось змішувати. На жаль, такого критерію, як “дабл ю” в українському стандарті немає, але він діє в інших країнах і вказує на здатність тіста вирости і не опадати. Цій здатності дуже шкодить наявність у посівах пшениці клопа черепашки. З ушкодженого ним зерна неможливо виробити тіста, яке б відповідало необхідним критеріям. — З 1 січня 2003 року Євросоюз вводить нові імпортні тарифи на зерно, що, напевно, перешкодить експорту до ЄС з України. Якими у цій ситуації ви бачите перспективи української зерноторгівлі?
— Для Європи принциповішим є питання закупівель фуражу. А Україна нинішнього сезону фуражної пшениці має менше. Тому б я не сказав, що нові імпортні тарифи ЄС матимуть надто великий ефект. Для України, щоб продавати 3 або 4 клас пшениці, знайдуться ринки і поза Євросоюзом. — Цього року Росія засвідчила доволі великий експортний потенціал, і в її особі українські сільгоспвиробники мають серйозного конкурента. Водночас Росії бракує портових потужностей, і для експорту свого зерна вона користується українськими портами. Як у цій ситуації слід поводитися Україні: сприяти транзиту російського зерна на зовнішні ринки чи, навпаки, стримувати його?
— Звичайно, треба зважати на обидва ці моменти. Російського зерна багато, і розвиток цієї тенденції спостерігається вже кілька років. Ціни в росіян гнучкіші, вони легше йдуть на поступки. Україна ж більш твердо стоїть на своєму. Я не думаю, що це погано. Навіть те, що російські вантажі йдуть через Україну, я також не вважаю поганим явищем. Тому що якби українське зерно виходило на експорт такими швидкими темпами, як це могло б бути у разі повного завантаження ним портових потужностей, то місцевий ринок не зміг би закуповувати пшеницю для борошномельної промисловості. Адже якщо з України протягом місяця йтиме 2,5–3 млн т зерна, то для внутрішнього ринку це буде тяжким ударом, ціни стрибнуть. А ринок чекає на дешеву пшеницю, і коли її багато — то все нормально. І друге — Україна заробляє гроші на транзиті. — Як би ви охарактеризували умови для роботи зернотрейдерів в Україні?
— Зерновий ринок дуже хиткий: тут можна і заробити гроші, але, на жаль, іноді трейдери їх і втрачають. Колгоспники вважають, що трейдери лише наживаються на цьому бізнесі, проте це не зовсім так. Адже трейдерові, який відвантажує великі обсяги, без того, щоб наперед щось не продати, працювати неможливо. Тому ризики тут є. Створення біржі, про яку нині ведуться розмови в Україні, звісно, має сприяти тому, щоб через неї була змога продавати і купляти. Це дасть більше гарантій, аби трейдер міг себе застрахувати. Проте біржі треба дуже багато працювати, щоб вона стала справді біржею, щоб не трапилося того, що трапилося з нашою фірмою в 1994–1995 роках, коли ми через біржу купили великий обсяг товару, який нам не лише не поставили — ми навіть не змогли повернути гроші. Тож нині дуже важливо, щоб при укладанні угод на біржі діяла страховка, щоб покупець і продавець точно знали, що їхні гроші знаходяться в надійних руках і товар буде поставлено. Якщо ж ні, то біржа повинна відшкодувати всі неустойки. Тоді, звісно, легше буде і колгоспникові, і трейдеру. Тоді ринок сам відрегулює товар за якістю і розставить усе по місцях без жодних втручань. Запитував Павло Коротич