Готуємо кадри для аграрного сектору

Кадри вирішують усе. Цей добре відомий вислів з роками підтвердив свою влучність, адже показники розвитку аграрного сектору України залежать, передусім, від рівня підготування кадрів. Хочемо досягти вагоміших результатів, тож маємо підвищувати професійні навики і, насамперед, управлінського персоналу. Тому основним підгрунтям розбудови агропромислового виробництва та сільських територій має бути реформа у вищій аграрній освіті.

Вимоги виробництва
У системі вищої освіти Міністерства аграрної політики України працює 23 навчальні заклади ІІІ-ІV рівня акредитації та 118 - І-ІІ рівня, що становить близько 16% загальної кількості вишів України.
Але чи всі вони усвідомлюють, який фахівець потрібен виробництву? Виходячи з відповіді на це питання, мають визначатися мета й формуватися завдання підготування молодих кадрів. Не зробивши цього, важко досягти в освітній сфері бажаного результату. Який же спеціаліст має вийти з вишу, можуть підказати в самих підприємствах аграрного бізнесу.
Нині глобалізаційні процеси та ринкові умови вносять свої корективи у ведення господарської діяльності. Відтак, управлінському персоналу замало бути обізнаними у виробничих питаннях, потрібно застосовувати економічний підхід на всіх етапах господарювання. Визначення потреби в ресурсах, знаходження ефективних каналів збуту, оцінка ситуації на ринку та її впливу на кінцевий результат мають посідати провідне місце в роботі керівного складу підприємств.
Сучасний фахівець має бути готовий не тільки організовувати технологічний процес, а й постійно аналізувати ситуацію на виробництві, самостійно або за погодженням із керівництвом приймати рішення, доводити їх до підлеглих, здійснювати контроль за їхнім виконанням.
Без цього неможливо досягти бажаного кінцевого результату в господарській діяльності.
Тому випускник вищого навчального закладу, по-перше, має бути професійно підготовлений, з достатнім багажем знань та умінням їх застосовувати, обізнаний в усіх питаннях, з якими доведеться стикатися в господарській діяльності.
По-друге, - готовий до підприємницької діяльності. Не всі молоді фахівці намагатимуться влаштуватися на роботу в працюючі господарства, будуть і такі, що вже матимуть або бажатимуть розпочати власну справу. До цього випускники вишів мають бути не тільки фахово підготовані, а й мати лідерські та організаційні навики.
По-третє, вміти розв'язувати нестандартні завдання. У нинішніх умовах господарювання, за яких мінімізація витрат і збільшення доходів - найважливіші проблеми, молоді фахівці мають генерувати нові ідеї, втілювати їх у життя, досягаючи максимального ефекту.
Саме випускники з такими здібностями є затребуваними на ринку праці й можуть розраховувати на гідні заробітну плату й соціальне забезпечення.
Проте на сьогодні залишається чимало невирішених питань у самій системі вищої аграрної освіти.

Проблеми підготовки
Одна з основних проблем нинішнього стану вищої аграрної освіти в тому, що їй бракує можливості швидкого реагування на зміни, які відбуваються у вітчизняному та світовому агропромисловому виробництві. Бо усвідомити потребу змін - це ще не означає впровадити їх у процес підготовки фахівців.
Тож невирішеними залишаються питання відповідності сучасним вимогам матеріально-технічного та інформаційного забезпечення. Зокрема, наявність комп'ютерної техніки для підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів хоча й становить у середньому 12 одиниць на 100 студентів, однак є далекою від перспективних завдань: "Один студент - один комп'ютер".
Більшість аграрних навчальних закладів не має належної матеріально-технічної бази для практичної підготовки студентів. Наявна техніка та сільськогосподарські машини здебільшого морально застарілі й фізично зношені. Та й навчально-методична література не повною мірою відображає сучасні інноваційні підходи у практичній діяльності, що, своєю чергою, спричинює відокремлення сучасного виробництва від нинішнього рівня підготовки молодих фахівців.
Не є таємницею й зниження зацікавленості молоді в здобутті аграрної освіти. Демографічна ситуація, міграція до великих міст, відмова аграрного бізнесу від трудомістких видів діяльності призводять до зменшення привабливості працевлаштування в сільській місцевості. Більшість випускників аграрних вишів не бажають поєднувати свою роботу з сільським господарством, віддаючи перевагу комерційним компаніям аграрного ринку або взагалі підприємствам і організаціям інших сфер діяльності.
Далеким від ідеального є рівень викладацького складу. Підготовку фахівців у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації здійснюють 8,8 тисячі науково-педагогічних працівників, з них майже 750 докторів наук, професорів та 4,6 тисячі кандидатів наук, доцентів. Але не всі викладачі мають досвід практичної діяльності. Серед них є й такі, що залишилися працювати у вишах одразу після навчання, не маючи достатньої практичної підготовки.
Проблем ще дуже багато, і всі вони свідчать про потребу проведення реформи вищої аграрної освіти в Україні.

Шляхи вирішення
У вищій аграрній школі давно назріла ситуація, що потребує суттєвих змін.
По-перше, треба забезпечити якісну практичну підготовку. Тому доцільним є створення у вишах навчально-практичних центрів на базі провідних аграрних формувань, із сформованою сучасною матеріально-технічною базою та умовами для проходження  практики. Тільки на практиці студент навчиться застосовувати здобуті під час навчання знання.
На сьогодні у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації уже функціонує п'ять навчально-практичних центрів. Зокрема, в Сумському НАУ на матеріально-технічній базі ТОВ "Агрофірма "Хоружівка", в Дніпропетровському ДАУ -  ТОВ "Корпорація "Агро-Союз", Полтавській ДАА - ТОВ "Агрофірма "Маяк", Миколаївському ДАУ - ВАТ "Радсад", у Білоцерківському НАУ - на базі підприємств Білоцерківського, Ставищанського, Сквирського районів Київської області.
По-друге, підвищити кваліфікаційний рівень науково-педагогічних працівників, зокрема способом поглиблення наукової роботи та проходження стажування на виробництві. Підвищуючи власний науково-педагогічний рівень, викладачі поліпшуватимуть ефективність навчального процесу.
По-третє, і чи не найголовніше, - це потреба упорядкування мережі навчальних закладів.
Скільки Україні потрібно навчальних закладів аграрного спрямування? Від кількісних показників аграрній освіті треба перейти до якісних. Але чи здатні навчальні заклади готувати висококваліфіковані кадри? Найближчим часом слід провести ретельний моніторинг кращих вишів, які б, з урахуванням географічного розміщення, змогли якісно забезпечити потреби аграрного сектору та сільських територіальних громад у цілому.
В Україні в перспективі мають залишитися великі виші, які готуватимуть бакалаврів і магістрів за широким спектром діяльності, матимуть належну матеріально-технічну базу для перепідготовки кадрів аграрних підприємств, підготовки наукових кадрів. Університети мають об'єднати навчальні заклади інших рівнів, включаючи професійно-технічні училища, та стати міжрегіональними освітньо-науковими центрами аграрного сектору України.
Це неминучий процес, який уже розпочався й ближчим часом набуде дедалі більшого поширення.
Аграрний сектор для України - не просто галузь економіки, це підгрунтя економічного зростання держави, що має великий потенціал. Тож для його розвитку потрібні й висококваліфіковані кадри.

Володимир Ладика,
д-р с.-г. наук, професор,
член-кореспондент УААН,
ректор Сумського національного аграрного університету,
голова постійної комісії обласної ради з питань АПК та соціальної сфери села