Анатомія успіху Андрія Федорова

Успіх не звалюється на голову випадково. Це результат тяжкої роботи тих, хто звик іти вперед, повністю віддаючи себе улюбленій справі. І, головне, не зупиняючись перед невдачами.

І. Бірюкова
i.byrukova@univest-media.com

Він розпочинав господарювати у 2001 р. на занедбаних землях колишнього КСП. Тоді йому ледь виповнилося 26 років, бракувало не лише досвіду та спеціальних знань (за фахом був будівельником), а і оборотних коштів. Сьогодні ж СТОВ «Ілюс» вважається одним із найкращих підприємств Артемівського району Донецької області, яке обробляє понад 13 тис. га землі. (Нагадаємо, що Донеччина входить у зону ризикованого землеробства. Це означає, що рік на рік не приходиться: сприятливий для хліборобів період різко змінюється посухою, коли врожаї знижуються до критичного рівня.) Що стало запорукою успішного агробізнесу — в інтерв’ю журналісту «Пропозиції» розповів керівник СТОВ «Ілюс» Андрій Федоров. 

«Перші три роки не щастило зовсім»
Андрію Вікторовичу, чому вирішили зайнятися ризикованим для Донеччини агробізнесом?
— Сільське господарство мені близьке з дитинства, оскільки народився і виріс у невеличкому селищі Старобешів Донецької області. Вдома було кілька городів, тому батьки змалечку привчали до сільської праці. Коли навчався у школі, на літніх канікулах працював у колгоспі, а у 17 років виїжджав на тракторі в поле.

Проте після закінчення школи чомусь вирішили вступити до будівельного інституту?
— Свою освіту не хочу називати життєвою помилкою, оскільки отримані знання дуже допомагали і допомагають у житті. Пам’ятаю, після школи вагався: куди вступати — у сільськогосподарський інститут чи у будівельний. І обрав останній, мабуть, тому, що хотілося стати архітектором. Після закінчення вузу повернувся у рідне село — пішов працювати у КСП «Меркурій». Через п’ять років, у 2001-му, в Артемівському районі запропонували очолити підприємство «Ілюс». Спочатку доводилося дуже тяжко. Це був саме той період, коли розпадались КСП і натомість створювались ТОВ. Розпочинали з 1700 га «занедбаної» землі. Перші три роки не щастило зовсім — пізньою весною постійно докучали заморозки. Сучасних технологій тоді не було — ні добрив, ні засобів захисту рослин. Тому урожаї збирали мінімальні — 22–25 ц/га. Хоча, порівняно з іншими районами області, на той час — це нібито було і непогано. Але не для нас. Щоб отримати якісь обігові кошти та вижити, треба було одержати більшу врожайність. 

Без початкового капіталу, як відомо, будь-який бізнес приречений на провал. Як вдалося вирішити фінансову проблему?
— Якщо багато працюєш і дуже хочеш отримати результат, врешті-решт починає складатися сприятлива ситуація. На початку 2000-х високопосадовці зрозуміли, що без державної підтримки село приречене на цілковиту розруху, і тоді з’явилися різні програми з підтримки розвитку сільського господарства. Почали видавати кредити в банках. Ми брали позики, вирощували культури, продавали урожай, погашали борги. Згодом купили техніку (також у кредит) і почали застосовувати сучасні технології вирощування рослин. Як результат, значно зросли показники з урожайності. Згодом з’явились і обігові кошти. А у 2006 р. поїхав у Канаду, щоб подивитись, як там працюють фермери. Цей досвід переніс у наше господарство. Початком успішного господарювання, коли вже отримували прибутки, стали 2006–2007 рр.

Як вдалося із 1700 га дійти до 13 тисяч?
— На початку 2000-х в Артемівському районі не оброблялося близько 70–80 тис. га орної землі. Ми працювали та розраховувалися за паї, тому люди прийшли до нас зі своїми земельними ділянками. Брали землю у міру можливостей — скільки могли обробити. Наприкінці минулого року господарство укрупнилося майже удвічі: додалося 6 тис. га — одне із сільгосппідприємств, яке, мабуть, так і не змогло повірити у прибутковість агробізнесу на Донеччині, вирішило передати свої земельні ділянки. На сьогодні сіємо озиму пшеницю, кукурудзу, ріпак, соняшник. Це саме ті культури, які приносять прибуток навіть у нашій області, якщо, звичайно, дотримуватися технологій вирощування.

Агрономічні знання де отримували?
— «Сільськогосподарський інститут» проходив на землі. Щоб здобути знання з агрономії, читав літературу, відвідував різноманітні семінари. Також є багато друзів-аграріїв, з якими спілкуємось та обмінюємось досвідом. Так вийшло, що сьогодні з рослинництва знаю майже все і вже цілий рік працюю не лише за керівника, а й за головного агронома. Адже відшукати хорошого спеціаліста – велика проблема. Днями телефонує один претендент і каже: буду працювати лише від 8 до 17 і щоб субота та неділя – вихідні. Але ж в агрономії так не можна, іноді доводиться бути на полі й цілодобово.

«У трубу можна вилетіти навіть за ідеальної погоди»
Щодо урожайності — у вас постійно показники вищі, ніж в інших районах області. Працюєте за якимись новими технологіями чи за старинкою?
— Основа господарювання — старі технології. Але при цьому застосовуємо сучасні засоби захисту рослин, вносимо якісні добрива. Озимої пшениці на окремих ділянках поки що вдавалося отримувати до 80 ц/га. Але потенціал для цієї культури – понад 100 ц, тому в майбутньому прагнутимемо досягнути таких показників. Вважаю, навіть для Донеччини вони не є фантастичними. Обрати найоптимальнішу технологію допомагає і відома німецька компанія «Байєр», яка цього року в нашому господарстві відкрила «Байєр-Арену» — експериментальну ділянку, де можемо побачити, як реагують рослини на різні препарати, та визначити, де припускаємося помилок.

Як вдається чітко дотримуватися технологій за нинішніх погодних капризів?
— Погодні умови під час вирощування сільськогосподарських культур, звичайно, мають велике значення, але якщо нічого не робити, то можна вилетіти в трубу і за ідеальної погоди. Тому, вважаю, слід давати рослинам те, що їм потрібно для нормального росту. Все розпочинається з посівної: обробіток грунту, підготовка насіння, вибір протруйників. Якщо десь у технологічному процесі відбувається збій, то відразу це відчуваємо у зменшенні урожайності. Вважаю, якщо правильно дотримуватися технологій, то який би не був аномальний рік (посуха, зливи), до збитків справа не дійде.
Із посухою як боретеся?
— На жаль, із посухою боротися неможливо. Щоб мінімізувати її негативні наслідки, змінили принцип обробітку грунту після збирання врожаю. Так, минулого року перейшли на глибоке розпушування, щоб зберегти до весни дорогоцінну вологу. Це дало непогані результати.

Кажуть, ви почали вирощувати якусь нетрадиційну для Донеччини рослину?
— Це озимий ріпак — культура, яка, справді, не є традиційною для Донецької області. Багато аграріїв не ризикують працювати з ріпаком з причини його нестійкості до морозів. Минулого року вперше висіяли цю рослину на 460 га і отримали непогані результати, як для нашого регіону — 36 ц/га (були ділянки, що і 44 ц). Цього року висіємо більше. Головна перевага озимого ріпаку в тому, що його рано збирають, отже, можна продати і виручити кошти для подальших сільгоспробіт. На сьогодні у нашому господарстві це найрентабельніша культура.

«Кожен ризик має бути виправданим»
Ризикувати часто доводиться?
— Сільське господарство — постійний величезний ризик. Проте, вважаю, кожен ризик має бути виправданим, тому, перед тим як запроваджувати щось нове, завжди прораховую економічний бік питання. Наприклад, у випадку з ріпаком я дійшов висновку, що маленькі площі брати невигідно. Прорахував, скільки, у разі невдачі, можу понести збитків, й вирішив ризикнути.

У будь-якій роботі не буває без невдач і помилок. Як з ними справляєтеся?
— Як казав Уїнстон Черчілль, успіх — це перехід від однієї невдачі до іншої зі зростаючим ентузіазмом. Цього року, наприклад, чимало шкоди нашому соняшнику завдали грунтові гербіциди — внесли їх, а через два дні випала значна кількість опадів. У результаті потрапляння гербіцидів у зону коренів постраждали рослини. Вирішуватимемо, як наступного року боротися із бур’янами, аби не повторити подібної помилки. А ще у травні сталося так, що протягом одного дня, здавалося б без причини, пожовтіли всі поля. Направляли матеріал до лабораторій Києва, Харкова і разом зі спеціалістами прийшли до висновку, що це — наслідок різкого перепаду температури (вдень – «плюс» 24, а вночі — «мінус» 3). Від поганого врожаю цього року нас врятувало лише те, що 90% площ були під парами. Із таких невдач зробили висновок, що потрібно швидшими темпами висівати озиму пшеницю, аби отримати кущіння з осені. Тоді проблем буде менше. Проте не слід впадати у відчай при невдачах. Вважаю, якщо справа зроблена і вже нічого не змінити, то пригнічувати себе не варто. Ліпше слід подумати, як подібних промахів не допустити наступного року.