Карантинні бур’яни в умовах України

Продовження. Початок у №1/2009

У зерні озимої пшениці, що вирощена на забур’яненому амброзією полі, знижується вміст білків на 0,5%, а склоподібність — на один відсоток.
Квітковий пилок амброзії шкідливий для людини. У місцях її масового поширення в людей часто спостерігається алергійне захворювання, відоме під назвою “осіння сінна лихоманка” або “амброзійний поліноз”. У хворого пухнуть слизові оболонки верхніх дихальних шляхів і очей, болить голова, посилюється виділення мокроти, з’являються задишка, сльозотеча, погіршується зір, проявляються напади бронхіальної астми, підвищується температура, втрачається працездатність. Лікування алергії тривале й важке.
Шкодочинність гірчака рожевого виявляється в тому, що він значно знижує врожайність сільськогосподарських культур; засмічує й погіршує якість зібраного врожаю; знижує продуктивність пасовищ і якість кормів. Маючи потужну кореневу систему, гірчак сильно висушує грунт, засвоює із грунту в 1,8–5,5 раза більше поживних речовин, ніж озима пшениця за врожайності 20 ц/га. Науково доведено, що корені гірчака виділяють у грунт речовини, зокрема, похідні фенолу, які гальмують ріст і розвиток культурних рослин.
Алелопатичний потенціал мають не лише корені гірчака, а й самі рослини. У листках і суцвіттях гірчака містяться речовини (репін, акроптилін, хірканін), які інгібують ріст інших рослин. Алкалоїди та деякі інші речовини, що їх містить гірчак, отруйні для коней. Якщо коровам згодовувати сіно з добавкою гірчака, то молоко набуде гіркого смаку.
Насіння гірчака залишається життєздатним, проходячи через кишківник худоби, й потрапляє у гній. Лише за правильного компостування протягом трьох-чотирьох років воно втрачає схожість. Через токсичність зерновідходи з насінням гірчака слід згодовувати тваринам лише у розмолотому й запареному вигляді.
Рослини пасльону колючого тварини не поїдають через сильне опушення та колючки, які, потрапляючи в сіно чи солому, пошкоджують ротову порожнину та шлунково-кишковий тракт тварин. Крім того, паслін є кормовою рослиною для колорадського жука та резерватором вірусних хвороб картоплі й томатів.
Колючі колоски ценхрусу містять речовини, що гальмують проростання інших рослин. Молоді рослини тварини поїдають, але після утворення колючок це стає небезпечним.
Повитиці належать до групи паразитних покритонасінних рослин, що живляться повністю за рахунок рослини-господаря. Вони уражують рослини різних класів, родин і біотипів, починаючи від ефемерів і закінчуючи деревними рослинами. Від повитиці польової найбільше страждають такі сільськогосподарські культури: вика, люцерна, льон, буряки, морква, цибуля, картопля, тютюн, кенаф та інші. Крім культурних рослин, паразит уражує численні дикорослі рослини та бур’яни — всього понад 200 видів. Уражені рослини спочатку відстають у рості, а потім жовтіють і гинуть.
Пошкоджуючи покривні тканини рослин, повитиці сприяють ураженню рослин низкою шкідників і хвороб. Крім того, вони самі є переносниками дуже багатьох рослинних вірусів, зокрема мозаїки цукрових буряків, томатів, зернових, гречки. У повитиці є алкалоїди — кускудин та кусталін, — які спричинюють отруєння тварин у разі поїдання забрудненого повитицями сіна. Повитиці не мають ні коренів, ні листків. Їхня шкодочинність проявляється: на льоні — в руйнуванні волокон (такі стебла погано піддаються біологічному замочуванню, утворюють нерівномірне за забарвленням волокно; на цукрових буряках — знижується вміст цукру на 1–2%; в сіні міститься менше протеїну, воно погано сохне, пліснявіє, його погано їдять тварини; ягідні й плодові культури не плодоносять, частково або повністю всихають.
Особливість біології повитиці Лемана полягає в здатності виду до вегетативного розмноження. За наявності гаусторій приживаються навіть невеликі відрізки стебла розміром до 1 см. Що більший відрізок і що більше на ньому бруньок, то інтенсивніше його розмноження. Утворення нових стебел і ріст їх у довжину найінтенсивніший до цвітіння. Стебла повитиці піднімаються у висоту до 15 м, а загальна довжина одного стебла досягає 200 м і більше.
У своєму розвитку вертикальні корені проникають вглиб до 2,5 м, горизонтальні розміщуються на глибині 20–60 см. Крім того, дрібні корінці активні лише в сприятливі роки, тоді вони дають початок новим пагонам. За чотири роки частина багаторічних паростків може сформувати куртину до 18 м у діаметрі. Пагони від коренів з’являються на відстані 1,3 м від материнської рослини. Вертикальні корені (глибокі) за сприятливих умов залишаються відносно пасивними, вони утворюють пагони зрідка, незважаючи на великі запаси поживних речовин. За несприятливих умов (у посуху), коли горизонтальні корені малоактивні, від вертикальних коренів угору відростають кореневі пагони. На глибині 5–10 см від поверхні грунту вони розвертаються горизонтально й утворюють кілька надземних пагонів. Така особливість коренів дає можливість виду рости навіть за складних кліматичних умов та витримувати конкуренцію.
За даними Укрголовдержкарантину, на територію України імпортують у значній кількості зерно пшениці, соняшнику, ячменю, кукурудзи, проса, сої, гороху, цукрових буряків, ріпаку, гірчиці, насіння овочевих культур, люцерни, газонних трав, вико-вівсяні суміші тощо. Значна кількість підкарантинного матеріалу надходить від країн-сусідів: Казахстану, Росії, Молдови, Угорщини, Польщі тощо. Росія та Казахстан експортують через порти України чимало своєї продукції. Не рідкісними є випадки виявлення в насінні пшениці та соняшнику амброзії полинолистої із Молдови; в насінні зернобобових трав — повитиці польової, особливо з Молдови, Польщі, Туреччини, Росії; гірчака рожевого, ценхрусу якірцевого — в насінні соняшнику з Росії. Виявляли також насіння амброзії полинолистої у насінні овочевих культур та в зерносумішах із Чехії, Словаччини, Канади і США.
Насіння карантинних бур’янів знаходять не лише в зерновій продукції: воно може бути в залишках з автотранспортних засобів.
Території степових регіонів України: АР Крим, Запорізька, Херсонська, Одеська, Донецька, Луганська та Дніпропетровська області — особливо вирізняються за кількістю та площами засмічення карантинними видами бур’янів.

О. Сикало,
канд. с.-г. наук, доцент кафедри інтегрованого захисту та карантину рослин Національного університету біоресурсів і природокористування України, НАУ

Далі буде