М’ясне скотарство у фермерському господарстві

М’ясне скотарство у фермерському господарстві У Дніпропетровській області розроблено теоретичні засади і нагромаджено практичний досвід зі створення м’ясних стад. Узагальнення цих знань у стислому викладі і є метою авторів цієї статті. Пропонований матеріал може стати у пригоді як фермерам, так і спеціалістам господарств усіх форм власності, яких цікавлять проблеми м’ясного скотарства. Указ Президента України про реструктуризацію сільського господарства на основі передачі землі у власність аграріїв є імпульсом для дальшого розвитку вже існуючих фермерських господарств і створення нових. Збільшується питома вага прибутку, одержуваного від реалізації тваринницької продукції (молока та м’яса), зростає потреба у високоякісній яловичині, яку можна одержати тільки від худоби спеціалізованих м’ясних порід. М’ясна худоба невибаглива до добору кормів, характеризується високою енергією росту, здатна краще переносити несприятливі погодні умови, за наявності солом’яної підстилки може витримувати низькі зимові температури (до -30...-40°С). Фермерові достатньо спорудити полегшене приміщення, де утримуватимуть корів з телятами на підсoсі й через перегородку — молодняк на відгодівлі. Докладно технологію утримання м’ясної худоби буде описано нижче. З метою створення м’ясних стад фермер може використати низькопродуктивних молочних корів і надремонтних телиць для штучного запліднення биками спеціалізованих м’ясних порід. Потім помісних телиць першого покоління можна штучно запліднювати сіменем м’ясних биків цієї ж або третьої породи. М’ясні породи худоби У світі існує понад тисяча порід великої рогатої худоби, і лише кілька десятків із них належать до спеціалізованих порід м’ясного напряму, більшість порід є комбінованими, тобто мають і молочний, і м’ясний напрями продуктивності. В Україні розводять низку зарубіжних і кілька вітчизняних порід і типів. Найпоширенішою породою у світі є герефордська, яку розводять у США, Канаді, Аргентині, Уругваї, Бразилії, Австралії, Європі та країнах СНД, у тому числі й в Україні. Широкий ареал поширення цієї худоби пояснюється її чудовими акліматизаційними властивостями, які дають змогу однаково добре переносити крайнощі кліматичних умов: від лютих морозів до тропічної спеки. Крім того, герефорди мають цілу низку цінних якостей: швидке господарське й фізіологічне доспівання, добру репродукційну здатність. Ці тварини охоче поїдають грубі корми й оплачують їх високими приростами живої ваги, добрими м’ясними формами й відмінними смаковими якостями яловичини. Тварини герефордської породи мають приємну червону масть, проте голова, груди, низ черева, кінцівки й щіточка хвоста білі. Забарвлення є домінантною ознакою і передається потомству при схрещуванні. Герефорди належать до великих порід: жива вага повновікових корів становить 550–600, а биків — 800–1100 кг. Вони мають гармонійну будову тіла, міцну статуру, добрі м’ясні форми: висота в холці корів та бичків становить, відповідно, 130–135 і 135–140 см, обхват грудей — 190–195 і 210–215 см. Жива вага телят під час народження: бичків — 33–36, теличок — 31–34 кг, при відлученні 6–7-місячних бичків — 180–190, теличок — 160–170 кг. У процесі розвитку тварини тулуб стає округлим, бочкоподібним, з широкою спиною й попереком, глибокими грудьми, добре виповненими окостами. Оптимального розвитку м’ясні форми досягають у 18-місячному віці. При цьому середньодобовий приріст живої ваги може становити 1500 г. Висока енергія росту дає змогу у півторарічному віці одержувати важку тушу з виходом м’якоті 5–5,5 кг на 1 кг кісток, питома вага м’якоті становить 82–84%. М’ясо герефордів має високі смакові й кулінарні якості: ніжне, соковите, висококалорійне, що пов’язано з породною особливістю утримувати воду та наявністю внутрім’язового жиру. Герефордська порода не має конкурента й щодо виробництва високоякісної шкіряної сировини, з якої виготовляють підошви, устілки і низ взуття. Тварини герефордської породи ефективно використовують корми. На 1 кг приросту живої ваги за період від народження до 18-місячного віку витрачається 11,3 к.о. Абердин-ангуську породу м’ясної худоби виведено у графстві Абердин і Ангус у Шотландії, вона поширена у багатьох країнах світу: США, Канаді, Аргентині, Новій Зеландії. Акліматизаційні властивості цієї породи дають змогу розводити її в різних регіонах СНД (Поволжя, Північний Кавказ, Алтайський край, Україна, Урал). В Україні абердин-ангуси акліматизувалися в різних географічних зонах і виявили високий генетичний потенціал щодо м’ясної продуктивності, відтворної здатності, поїдання кормів, забійних показників, смакових та кулінарних властивостей м’яса. За екстер’єром абердин-ангуси відповідають м’ясному типові худоби. Вони мають компактну будову тіла, широкий та глибокий тулуб, добре розвинуті груди і виповнену задню третину тулуба, що свідчить про міцну конституцію й високі м’ясні якості. Абердин-ангуська худоба комола, має чорну сорочку (червона у рецисиві). Характерна особливість цієї породи — скороспілість та невеликі розміри тіла. Жива вага повновікових корів та биків, відповідно, становить 500–600 і 700–800 кг. Телята народжуються дрібні (16–13 кг), проте генетично зумовлена скороспілість дає змогу на момент відлучення (210 днів) одержати молодняк живою вагою 200 кг і середньодобовий приріст 800 г. За інтенсивного вирощування живу вагу в 500 кг і вище можна одержати у віці 18 місяців. Корови цієї породи дрібноплідні, завдяки чому отелення відбуваються легко. Висока відтворна здатність зберігається впродовж усього періоду господарського використання. Попри те, що за живою вагою ця порода поступається тваринам інших м’ясних порід, за скороспілістю, забійними та смаковими якостями їй належить першість. Тонкість кістяку й хороший розвиток тих частин тулуба, які дають найбільш цінне м’ясо, забезпечують високий вихід нежирного м’яса. Туші мають пісні відруби, з невеликим шаром “поливу”, великий вихід “мармурового” м’яса і порівняно невелику кількість кісток. Шкури, одержані від тварин абердин-ангуської породи, належать до шкіряної сировини категорії “бугай”, з якої одержують шкіру для низу й верху взуття. Розведення тварин цієї породи є економічно вигідним як за інтенсивної, так і за екстенсивної, систем виробництва. Худобу породи шароле виведено у Франції 200 років тому, і за цей час вона поширилася більш ніж у 50 країнах світу. Тварини цієї породи скороспілі, але довгорослі, що виявляється у високій швидкості росту та здатності до інтенсивної відгодівлі до двохрічного віку. Відзначаючи чудові особливості цієї породи, не можна обминути й її головного недоліку: важкого отелення, зумовленого великим розміром теляти і великою його вагою. Худоба шароле має світлу масть (від жовтої до білої). Тварини мають міцну конституцію, у них добре виражений м’ясний тип. У них невелика голова з маленькими рогами. В Україні виведено комолий тип шароле. Худоба цієї породи має добрі екстер’єрні показники: висота в холці корів — 132–135, биків — 141–145 см; груди широкі й глибокі, спина в попереку широка, кістяк міцний, ноги добре поставлені, задня частина тулуба добре виповнена. Як екстер’єрна вада зустрічається роздвоєність лопаток, нерівність спини й дахоподібність крижів. Жива вага повновікових корів становить 500–600, а биків — 1200–1250 кг. Корови мають добру відтворну здатність, молочна продуктивність становить до 2000 кг молока на рік. Телят вирощують на підсoсі до 8 місяців, на цей час телички мають живу вагу 205–215, а бички 220–230 кг. Середньодобові прирости становлять 900–1400 г. За порівняно незначної маси кісток у тушах інтенсивна відгодівля дає змогу одержувати надважкі туші з великою кількістю м’язової тканини за доволі високого виходу високосортового м’яса в розрахунку на 1 кг кісток. Показники якості м’яса доволі високі. Наприклад, співвідношення протеїну та жиру дорівнює 1:1, саме цьому віддає найбільшу перевагу споживач. В. Козир, директор, д-р с.-г. наук, академік УААН, С. Олійник, заст. директора, канд. с.-г. наук, Т. Мовчан, заввідділом селекції та генетики, канд. с.-г. наук, Інститут тваринництва центральних районів УААН, Дніпропетровськ Далі буде