Від Божого благословення — до єврокраєвидів

На Галичині, де реформувати колективні господарства почали найраніше і найрішучіше, процес цей проходив, мабуть, і найскладніше. Бо, як відомо, Заходу нашої держави притаманні багатолюдність і малоземельність. І хоча селян називають тепер вільними господарями на вільній землі, але від тієї землі вони й понині тікають, шукаючи долі в чужих краях. Втім, не все так погано, і не всюди. Можна на Галичині знайти господарства, які успішно долають кризу, міцнішають з кожним роком. Одне з таких — приватна агрофірма “Білий Стік”, що в Сокальському районі на Львівщині. Уся наступна оповідь записана кореспондентом “Пропозиції” Павлом Коротичем зі слів керівника агрофірми Олега Іванчини. Вихід з піке Селянська спілка (таку форму мало господарство у Волиці й Комарові) котилася шаленими темпами донизу. Не виплачувалася зарплатня, збитки сягали майже півмільйона гривень. Тому проведені на початку 1998 року загальні збори мали пожежно-рятувальний характер. Олег Іванчина — заступник начальника тваринницького відділу районного управління сільського господарства — навіть не знав, що земляки обрали його новим керівником. Лише потім його поставили перед фактом: ти директор — і кінець. Довелося Олегові Антоновичу закочувати рукави і працювати. Але господарювати вирішив на нових засадах. Колективне господарство реорганізували у приватну агрофірму: Олег Іванчина поклав до статутного фонду свої майновий та земельний паї й уклав договори оренди із 712 власниками земельних часток — членами колишнього колективного господарства. На сьогодні, вважає Олег Антонович, земельне питання в агрофірмі вирішене цілковито, акти на приватну власність людям видано, в натурі ділянки розмічено. За кожний земельний пай (площею 2,08 га) власник отримує орендну плату в розмірі 1,5% його вартості, за майновий — 1%. Розрахунок відбувається зерном, цукром, крупами й послугами. Також агрофірма взяла на себе догляд за громадськими пасовищами. Помагай Боже! У перший рік було дуже важко. Навесні в коморах не було нічого, у касі — самі борги. Тому новий власник пішов по допомогу до церкви. На території господарства є дві конфесії — православна й греко-католицька, вони зі своїх кас і позичили грошей. Цей кредит було використано на закупівлю міндобрив: підживили озимину та пасовища. А протягом кількох наступних місяців Іванчина вже спромігся відновити виплати зарплатні — люди не могли надякуватися. Тепер, правда, за це ніхто не дякує: кажуть, отримуємо мало, треба б більше. Воно, може, й так, але якщо у 1997 році середня зарплатня в господарстві становила 68 грн, то у 2001 — 180. Цього року, як запевнив Олег Антонович, вона підніметься десь до 240 грн. Тваринництво Іванчина узяв собі за принцип: тваринництво не скорочувати, а навпаки — розширювати. Тож великої рогатої худоби як було 800–850 голів, так і залишилося; свиней було 150 голів, тепер — 400. І добре, що поголів’я зберегли. Бо вирощене в господарстві зерно на ринок майже не потрапляє: реалізовувати його за 450–500 грн/т у Галичині невигідно, потрібно щонайменше 550–600. Але через те, що велика кількість дешевшого зерна надходить зі Сходу й Півдня, місцевого ніхто не купляє. Тому в “Білому Стоці” зерно іде працівникам на зарплатню, у розрахунок за паї, а також на годівлю тварин. І вже після реалізації молока і м’яса “зернові” гроші повертаються до господарства. В агрофірмі тримають корів чорно-рябої породи — частково голштинізованої. Торік середня продуктивність стада становила 3870 кг молока, тоді як три роки тому — лише 1500. Причому різниці між літніми й зимовими надоями в агрофірмі майже немає. І це дуже добре, адже взимку молоко істотно дорожчає. Такої рівномірності досягнуто за рахунок зсуву розтелень, а також завдяки добрій годівлі: останні два роки корови наїдаються вдосталь, проблему кормів у “Білому Стоці” знято. На виставці “Агро’2002” директор уклав угоду щодо придбання маленького комбікормового заводу, тож буде тепер вирішено питання і з якістю кормів. У найближчій перспективі молочна ферма чекає на облаштування доїльного залу, бо поки що доїння виконується у відра. Свиней також переведено на якісні комбікорми, і їхні прирости на відгодівлі становлять тепер 723 г щодоби, тоді як торік цей показник дорівнював 250–300 г. Годівля свиней в агрофірмі “суха”: у раціоні лише концкорми і вода. Улітку маточне поголів’я виводять з приміщень на літні майданчики, де тварини проходять оздоровлення, наїдаються зеленої маси. Агрофірма забезпечує населення своїх сіл поросятами — за ціною 10 грн за кілограм живої ваги. Дуже багато беруть їх і місцеві фермери. Щоправда, не тішать нинішнього року ціни на м’ясо й молоко. За кілограм живої ваги великовагових бугайців покупці пропонують лише 3,60 грн проти 5,60 о цій порі торік. За молоко платять 55 коп./кг, тоді як упродовж усього минулого року ціна нижче 60 коп./кг не опускалася. А в індивідуальних здавачів молоко купляють за 35 коп./л, і це призводить до того, що населення розчаровується, молочну худобу починають різати. Рослинництво Агрофірма господарює на 1480 га угідь, із них 1100 га — рілля. Цього року вирощували зернові, цукрові буряки, кукурудзу, ріпак. До речі, ріпак у “Білому Стоці” є однією з профільних культур. Торік він дав по 30 ц/га, але тепер дещо менше — по 25 (це сорт Іванна івано-франківської селекції). Проте минулого року на ріпак ціни були нижчі: пересічно 620 грн/т. Цього ж року під час збирання з боку покупців були пропозиції на 750 грн/т, а якби вдалося протримати врожай до жовтня, то, сподівається Олег Антонович, реалізувати ріпак можна було б і за 900 грн/т. Цукор минулорічного врожаю пролежав на складі без руху до літа, аж поки ціна на ринку не піднялася. Бо Радехівський цукрозавод відпустив його агрофірмі за ціною 2,37 грн/кг, за якою на ринку його ніхто не брав — надто дорого. Та незважаючи на проблеми з реалізацією, цукровий напрям в агрофірмі вважається одним з пріоритетних. Якщо, скажімо, у 1997 році на завод було реалізовано “аж” 400 т буряків, то у 2001 — 3260. За обсягом зданої цукросировини господарство посідає тепер друге місце в районі. Цієї весни керівництво “Білого Стоку” прийняло рішення вирощувати буряки без затрат ручної праці. Щоб досягти поставленої мети, придбали сівалку точного висіву “Оптима”, за допомогою якої добилися заданої густоти і якості сівби, глибини закладання насінин. Цього року сіяли насінням гібридів Український ЧС 70, Перла, КВ-Бар — дражованим та інкрустованим. Усі площі вдалися чудово. На жодній ділянці немає менше 80 тис. рослин на гектар: це вказує на те, що врожайність буде 400 ц/га. Для боротьби з бур’янами застосували гербіциди: дві обробки Бетаналом (по 180 грн/га кожна), потім Пантерою (100 грн/га). А на деяких площах з осені вносили Раундап — проти багаторічних бур’янів. Тож нинішнього року ручна праця застосовувалася лише на 15 га (зі 111) бурякових посівів. Техніка Чи не найголовнішим завданням в агрофірмі вважають модернізацію техніки. За рахунок прибутків її вже було куплено на 700 тис. грн. Зокрема, у лізинг придбали комбайн “Лан” — єдиний у західному регіоні України. У перший рік експлуатації мали з ним чималий клопіт. Потім вдалося його дещо відлагодити, і тепер він працює, як висловився Олег Антонович, “терпимо”. Також придбали два харківські трактори з двигунами “Дойтц”, два МТЗ-82. На фермах замінили всі гноєтранспортери, купили два доїльні апарати фірми “Де Лаваль” і уклали угоди на купівлю ще чотирьох. Були проблеми із заготівлею кормів — нічим було збирати: вирішили придбати добрий кормозбиральний комбайн. Але новий “Ягуар” коштує понад 1 млн грн — непідйомна для господарства сума. Іванчині пощастило розжитися “беушним” “Ягуаром”: хоча й з десятирічним стажем, проте в кілька разів дешевшим. Ним з першого укосу заклали 500 т сінажу; претензій до роботи цього комбайна поки що не виникало. Що ж до вітчизняної техніки... “Ніде правди діти, — каже Олег Антонович, — наша техніка за показниками якості поступається однозначно. “Лан” уже навчив нас, як купляти вітчизняне”. Інтенсифікація праці і надлишок рук Практично в кожного індивідуального господаря є від 0,5 до 1 га присадиби, на ручний обробіток яких селяни витрачають надто багато часу. Такий стан справ змусив керівника “Білого Стоку” переходити на промислові методи вирощування цукрових буряків: адже поки люди зі своїми буряками впораються — на поле йти уже й пізно. Отож і виходить — рук багато, а робота не робиться. Тому Іванчина вважає, що інтенсифікація виробничих процесів і скорочення працівників у господарстві відбуватися повинні. Бо ж хіба це нормально: на неповних 1,5 тис. га — майже 170 працюючих! Агрофірма такого не витримає, не зможе дати їм гідної зарплатні. Створюються, звісно, і нові робочі місця. У цьому напрямі агрофірма працює не лише у виробничій, а й у соціальній сфері. Торік збудовано кафе в селі Комарів, там уже проведено чимало весіль, днів народжень тощо. У Волиці є клуб, будівництво якого було заморожено наприкінці вісімдесятих. Доведеться закінчувати його приватній агрофірмі — кому ж бо ще? Фішер — означає “рибалка” У господарстві є стави — 50 га водного дзеркала. З них 28 га передано в оренду німецькому пенсіонерові Манфреду Фішеру. Герр Фішер відпрацював менеджером на нафтопереробному заводі у Баварії, але з юних років мріяв про рибництво. Нарешті на Сокальщині його мрія стала дійсністю. Уклавши орендний договір з агрофірмою, герр Фішер уже три роки вирощує рибу: товстолоба, коропа, білого амура й щуку. Реалізовує її здебільшого на ринку в Червонограді, трохи в Сокалі і Львові. Хоча, звісна річ, прибутків з тієї риби поки що немає, та й не у прибутках річ. Більше цікавлять пана Фішера чудові краєвиди, сповнені очеретів, білих лілей, сірих чапель, і тиша, порушують яку лише жаб’ячі ораторії. Біля ставів Манфред на свої заощадження і пенсійні гроші збудував “хаузе” — місце для проживання, а в перспективі — осередок для зеленого туризму. Пан Фішер сподівається, що до нього приїздитимуть з Німеччини гості, залишатимуть євро, і тоді вже бізнес стане однозначно прибутковим. Бо в Україні ресурси дешеві, а на Заході фанати здорового способу відпочинку готові платити чималі гроші, аби посидіти з вудкою і впіймати рибину. “Ми лише виграли від такого сусідства, — каже Олег Іванчина. — Якщо спочатку люди трохи нарікали, то тепер усі переконалися, наскільки він порядний чоловік. Манфред уже трохи розмовляє українською, і я бачу, що нашу мову він вивчить швидше, ніж мільйони українців, які все життя прожили тут і не можуть сказати слова”.