Про кооперацію та виробництво молока населенням

Заборона Російською Федерацією ввезення молочної продукції боляче вдарила по виробниках та переробниках молока в Україні. Особливо відчутного удару зазнали малі приватні виробники молока, тобто населення. Ціна на молоко, яке приймають у населення, впала майже вдвічі. Причинами такого швидкого падіння цін є: зменшення попиту на молоко з боку переробників у зв’язку з забороною, зловживання монопольним становищем на ринку деяких переробних підприємств, інші економічні, природні та навіть психологічні причини. Проте основна причина все ж таки — незадовільна якість молока, яке виробляється населенням.
У розмовах про політичний контекст заборони ввезення молочної продукції до Росії всі якось забули про те, що український стандарт на молоко “найгуманнішій” в Європі. Те, що в Україні вважається І сортом, в Росії — лише ІІ сорт, а в Європі — взагалі непридатне для переробки молоко, і це при тому, що більшість молока від населення — це молоко ІІ сорту за українським стандартом. Вимоги українського стандарту ДСТУ 3662–97 щодо молока І сорту відрізняються від російського ГОСТ Р 52054–2003 за кількістю соматичних клітин на 100 тис./см3. Для молока І сорту український стандарт допускає до 600, російський — до 500 тис./см3. Що ж стосується загального бактеріального обсіменіння, то як російський, так і український стандарти допускають до 500 тис./см3. Тобто розбіжності стандартів не дуже суттєві. Але чи так уже це важливо, наскільки український стандарт відрізняється від російського, якщо, за європейським стандартом, українське молоко вищого сорту не дотягує до сорту “середнє”, не кажучи вже про сорти “добре” та “екстра”. За європейським стандартом, українське молоко вищого сорту — це придатне для переробки молоко, І сорт, як уже згадувалось вище, — непридатне для переробки молоко.
Тому про політичні аспекти заборони Росії на ввезення української молочної продукції треба якнайшвидше забути та, нарешті, подумати про те, як підняти якість українського молока. Те, що з якістю молока від населення треба щось робити, стало зрозумілим давно, причому здебільшого лунають пропозиції взагалі відмовитись від молока від населення, натомість розвивати великотоварне виробництво. Так-то воно так: зменшення кількості дрібних виробників молока та збільшення кількості великих ферм — це неминуче майбутнє молочної галузі України. Це підтверджує й досвід країн — нових членів Європейського Союзу. Однак у ситуації, коли для більшості сільського населення продаж молока на переробку — це головна стаття формування сімейного бюджету, держава не має права спокійно спостерігати за тим, як ринок почне жорстко “самоврегульовуватись”. До чого це призведе, неважко спрогнозувати. Різке зменшення виробництва молока — це може бути найменшою з проблем: проблеми соціальні будуть набагато серйознішими.
Що конкретно можна запропонувати як вихід зі становища, яке склалося? Крім жорстокого “капіталістичного” сценарію розвитку подій у галузі молоковиробництва, існує ще декілька сценаріїв. Найбільш прийнятною для України, на мою думку, є “соціалістична”, або “шведська”, модель.
Про дивовижний “шведський соціалізм” уже було багато сказано і написано. Що ж стосується сфери сільського господарства, то шведська модель формувалась в умовах недоторканості приватної власності (до речі, й на землю також) та стрімкого розвитку кооперативного руху.
Достатньо сказати, що нині 99% молока та 80% м’яса, яке виробляють у Швеції для внутрішнього споживання, виробляється фермерами, які входять у кооперативи. Більше того, кооперативи є власниками й молокопереробних підприємств. Відомий в усьому світі виробник молокопродуктів — компанія Arla foods виникла в результаті об’єднання потужностей двох кооперативів: шведського Arla та данського MD Foods. Що ж до України, то до володіння кооперативами молокопереробними підприємствами ще дуже й дуже далеко. На жаль, кооперативний рух в Україні ще тільки починається. Хоча нормативна база для розвитку кооперативів виникла досить давно. Закон “Про сільськогосподарську кооперацію” був прийнятий ще в липні 1997 року. Відтоді сільськогосподарських кооперативів в Україні було створено чимало, а от ефективно працюють лише одиниці з них. Зауважу, що мова йде не про виробничі, а про обслуговуючі кооперативи, які є неприбутковими та створені для надання послуг переважно членам кооперативу. Саме цей вид кооперативів набув широкого розповсюдження в Швеції, Данії та інших країнах Північної Європи. Шведські фермери ще в кінці 19 століття зрозуміли, як вигідно бути членом кооперативу: адже купляти гуртом насіння та добрива набагато дешевше, а переробляти вироблену продукцію вигідніше на власному переробному підприємстві.
Починають потрохи це розуміти й в Україні. Так, наприкінці вересня минулого року в Томашпільському районі Вінницької області був створений обслуговуючий кооператив “Надія”, який потрохи почав приносити його членам користь. Наприклад, члени кооперативу, власники корів, купляли макуху за ціною вдвічі меншою, ніж була на базарі в районному центрі вроздріб, адже купували для всіх велику партію. Купляли гуртом також жом і теж за дуже привабливою ціною. Проте стрімке зниження закупівельної ціни на молоко для населення майже зупинило діяльність кооперативу. Адже нині люди здебільшого думають про те, що їм взагалі робити з коровою — залишати або здавати на м’ясо, — а не про вступ до кооперативу.
Однак навіть у такій тяжкій ситуації кооператив зміг би принести користь: саме він міг би стати стороною довготермінового договору поставки між переробним підприємством і населенням, бо укладати такий договір з кожним громадянином окремо переробні підприємства здебільшого не хочуть. Крім того, за допомогою кооперативу можна було б започаткувати здавання молока за новою схемою. Ця схема передбачає не збір уже видоєного вручну молока від населення, а доїння корів у невеличкому доїльному залі. Це дасть можливість суттєво підвищити якість молока. Зрозуміло, що доїльний апарат у такому залі має бути найпростішим та найдешевшим, однак повинен забезпечити прийнятну якість молока. Такі апарати виробляють в Україні та за кордоном, і ціна їх коливається від трьох до десяти тисяч гривень. Потім видоєне молоко потрапляє в холодильник молокоприймального пункту, який в ідеалі розташований в одному або сусідніх приміщеннях. У результаті маємо молоко не гіршої якості, ніж на великій фермі.
Взагалі ця схема вже була випробувана в Китаї і досить непогано себе зарекомендувала, так чому б не використати її в Україні? Тим більше, що гроші-то зовсім невеликі. Зібрати їх з населення, на жаль, нереально: українські селяни дуже неохоче розлучаються із заробленою нелегкою працею копійкою. То, може, держава, нарешті, візьме на себе обов’язок підтримати українське село не словом, а ділом? Мова не йде про дотації або грошову підтримку (дотації не вирішують проблему якості), а от товарний кредит у вигляді доїльного обладнання, можливо, допоміг би приватним виробникам молока в Україні об’єднатися, вирішити проблему якості молока та ціни на нього, а отже, пережити важкі часи і краще підготуватися до вступу України в СОТ. n

P.S. Коли матеріал уже було підготовлено до друку, надійшло повідомлення, що з додаткових надходжень вінницького обласного бюджету на розвиток Томашпільського кооперативу “Надія” виділили близько 200 тисяч гривень.

Андрій Цибулько,
юрист проекту
“Розвиток молочного сектору”