Во­ло­ди­мир Фед­чен­ко: «Ми зібрали 2 тис. людей і поїхали захищати фермера. Аж тоді від нього відстали»

Директор ТОВ «Агропартнер-1» Володимир Федченко сам за професією — вчитель фізкультури. Однак відсутність фахової освіти не завадила створити потужне сільськогосподарське підприємство. Сьогодні ТОВ «Агропартнер-1», яке знаходиться у Красилівському районі, що на Хмельниччині, обробляє 12 тис. га землі. Також є цукровий завод, швидкими темпами розвивається тваринництво (молочне скотарство, свинарство), садівництво. Як, фактично «з нуля», вдалося досягнути успіху, Володимир Олексійович поділився із читачами «Пропозиції».

І. Бірюкова
i.birykova@univest-media.com

Во­ло­ди­ми­ре Олексійо­ви­чу, роз­поч­не­мо із то­го, як Ви по­тра­пи­ли у сільське гос­по­дар­ст­во?
— Як­би в юності мені хтось ска­зав, що зай­ма­ти­му­ся сільським гос­по­дар­ст­вом, не повірив би. У школі я за­хоп­лю­вав­ся спор­том і мріяв ста­ти «фізкуль­тур­ни­ком». Са­ме то­му всту­пив до пе­да­гогічно­го інсти­ту­ту на фа­куль­тет фізич­но­го ви­хо­ван­ня. У період на­вчан­ня на за­очній формі про­тя­гом двох років пра­цю­вав у спор­тивній школі. Але зар­пла­ту там пла­ти­ли ма­лень­ку, якої зовсім не ви­с­та­ча­ло на ут­ри­ман­ня сім’ї. Це бу­ло у роз­палі 90-х — са­мий пік пе­ре­бу­до­ви. Щоб ви­жи­ти, тоді чи­ма­ло лю­дей йшли тор­гу­ва­ти на ба­зар. Та­кою підприємниць­кою діяльністю зай­няв­ся і я. Потім, зібрав­ши не­ве­лич­кий капітал, став «пе­пеш­ни­ком» (при­ват­не підприємство. — Ред.). Пізніше по­чав зай­ма­ти­ся більш круп­ним бізне­сом: на­ша фірма про­да­ва­ла сільгоспви­роб­ни­кам наф­то­про­дук­ти, ма­с­ти­ла, зап­ча­с­ти­ни, та­кож на цій ос­нові ук­ла­да­ли бар­терні уго­ди — ку­пу­ва­ли в аг­раріїв зер­но, цу­кор. Та­ким чи­ном я, мож­на ска­за­ти, і «по­знай­о­мив­ся» із сільським гос­по­дар­ст­вом.

Як ви­ник «Аг­ро­парт­нер-1» і чо­му са­ме «1»? У ва­шо­му регіоні ще бу­ли то­ва­ри­ст­ва із та­кою на­звою? 
— Од­ним зі співвлас­ників на­шої фірми є на­род­ний де­пу­тат VII скли­кан­ня  Олек­сандр Мир­ний. Сво­го ча­су (ко­ли він ще не був на­род­ним де­пу­та­том) ми із ним по­знай­о­ми­ли­ся у Кра­си­лові. Тоді в Олек­сан­д­ра Бо­ри­со­ви­ча в Ізя­славсь­ко­му рай­оні бу­ло сільсько­го­с­по­дарсь­ке підприємство, і на цій ниві він за­про­по­ну­вав нам співпра­цю. Так ви­ник­ло підприємство «Аг­ро­парт­нер». Спо­чат­ку, років зо 15 то­му, це бу­ло ДСП (дочірнє сільгосппідприємство. — Ред.), зго­дом йо­го ре­ор­ганізу­ва­ли у ТОВ. А оскільки клієнти вже звик­ли до «Аг­ро­парт­не­ра» (та­ку на­зву ми об­ра­ли із ба­жан­ня ста­ти до­б­ри­ми парт­не­ра­ми сільгоспви­роб­ни­кам), то підприємство пе­рей­ме­ну­ва­ли в «Аг­ро­парт­нер-1». 
Спо­чат­ку ми орен­ду­ва­ли 300 га землі. Але по­сту­по­во до нас приєдну­ва­ли­ся пай­о­ви­ки, отож зе­мельні площі роз­ши­рю­ва­ли­ся. В ре­зуль­таті, сьо­годні маємо в об­робітку 12 тис. га землі, а от­же, до­по­ма­гаємо розв’язу­ва­ти соціаль­но-еко­номічні про­бле­ми 29 сіл на те­ри­торії 16 сільських рад, із яки­ми ук­ла­де­но до­го­во­ри про співпра­цю. Роз­ви­ваємо­ся по­сту­по­во, кор­по­ра­тивні пра­ва на орен­ду землі, як де­які аг­ро­хол­дин­ги, не ку­пуємо. Що­ро­ку лю­ди при­хо­дять до нас самі і до­дається по 200, 300, 500 га. Відра­зу ба­га­то землі не бе­ре­мо, оскільки не оси­ли­мо. Ад­же пра­цюємо без кре­дитів, роз­ра­хо­ву­ю­чи ви­нят­ко­во на власні ко­ш­ти. 
У перші ро­ки діяль­ності ви­ро­щу­ва­ли пе­ре­важ­но зер­нові — пше­ни­цю, ячмінь. Зго­дом, оскільки ста­ли го­ло­вни­ми акціоне­ра­ми місце­во­го цу­к­ро­во­го за­во­ду, клю­чо­вою куль­ту­рою ста­ли цу­к­рові бу­ря­ки (тре­ба ж за­без­пе­чи­ти за­вод си­ро­ви­ною).
 
За­раз чи­ма­ло аг­раріїв відмов­ля­ють­ся від ви­ро­щу­ван­ня цу­к­ро­вих бу­ряків, оскільки, ка­жуть, цією куль­ту­рою зай­ма­ти­ся не­вигідно. А у Вас во­на клю­чо­ва. То вигідний та­кий бізнес чи ні?  
— Ви­ро­щу­ван­ня цу­к­ро­вих бу­ряків — при­бут­ко­вий бізнес, але їхня пе­ре­роб­ка — то вже інша річ. За сьо­годнішніх ціни на цу­кор та за­тра­тах на йо­го ви­роб­ництво діяльність цу­к­ро­вих за­водів ста­ла збит­ко­вою. Тим більше, що ос­танніми ро­ка­ми в Ук­раїні спо­с­терігається ве­ли­ке пе­ре­ви­роб­ництво цієї про­дукції. 
А ще цу­к­ро­вий за­вод у нас, як своєрідна соціаль­на про­гра­ма, ад­же на цьо­му підприємстві пра­цю­ють 400 осіб.  І це, мож­на ска­за­ти, чи не єди­ний фак­тор, який нас ут­ри­мує від за­крит­тя
цьо­го бізне­су.

А яка у Вас най­при­бут­ковіша га­лузь?
— Як­що пра­виль­но зай­ма­ти­ся аг­рар­ним бізне­сом, то вигідно все — і садівництво, і рос­лин­ництво, і тва­рин­ництво. Пше­ни­цю, ку­ку­руд­зу, сою, цу­к­рові бу­ря­ки, сло­вом, усі куль­ту­ри ви­ро­щу­ва­ти рен­та­бель­но. Зви­чай­но, сільське гос­по­дар­ст­во ве­ли­кою мірою за­ле­жить від по­го­ди. Як­що до­три­му­ва­ти­ся су­час­них тех­но­логій, то за спри­ят­ли­вих по­год­них умов мож­на от­ри­ма­ти до­б­рий уро­жай. Так, уро­жайність куль­тур кож­но­го ро­ку в нас різна, але є пев­ний рівень, до яко­го праг­не­мо. На­при­клад, ози­мої пше­ниці мен­ше ніж 60 ц/га не зби­раємо (у се­ред­нь­о­му — 60–80 ц/га).

Як відо­мо, ми­ну­лий рік був еко­номічно склад­ним для сільгоспви­роб­ників. Як йо­го пе­ре­жи­ли Ви?
— Торік у нас бу­ла не­по­га­на уро­жайність і не­по­гані ціни на про­дукцію. Плюс «за­пра­цю­ва­ли» усі землі. То­му, мож­на ска­за­ти, рік для нас був вда­лим.

Але нинішній рік обіцяє бу­ти ще більш не­про­стим. Три­маєте­ся?
— Єди­не, що ра­дує у нинішній си­ту­ації — нам по­ща­с­ти­ло за­зда­легідь за­­пас­­­ти­ся за­со­ба­ми для про­ве­ден­ня вес­ня­но-по­льо­вих робіт. На цілий рік,
зви­чай­но, за­пасів не зро­би­ли, але не­обхідний  мінімум для про­ве­ден­ня посівної був.  А от тим сільгоспви­роб­ни­кам, хто не встиг цьо­го зро­би­ти, нинішньо­го ро­ку до­ве­деть­ся су­туж­но. Ад­же свою про­дукцію во­ни про­да­ли во­се­ни за ста­ри­ми ціна­ми (тре­ба бу­ло роз­ра­хо­ву­ва­ти­ся по кре­ди­тах за хімію, техніку), а ку­пу­ва­ти паль­но-ма­с­тильні ма­теріали, до­б­ри­ва, за­со­би за­хи­с­ту рос­лин до­ве­ло­ся за но­ви­ми. По­зик бан­ки за­раз не на­да­ють (а як­що і на­да­ють, то під не­ре­аль­но ви­сокі відсот­ки), то­му да­ле­ко не всі землі сьо­годні є засіяни­ми (ек­с­пер­ти на­зи­ва­ють ци­ф­ру — мінімум 30% не­засіяних зе­мель, це са­ме ті фер­мерські гос­по­дар­ст­ва, котрі не змог­ли прид­ба­ти про­дукцію за но­ви­ми ціна­ми). Вва­жаю, подібне став­лен­ня дер­жа­ви до аг­рар­ної га­лузі — найбільшо­го на сьо­годні по­ста­чаль­ни­ка  до Ук­раїни ва­лю­ти, не­при­пу­с­ти­мим.
  
Якою ж, на Ва­шу дум­ку, має бу­ти дер­жав­на політи­ка що­до сільсько­го гос­по­дар­ст­ва?
— Дер­жав­ної підтрим­ки не відчу­ваємо і ніко­ли не відчу­ва­ли. За­га­лом, на­ша по­зиція та­ка: не до­по­ма­гай­те нам, все зро­би­мо самі (щоб потім не вий­ш­ло — «да­ли на копійку, а взя­ли на грив­ню»). Кра­ще — не за­ва­жай­те. 
Я вже дав­но помітив: будь-яка зміна (навіть наймінімальніша) аг­раріям тільки на шко­ду. То­му ми вже вто­ми­ли­ся від всіх змін.  На­при­клад, чи­нов­ни­ки ствер­д­жу­ють, що змен­ши­ли сільгоспви­роб­ни­кам кількість по­датків. Це так. Але од­но­час­но  й збільши­ли розмір тих, що за­ли­ши­лись. У ре­зуль­таті, за­раз пла­ти­мо навіть більше по­датків, ніж раніше (ціна на орен­ду зрос­ла, вве­ли но­вий по­да­ток на не­ру­хомість та ін.). То­му замість то­го, щоб при­ду­му­ва­ти но­во­вве­ден­ня, ліпше не­хай ство­рять умо­ви, щоб ми мог­ли нор­маль­но пра­цю­ва­ти.
 
На­разі в Ук­раїні три­ва­ють дис­кусії що­до май­бут­ньої зе­мель­ної ре­фор­ми. На Ва­шу дум­ку, по­вин­на зем­ля ста­ва­ти то­ва­ром чи ні?
— Ми рішу­че ви­с­ту­паємо про­ти про­да­жу землі. Хто, пе­ре­дусім, про­да­ва­ти­ме паї? Лю­ди, котрі ма­ють якісь про­бле­ми. І про­да­ва­ти­муть во­ни зем­лю за безцінь. А ще ми про­ти про­да­жу землі то­му, що в Ук­раїну ма­со­во прий­дуть іно­земці. Чи звер­та­ти­муть во­ни ува­гу на соціаль­ну сфе­ру? Ні і ще
раз — ні. Ми за­раз зму­шені це ро­би­ти, то­му що по­чу­ваємо­ся  пе­ред се­ля­на­ми у бор­гу: про­си­мо да­ти в орен­ду зем­лю і боїмо­ся, що її мо­жуть за­бра­ти. Але, ко­ли паї бу­дуть про­дані, — все, як ка­жуть, «се­ляві». Навіть без про­да­жу землі сьо­годні у нас гос­по­да­рює чи­ма­ло іно­земців. Во­ни вже на­вчи­ли­ся пра­цю­ва­ти в ук­раїнських умо­вах, навіть зна­ють скільки й ко­му потрібно да­ти, аби офор­ми­ти до­говір орен­ди. А, на­при­клад, поїдьте до Франції і спро­буй­те прид­ба­ти 100 га землі, щоб гос­по­да­рю­ва­ти. Це — не­ре­аль­но. На жаль, лю­ди не ро­зуміють: зем­ля — це ос­таннє, що за­ли­ши­ло­ся в Ук­раїні. Все інше вже про­да­ли (хіба що, окрім атом­них еле­к­т­ро­с­танцій). На мою дум­ку, влас­ни­ком землі по­вин­на бу­ти дер­жа­ва, і потрібно не про­да­ва­ти зем­лю, а пе­ре­да­ва­ти її в орен­ду. Тож як­що ко­мусь хо­четь­ся зро­би­ти ри­нок землі, то не­хай її ви­ку­пить дер­жа­ва і пе­ре­да­ва­ти­ме сільгоспви­роб­ни­кам в орен­ду. Але для цьо­го спо­чат­ку слід ство­ри­ти зе­мель­ний банк.

 Здається, спро­би ство­ри­ти зе­мель­ний банк вже бу­ли. Але нічо­го  хо­ро­шо­го із цьо­го не вий­ш­ло… 
— Ціка­во, як­що ми го­во­ри­мо про будь-яке дер­жав­не підприємство, то вже маємо на увазі ко­рупцію… Тоб­то ще нічо­го не ство­ри­ли, а вже пе­ре­ко­нані, що ус­та­но­ва ста­не ко­рупційною. То­му, на мою дум­ку, на­сам­пе­ред тре­ба зміни­ти мен­талітет нації, а вже потім ру­ха­ти­ся до Євро­пи. 
От, приміром, водій пе­ре­ви­щує швидкість, зу­пи­няє даішник, і він дає ха­ба­ра. Так не пе­ре­ви­щуй швидкість і не да­вай ха­ба­ра! Або на­ступ­ний при­клад. При­хо­дять на підприємство кон­тро­лю­ючі ор­га­ни. Пер­ше, що роб­лять керівни­ки — на­ма­га­ють­ся до­мо­ви­ти­ся з інспек­то­ром. А тре­ба не до­мо­вля­ти­ся, а зро­би­ти так, щоб кон­тро­ле­рам бу­ло ні до чо­го прискіпа­ти­ся.
 
Не­вже, ко­ли до Вас при­хо­ди­ли із пе­ревірка­ми, жод­но­го ра­зу не да­ва­ли ха­ба­ра?
— Ли­ше за один місяць ро­бо­ти цу­к­ро­во­го за­во­ду у нас бу­ло 34 пе­ревірки. Врешті-решт ви­нес­ли при­пис — 105 пунктів. У то­му числі, за­кри­ти скла­ди. І це тоді, ко­ли до за­вер­шен­ня се­зо­ну за­ли­ши­ло­ся п’ять днів! Але ха­барів ніко­ли ніко­му не да­ва­ли. Роз­повім та­кий ви­па­док. У Ше­петівсько­му рай­оні пра­цює ба­га­тодітний підприємець, який взяв в орен­ду озе­ро, аби ви­ро­щу­ва­ти ри­бу. Так на ньо­го постійно «наїжджа­ли», ви­ма­га­ли відда­ти ста­вок. Чо­ловік прой­шов усі інстанції, але за­хи­с­ти­ти се­бе не зміг. Врешті-решт звер­нув­ся до «сво­бодівців». Ми зібра­ли­ся з усієї об­ласті, і всі ра­зом, близь­ко  2 тис. осіб, поїха­ли за­хи­ща­ти ста­вок.  Ли­ше після цьо­го від підприємця відста­ли. Вва­жаю, подібна солідарність має бу­ти по­всю­ди, не­за­леж­но від політич­них упо­до­бань.