Земельне рейдерство

На засіданні Ради Всеукраїнського союзу сільськогосподарських підприємств (6 березня 2007 р.) велику стурбованість щодо наслідків запровадження ринку землі виявили навіть Герої України, які очолюють збережені від реформування в українському виконанні потужні сільськогосподарські підприємства. Спричинено це тим, що на конкретних підприємствах власники окремих парцел на кожному полі сівозмін перебувають не тільки на території України, а й за її межами. Тож і надалі вести сільськогосподарську діяльність або ж налагодити нове виробництво в умовах, коли немає дієвої системи управління земельними відносинами, неможливо. Бо із запровадженням ринку землі, згідно з проектом Закону України “Про ринок земель”, власники окремих парцел (із відповідними документами та межами в точних координатах, що оформлені за гроші Світового банку) можуть залишити свою землю під забур’яненням, не дозволяти на ній вести виробництво або ж постійно підштовхувати підприємство з орендою земель до стану банкрутства. Оскільки немає високих податків на дрібні наділи, низьких — на підприємства оптимальних розмірів та високих — на латифундії розміром 10–200 тис. га, на конкретній території для невідомих власників паїв створюється сприятлива ситуація: землю вони зможуть продати за своєю ціною (10–50 тис. дол. США) або ж віками її не продавати (адже втрат не матимуть ніяких від того, що заважатимуть іншим, і самі не займатимуться сільськогосподарською діяльністю.
Це — один із головних шляхів до рейдерства й розвалу функціонуючих нині підприємств. Все просто: купив кілька ділянок землі в сівозмінах за будь-яку, навіть високу, ціну, і господарство ліквідується. Якщо перейти до механізованого обробітку кожної парцели окремо, то затрати зростуть у 10–20 разів, і таке виробництво буде неконкурентним. За кінно-ручного обробітку з низькими технологічними затратами велике господарство теж приречене на банкрутство. Тільки високі податки на дрібні наділи (а тим більше забур’янені) створять ринок землі й допоможуть позбутися мозаїчного землеволодіння та зберегти ефективні донині підприємства. Без високих податків (через мозаїчне володіння землею) неможливо організувати ефективне виробництво, а тим більше — за умов вступу до СОТ.
Високими податками на забур’янені та заліснені площі ріллі (таких земель не менше 10 млн га) держава змусить невідомих і розкиданих по всьому світу власників земельних наділів займатися сільськогосподарською діяльністю або ж позбуватися цих ділянок, продавши їх за ринковими цінами. За браком ринків збуту (реалізуємо з 1 га ріллі майже в 20 разів менше, ніж країни ЄС) ціна землі буде невисокою. Законодавчо першим покупцем таких земель має бути держава. Це один з напрямів виходу із земельної кризи. Тоді держава зможе здавати землю в оренду від свого імені для високоефективного виробництва. За цих умов земельна рента надходитиме в Державний бюджет, а продукція буде значно дешевшою і конкурентоспроможнішою, ніж за варіанту земельних відносин із приватною власністю. Тим паче, що приватна власність на землю у вітчизняному виконанні є непрогнозованою і таїть у собі велику небезпеку для державності. За всіма ознаками тенденцій розвитку земельних відносин Україну чекає соціальна пустеля, що свідчить про потребу чітко сформулювати мету запровадження ринку землі, а в законі всі його статті мають працювати на досягнення мети.

Микола Калінчик,
д-р екон. наук