Як Україна має забезпечити продовольчу стабільність і чи варто регулювати обсяги експорту зернових?

Розмірковує Микола Кучер, член Комітету Верховної Ради України з питань аграрної та земельної політики.

Про це пише propozitsiya.com з посиланням на nv.ua.

Обсяг урожаю 2020/21 маркетингового року менший за будь-які песимістичні очікування: із 99% площі полів зібрано близько 64 млн тонн зернових, і цей показник уже не перевищить досягнутих у 2019/20 МР 75,5 млн тонн. Тобто, цьогорічний урожай буде на 15% меншим, аніж урожай 2019 року.

Було б логічно, аби у таких же пропорціях скорочувався у нас і агроекспорт. Але маємо іншу ситуацію. У 2020 році експорт пшениці виріс на 2,7%, ячменю — на 29,4%. Поставки кукурудзи поки що відстають від минулорічних темпів на 9%. Але тут слід пам’ятати, що цьогорічний урожай кукурудзи в Україні — найменший за останні 5 років: у 2020 році зібрали 29 млн тонн — це за оперативними даними і не в заліковій вазі, а в 2019 році близько 36 млн тонн.

Меморандум про взаєморозуміння, який цього року підписали Мінекономіки та зернотрейдерські асоціації, передбачає граничні обсяги поставок у 17,5 млн тонн пшениці й 1 тис. тонн жита, і жодних лімітів — по кукурудзі. 

Нещодавно USDA опублікувало прогноз, у якому очікуваний обсяг зернового експорту з України складає 25 млн тонн. Такий прогноз хіба що «розігріє» попит на світовому ринку на українське зерно, і відповідно — підвищить темпи експорту продукції нашого агросектору. Уже є підстави побоюватись, що для українських тваринників може не вистачити запасів кукурудзи. Вони б’ють на сполох і через профільні організації закликають уряд втрутитися в неконтрольований експорт кормових культур. Розмови про збільшення квот на імпорт кукурудзи урядом Китаю лише поглиблюють панічні настрої поки що лише агровиробників, але у випадку підвищення цін на товари споживчого кошика українця, незадоволених буде значно більше.

Нинішня ситуація в Україні і відсутність чіткої політики уряду з забезпечення продовольчої безпеки викликає побоювання в повторенні кризи 2003/04 МР. Тоді, нагадаю, через посуху урожай впав до критичних 20,6 млн тонн. Тодішній уряд не поставив вчасно «заслін» для неконтрольованого агроекспорту, і в результаті в Україні — аграрній державі, виник дефіцит у 2 млн тонн продовольчого зерна. Покривати дефіцит довелось за принципом «з миру по нитці» — ті два мільйони тонн зерна довелось докуповувати в Росії, Угорщині та навіть у Казахстані. Дуже хотілося б, щоб ми нарешті навчилися оминати «граблі» і не повторювати помилок попередників, принаймні в питаннях безпеки.

Система державного управління агросектором в Україні також розбалансована. Влада взяла курс на загальну ліквідацію чи приватизацію державних агропідприємств. Але, чи варто цю політику реалізовувати так бездумно і поспішно?

Є певний дисбаланс і між гравцями агроринку. Зернотрейдери зорієнтовані на максимальне вивезення зернових на експорт, тваринники та борошномели — щоб зерно залишалось в Україні і реалізовувалася вже продукція з доданою вартістю. І не вистачає елементу, який міг би внести рівновагу в ці інтереси.

Ми мусимо консолідуватися — народні депутати, експерти від профільних аграрних асоціацій, представники уряду, науковці, керівники держпідприємств, менеджмент аграрних компаній — і разом виробити системні рішення по тому, в який спосіб слід регулювати аграрний експорт, щоб це відповідало інтересам усіх гравців агроринку і гарантувало продовольчу стабільність в країні. Якою має бути роль державних органів при цьому. Як найкраще розпорядитись майбутнім аграрних державних підприємств. Які переваги зможуть отримати малі і середні сільгоспвиробники.

Я переконаний, що лише разом ми зможемо розробити такі системні рішення, які підуть на користь агросектору та забезпечать продовольчу стабільність в Україні.