Віктор Слаута:“Ціни на зерно мінливі, наче велика політика”

— Постановою Кабміну визначено мінімальну ціну на пшеницю третього класу: 700 гривень за тонну. Проте в середньостатистичних господарствах, що більше збирають збіжжя, то менше за нього можуть виручити: більшість із них одразу після жнив віддавали продовольчу пшеницю задешево — по 500-550 гривень за тонну.
— Невже наш сільгоспвиробник не заслуговує хоча б за два місяці до збирання зорієнтуватися, якою буде ціна? Ми заздримо американському, німецькому фермеру, який за рік знає, скільки що коштуватиме й вибирає, як і з чим підійти до посівної кампанії на наступний рік. У нас уже жнивують, а цін не знають ні на що й досі. Тут і зловживання. Я розумію виробника: йому треба реалізувати зібране, щоб продовжувати комплекс сільгосп-робіт, отож, він збуватиме зерно і за 200, і за 300 гривень за тонну. А ще коли керівник агропідприємства нечистий на руку, і такому під столом дають конверт, то він і матір рідну продасть. Бо держава не визначає політики.
— Ви були міністром агрополітики. Чи наше головне аграрне відомство знає, скільки в цій країні вирощують і збирають зерна?
— Тут двояке запитання. Коли є приховані площі, — то це кримінал. Можливо, якийсь відсоток таких і існує. А якщо ж опиратися на статистичні дані, які підписують головний бухгалтер, керівник і здають в управління статистики, де їх опрацьовують і подають уже як статистичні дані з печатками, — якщо спиратися на ці площі культур у структурі посівів, то професіонали спокійно за місяць до збирання, приміром, ранніх зернових чи пізніх культур з похибкою один-два центнери визначать урожайність і валове виробництво зерна. Хіба що якийсь катаклізм, як, бува, пшениця за тиждень від спеки “стікає”, чи якийсь шкідник знищив збіжжя в полі. Коли я був міністром, спрогнозували 44 млн т зерна у бункерній вазі. І зібрали. Тож можна тільки подивуватися, що Міністерство агрополітики цієї весни заявило: очікується найвищий за 15 років урожай. Який же він найвищий?! У 2005 теж запевняли, що буде найбільший вал — трохи не 45 млн т. А насправді заледве 38 натягли. Як кажуть, із кукурудзяною бадилиною. Виходить, граються керівники в міністерстві, завищуючи очікуваний вал.
Рекордний урожай … а у вересні ще збираємо колосові. Не второпаю, що діється. Рахувати треба те зерно, що в коморі. Це народна мудрість.
— Тепер часто можна почути, що фінансова підтримка села — марна трата ресурсів. Що гроші розкрадають посередники, і до села вони не доходять.
— Крали за царя, за Столипіна крали, крали батраки у пана й палили його... Крали і, мабуть, крастимуть. Але ж без підтримки поля заростатимуть бур’янами, уже заростають. Таке враження, що про село в політичних баталіях узагалі забули. Думаю, в землю все одно треба вкладати: є механізм, а той, хто поцупив, — нехай відповідає перед законом. Знаємо з діда-прадіда: наперед виробника треба зорієнтувати, перед посівною дати йому ресурс, а ми кажемо: вам за озимі заплатимо. І тягнули, вирішували: КРУ — чи не КРУ контролюватиме. Затягнули — пшеницю косять, а з людьми не розрахувалися за посіяні в 2005 році озимі. Так, коли дають гроші з бюджету постскриптум, виробник навряд чи забезпечить дотримання технології, бо в нього немає коштів. Як-небудь посіяв, як-небудь зібрав. Якщо село одержує субсидії наперед, тоді критикують за неефективність, а коли фінансують опісля... За що ж гроші, коли озимі вже скошено, обмолочено, — це ж маразм. Такого не повинно бути.
— Торік реалізовано 13 млн т зерна за кордон. Чи не могли б ви сказати, скільки податків — ПДВ, податок на прибуток — заробила при цьому держава?
— Мабуть, заробила, бо досі скаржаться зернотрейдери, що їм ПДВ у повному обсязі не повернули. Точною цифрою я не володію. Але Україна приречена продавати зерно. Якщо понад 40 млн т зібрали, то мало не третину доводиться вивозити. Скоротити обсяги виробництва в жодному разі не можна, бо це робочі місця, та й зовнішньоторговельний баланс треба чимось забезпечувати. Якщо світова ціна, припустимо, 140 доларів за тонну, а ціни на матеріально-технічні ресурси захмарні, то товаровиробникові потрібно допомагати в плані зниження затрат на виробництво. Зрозуміло, селянин повинен дати пшеницю нижче за світову ціну, бо інакше зернотрейдери не повезуть її за кордон. До того ж, виробнику треба давати можливість заробляти, щоб був рівень рентабельності хоч 30 відсотків.
За наукою — інтервенції і експорт — два надійні способи регулювання ринку зерна. Експорт знімає тиск на ринок “зайвого” збіжжя передусім у регіонах, близьких до портів. А з інтервенціями проблема — вони запізнюються. Та й багато селян не привчені працювати на ринку самотужки, не в усіх є значні обсяги зерна, щоб самостійно пропонувати його державі. Часто в регіонах є “підгодовані” місцевою владою фірми — селянам рекомендують здавати зерно саме їм, втрачаючи значно у ціні через брак вибору.
— Експортери не йдуть із зернового бізнесу, то, певне, заробляють...
— Дрібні зернотрейдери сьогодні великих грошей не отримують. Лідери, які 200–300, а то й 400 тис. т відправляють на експорт за сезон, — ті вже заробляють. А як продав 10 тис. т, — що в тебе? А нічого: або урвав, або пролетів, не покрив навіть затрат. Гроші експортерів — це великі гроші, але з низькою прибутковістю. Там маржа — така вже щільна, що не до жиру.
Є й певні ризики. Ціни у контракті фіксують заздалегідь: навіть якщо вони потім зросли, мусиш продавати собі в збиток, інакше згинеш від штрафів.
— Наша країна намагалася виставити “Хліб України” як державного зернотрейдера. Чи має це перспективи?
— Має. Закон про державну підтримку сільського господарства передбачає чимало преференцій для агросектору. Цей закон потрібен. Він увібрав у себе й оподаткування, і бюджетну підтримку, й інтервенції, й страхування. Уперше було запроваджено норму про страхування: і державна страхова компанія повинна бути створена, і недержавні страхові кошти треба залучати, і мінімальні та максимальні ціни мають бути розписані чітко, скільки і на які культури. Тепер цей закон смикають: пишуть папірці, а мінімальні ціни під час масового збирання не діють. Державний аграрний фонд створили. Може, й трирічний запас треба закупити через Агрофонд, і тоді держава була б гравцем і на внутрішньому ринку хліба, і на світовому. А так — знову “сокиру на вівцю”. Ми ж повертаємося практично до бартеру. Коли ресурсів не купиш і фінансів немає, а посівна вже набирає обертів, знову починається, як колись, після розвалу Союзу: солярку тобі дали ті, хто її має, поле “опечатали”, зерно навіть без твого відома на свої елеватори вивозять. Це вже крах. Найстрашніше — невизначеність: немає чіткості у перспективі.
— Якщо суттєво обмежити експорт збіжжя, чи будуть дешеві корми й багато свиней?
— Одвічне запитання. Розвивається тваринництво: закупівельна ціна, бачите, куди пішла? До п’яти-шести гривень за кілограм живої маси свиней! Селянин стогне. Пішов новий виток “розвитку” тваринництва: вирізають навіть дійне поголів’я, і дядько в тому числі вирізає.
Потрібні ринки. Росія закрила імпорт з України продукції тваринництва. Пирятинський завод, що на Полтавщині, відновив експорт продукції до РФ. Кажу керівникові: “Шановний, ти ж давай здавачам ту ціну, яка була до запровадження ембарго”. А він мені: “Поїхав у Ростов, де були основні покупці продукції заводу, а там уже литовці. І мені кажуть: “Тепер твоя ціна — мінус 15 відсотків”. Тобто нішу на ринку вже зайняли. Хоч як прибалти недолюблюють Росію (ще більше, ніж ми), але намагаються утриматись на російському ринку. Шостий флот посилає Америка — туди, де з ринком у них погано. Вони й нечистому продаватимуть свою продукцію, тільки б були ці ринки. Ми ж спокійно розгубили російський ринок, де вийшли до 150 тис. т сирів на рік, мали перспективи подальшого нарощування темпів у себе в країні м’ясної і молочної промисловості, і самі собі завдали удару нижче пояса недолугою політикою, дурною. Та розмовляйте ви про чорноморські маяки, але “не лізьте” в м’ясо й молоко. Літав на переговори: для шести українських підприємств кордон відкрили, а на ринку нішу зайняли вже інші.
— Якою, на вашу думку, має бути система оподаткування в АПК? Для сільгоспвиробників спеціальний режим сплати ПДВ діє до 1 січня 2007 року. До того ж, з наступного року передбачається на 20 відсотків збільшити соціальні відрахування підприємств АПК. Фіксований податок — до 2010 року...
— Вважаю, що єдиний податок потрібен ще років три. Треба подивитися на зростання цін на всі матеріально-технічні ресурси, скласти прогнози. Щоб і виробництво розвивалося, і податки сплачували.
Аграрний сектор у 2004 році отримав на розвиток виробництва близько 3 млрд грн, а повернув до бюджету 7,1 млрд. У цілому схема “виробник на землі та фермі плюс переробник” прибуткова. Нехай сільгоспвиробник мінімально до бюджету щось дав, переробник — більше, і торгівля платить. Але в цілому агропромисловий комплекс повернув до бюджету дві ціни.
Ми — законодавці й урядовці — повинні зробити так, щоб оцей виробник міг сам визначитися, на які культури, напрями робити ставки. Не треба нам за нього постійно думати. Треба йому допомогти створити умови для праці й розвитку. Олійно-жировий комплекс вийшов з кризи, хоча йде позов, чи зняти оті 17 відсотків експортного мита, чи ні. Мабуть, не зняти. Вони ж уже не насіння вивозять з України, а олійно-жирову продукцію. До нас пивовари не підходять. Вони вже в інші пивні країни свою продукцію продають. І ячмінь та солод не везуть чужий, а вкладають кошти в землю. Знані в цій галузі підприємства контролюють тисячі гектарів землі, де вирощують сировину, це наші робочі місця. А все тому, що законодавчо окреслено правила гри.
— Уже не один рік влада замислюється: “Як підняти АПК із колін?”. А й справді, як це зробити?
— Одному аграрному міністерству цього вузла не розв’язати. Бо треба, щоб зарплати, пенсії росли, щоб пересічний громадянин з’їдав не 30 кілограмів м’яса за рік, а хоча б, як у 1990-му, — по 60 кілограмів. Хоча що таке 60 кг? Це навіть не медично обгрунтована річна потреба. У прибалтів 80 кілограмів ще в 90-ті роки було реалізованою нормою, а в Америці — всі 120.
Навіть якщо Україні вийти на 60 кілонрамів м’яса на душу населення, — це майже три мільйони тонн! Страшна цифра! Це треба “пахать і пахать”.
Те саме й з молоком. Його треба в рік випивати пересічно 370–400 літрів, а ми — 280. Потрібно давати робочі місця, пенсії й піднімати рівень добробуту, щоб людина в магазині не ходила облизуючись біля ковбаси й молочної продукції. Якби українець стільки з’їдав — мали б і здоров’я нації, і кошти, які б ішли в аграрний сектор. Треба покладати відповідальність не лише на АПК.
А так — експлуатуватимемо свої чорноземи й годуватимемо Саудівську Аравію — верблюдів — ячменем. А головна проблема — нагодувати українську людину. Треба активно взятися за вирішення тих питань, які заважають нормальному функціонуванню ланцюга: виробництво — переробник — споживач. Колись було модно казати: від поля — до прилавку. Ось на цю ситуацію нам треба подивитися. У торгівлі — більш-менш, хоча сервіс і “шкутильгає”. І оплата є, і працівники тримаються. Переробка: йдуть інновації. Дивіться, які привабливі вітчизняні товари, — ми їх купуємо. Тобто і там — більш-менш. Опускаємось нижче: лан і людина на ньому. Погано. Полю самому погано — мало ресурсів даємо. Але де є чіткість, наука, обгрунтованість — господарства мають зернових по 70 і більше центнерів. Оце й є та ланочка, над якою нам потрібно попрацювати.

Розмову вела
Галина Квітка