Сільське господарство Японії: уроки й можливості для України

Останньою найважливішою подією листопада стало підписання протоколів між Україною та Киргизстаном щодо згоди останнього на вступ України у Світову торговельну організацію (СОТ). А Японія є членом СОТ із самого початку її створення, з 1995 року. Що ж об’єднує Японію та Україну як членів цієї міжнародної організації?

Виявляється, що середній рівень імпортних тарифів на сільськогосподарську продукцію, за домовленостями в рамках СОТ, для України та Японії є однаково невеликим: приблизно 12% для України та 29 — для Японії. Водночас торговельні партнери все одно скаржаться на високі імпортні тарифи в Японії. От і той самий Киргизстан, вставляючи палиці в українські колеса на шляху до СОТ, бубнів щось про зони вільної торгівлі — теж мені, великий експортер сільськогосподарської продукції знайшовся!
Як на ці звинувачення відповідає Японія (тут є чого повчитися й українським чиновникам)?
Середній японський тариф на сільськогосподарські продукти дорівнює приблизно 29%, що значно менше за тариф у Швейцарії (41%), Норвегії (137,6%) — такі самі гірські країни, як Японія; Бразилії (35,5%) та Індонезії (47%). Справді, в Японії є кілька дуже високих тарифів, наприклад, на рис (490%), вершкове масло (330%), сухе молоко (200%) тощо, цукор (45%), але загалом їхня кількість охоплює лише 10% загальної кількості сільськогосподарських товарів. Ці товари в Японії розглядають як найважливіші з погляду національної безпеки або регіональних громад.
Наприклад, рис називають одним із базових продуктів харчування в Японії та Азії, аналогічно, як молокопродукти в західних країнах. У деяких регіонах Японії вирощування цукрової тростини — єдино можливе заняття, і втрата виробників цукрової тростини означає втрату сільських громад.
З другого боку, середні тарифи на решту товарів (90%) є доволі низькими, наприклад, лише 3% на більшість овочів.
Західні партнери докоряють японцям високим рівнем підтримки фермерів. Насправді ж, унаслідок проведеної реформи рівень сукупної підтримки в Японії перебуває на тому самому рівні, що й у ЄС та США. Звідки ж взялося таке хибне уявлення?
Частково це пояснюється тим, що Організація з економічної співпраці та розвитку (ОЕСР, штаб-квартира в Парижі) оцінює рівень підтримки як різницю між внутрішніми та світовими цінами. Водночас сукупна підтримка вимірюється рівнем субсидування виробництва продукції. Тому оцінки ОЕСР не враховують відмінності між різними сортами товарів, наприклад, між японським шліфованим рисом для харчування та імпортним рисом, який використовують як харчовий компонент. Крім того, рівень підтримки, за методикою ОЕСР, не враховує специфіки внутрішніх товарів. Наприклад, смачні японські помідори можуть коштувати дорожче за імпортні томати, в яких немає ні смаку, ні аромату, через що споживачі віддають перевагу саме вітчизняним, незважаючи навіть на вищу ціну.
Ще одне важливе питання, яким переймається Японія і яке мало б турбувати й українських можновладців і аграрних чиновників: чи означає торішня угода про скасування всіх експортних субсидій до 2013 року, прийнята в Гонконгу в рамках СОТ, що експорт справді не субсидуватимуть? Виявляється, що ні! Існує кілька варіантів так званого прихованого субсидування.
Наприклад, у рамках механізму підтримки ціни в ЄС здійснюються інтервенційні закупівлі певних сільськогосподарських товарів за фіксованою ціною. Надлишки понад потребу внутрішнього ринку експортуються за набагато меншими цінами світового ринку. Це — прямі експортні субсидії, тягар яких покладається на споживачів (платників податків). Такий вид субсидування буде заборонено.
У США внутрішні та експортні ціни є однаково низькими, але уряд виплачує фермерам різницю між цільовими та ринковими цінами у разі споживання продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Однак цей механізм не підпадає під визначення “експортних субсидій”, під якими розуміється субсидування лише експорту.
Нарешті, дуже цікавий механізм “прихованих субсидій” реалізують в Австралії, експортуючи зерно, та Новій Зеландії, експортуючи молокопродукти. Австралія, маючи державну монополію на торгівлю зерном, може експортувати його до різних країн за різними цінами. Наприклад, експортуючи пшеницю до Японії за ціною 300 дол./т, а до Китаю за ціною 200 дол./т, Австралія може реалізувати більші обсяги продукції, ніж за однієї ціни для всіх. Це означає, що японські споживачі субсидують експорт австралійської пшениці до Китаю. Це ж саме робить Нова Зеландія, експортуючи свої молокопродукти.
Все ж таки, чому високорозвинена Японія субсидує свій архаїчний аграрний сектор і опирається вільній торгівлі, тоді як менш розвинені країни, такі як Австралія (середній імпортний тариф на сільськогосподарську продукцію — 3,4%), Нова Зеландія (5,7) і Канада (16,9), виступають за повну лібералізацію торгівлі?
Відповідь дає порівняння середнього розміру ферм у цих країнах.
Середній розмір ферми в Австралії в тисячі разів більший за середній розмір ферми в будь-якій країні Азії. Оскільки ефективність сільського господарства обмежується родючістю грунтів, дрібні японські фермери просто неспроможні конкурувати з австралійськими або канадськими фермерами без найменшої державної підтримки. Незважаючи на технологічну розвиненість Японії, японське суспільство в цілому все ще “зациклене” на своїй архаїчній сільській культурі: “садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…”, вишиванки та шаровари, сало, оковита тощо. Вибачте, сакура, кімоно, рис, саке, самурайська честь.
До речі, щодо самурайської честі. Тут теж є багато повчального для українського чиновництва. Коли в японській економіці справи погіршилися, прем’єр-міністр Японії добровільно пішов у відставку, а коли міністра сільського господарства Японії звинуватили в

Зразки експериментального японського біопалива

корупції, той наклав на себе руки. Тож і для всього українського суспільства було б великим благом, якби наше чиновництво згадувало про славні козацькі традиції, не тільки споживаючи всілякі товари “по-козацькому”, а й тоді, коли мова йде про козацьку честь. Хоча я підозрюю, що в цьому разі лави вітчизняних аграрних чиновників миттєво порідшали б.
Отже, Японія стоїть ще перед однією аграрною реформою — реформою з розширення сільськогосподарських ферм. І до цього спонукає не тільки неконкурентоспроможність дрібних господарств, а й те, що з року в рік зменшується кількість бажаючих все своє життя стояти, вибачте на слові, “раком”, копирсаючись у землі, й зводити кінці з кінцями лише завдяки державним подачкам.
Першим кроком у здійсненні цієї реформи в Японії стала “Програма стабілізації управління сільським господарством”, яка запрацювала цього року. Згідно з програмою державну підтримку одержують лише ферми двох типів: сертифіковані конкурентоспроможні та корпорації з площею землі не менше 4 га (10 га на острові Хоккайдо) та сільські колективні господарства (!) з площею землі не менше 20 га. При цьому додаткова підтримка гарантується виробникам у гірських районах. Уряд відмовляється від підтримки цін і буде сплачувати тільки фіксовані кошти для підтримки доходу. Неважко уявити, що більшість японських фермерів після впровадження цієї програми засумувала. Але Японія — високоіндустріалізована країна, робочих рук у містах не вистачає, тож з голоду не вмруть. От тільки підучитися б трохи…
Що ж корисного можна взяти з аграрного досвіду Японії?
По-перше, СОТ — не такий страшний, як його малюють. І з невисокими імпортними тарифами можна жити, тим більше на наших родючих землях, от тільки б наше чиновництво не дуріло з усіма цими квотами, ліцензіями тощо.
По-друге, збільшення розмірів ферм, корпоратизація, колективізація — це загальносвітова тенденція. Безумовно, більшовики в цій справі виявилися першопрохідцями, але, знову ж таки: поспішиш — людей насмішиш, точніше, принесеш усім торбу лиха. Примусова більшовицька колективізація обернулася трагедією та голодомором для мільйонів людей. А ще ж великий гуманіст Федір Достоєвський казав, що вселенська гармонія не варта й дитячої сльози. Як зазначалося в “Екклезіасті”, всьому свій час.
По-третє, маючи потужний аграрний потенціал (який чомусь ніяк не реалізується під керівництвом наших Героїв України, академіків та просто “проффесорів”), Україна має гарантовані ринки збуту сільськогосподарської продукції в країнах Східної та Південно-Східної Азії. Рівень життя там стрімко зростає, завдяки перенесенню багатьох виробництв із розвинених країн до цих країн з дешевою робочою силою. А тому швидко збільшується попит на продукцію тваринництва. В Японії їдять все: і яловичину, і свинину, і птицю. У Кореї та Китаї — ще й собак. У В’єтнамі, Лаосі, Бірмі, Таїланді — полюбляють також кажанів, гадюк та іншу чудасію. Через тропічні кліматичні умови власне виробництво молокопродуктів практично перебуває на нулі, а їхнє середнє споживання дорівнює наперстку на людину за рік. Попит — скажений. І Австралія з Новою Зеландію вже неспроможні наситити цей ринок. І треба махнути рукою на цього “російського ведмедя” (населення 140 млн осіб) і переключитися на азійських “тигрів”, “драконів” і т. д. (населення під 3 млрд осіб). Натомість наші чиновники чолом б’ють імператору Всія Великої Росії Володимиру Володимировичу: дозвольте нам привезти до вашої імперії ще трошки сиру та яловичини.
От, трохи не забув про розумове затьмарення останнього часу — біопалива. Попри те, що понад половину енергоносіїв Японія імпортує, ставку японські вчені роблять не на біопаливо, а на альтернативні джерела енергії, передусім на атомну та перспективну термоядерну енергетику, і це в тій країні, яка стала першою жертвою використання атомної енергії в не мирних цілях. До того ж, на островах, де землетруси — таке саме природне явище, як у нас сніг узимку. А щодо біопалив, то японські вчені кажуть таке: ми не настільки дурні, щоб дорогі харчі витрачати на виробництво того, без чого можна обійтися.

Юрій Михайлов