Сільське господарство Японії: уроки й можливості для України

Пам’ятаєте, як у кінофільмі “Діамантова рука” кербуд оголошує лекцію на тему: “Нью-Йорк — місто контрастів”? Так от, після відвідин Японії тягне написати щось на кшталт “Японія — країна контрастів”.

Країна завтрашніх технологій, роботів-покоївок, зі столицею, де на дахах усіх будинків стирчать звичайні телеантени (не супутникові), а в готелях немає кабельного телебачення: п’ять-шість телепрограм — і всі японською. Навіть американський канал новин CNN транслюють із синхронним перекладом на японську.
Країна тотальної мобільної комунікації — зв’язок лише в стандарті 3G, саме тому наші телефони не працюють в Японії, а їхні — в Україні. Рух, як в Англії, лівосторонній (кермо справа) і настільки щільний (особливо у великих містах), що на основних вуличних магістралях збудовано естакади в кілька ярусів; іноді найвищу естакаду обладнано на рівні п’яти-шестиповерхового будинку. До речі, за тиждень перебування в Японії я не бачив жодної дорожньо-транспортної пригоди.
Незважаючи на один із найвищих у світі рівнів життя, помешкання в Японії маленькі. Білизну, як і в наших багатоповерхівках, японці сушать на балконах, хоча дивно, що в їхньому вологому кліматі вона взагалі висихає.
Міста надзвичайно чисті, сміття немає навіть у закапелках, викинути порожню пачку з-під сигарет просто під ноги — нікому й на думку не спадає. Якщо все ж таки ви десь побачите на тротуарі недопалок, то, скоріше за все, тут нещодавно пройшов іноземець, імовірно, навіть наш співвітчизник.

Що вони їдять
Серед іноземних фахівців, переважно європейських і американських, популярною є теза про те, що із зростанням добробуту населення зростає споживання м’яса, а отже, найближчим часом усіх нас чекає глобальний брак продукції тваринництва. Японія заперечує цю тезу своїм прикладом. Маючи один із найвищих у світі рівнів життя, м’яса на душу населення тут споживають аж… 8 кг/рік — разів у 10–15 менше, ніж у США та Західній

Типовий японський раціон

Європі. Зате морепродуктів (не лише риба, а й креветки, кальмари, омари, устриці тощо) японці з’їдають за рік 71 кг на душу населення. Це четвертий показник у світі: Мальдіви — 150, Ісландія — 91, Кірібаті — 79 (у США все навпаки — 12 кг морепродуктів і понад 80 кг м’яса).
Рибу їдять переважно сирою або ледве підсмаженою, приправляють соєвим соусом. Найпопулярніша риба (саме її використовують для приготування славнозвісного “сусі”, а не “суші”) — блакитний тунець. Як варіант іноді в сусі використовують лосось.
Овочів японці споживають мало, хоча власні японські овочі надзвичайно смачні. Їдять японці й супи, в яких часто зустрічається дивна овочева суміш із грибами.
На смак японська їжа дуже специфічна, але не бридка. Проте, як на мене, тижня харчування японськими стравами мені вистачить до кінця життя.
Та найбільше вразила мене культура під назвою “коньяк”. Ні, нічого спільного зі славнозвісним алкогольним напоєм вона не має — це корінь, який у вареному вигляді нагадує смак кальмара. Нуль калорій.

Японська аграрна реформа
У 2000 році наш “видатний” аграрний реформатор, міністр сільського господарства Павло Гайдуцький на семінарі “Реформа

Як і тисячі років тому, рис на багатьох полях саджають та збирають вручну

агропромислового комплексу” (див.: “Пропозиція”, 2000, №7) порівняв масштаби аграрної реформи в Україні з масштабами аграрної реформи в Японії і, як завжди, влучив пальцем у небо. Ще тоді ми надрукували коротенький витяг із “Британської енциклопедії”, присвячений аграрній реформі в Японії після закінчення Другої світової війни, аби Павло Гайдуцький та його товариші-реформатори мали хоча б найменше уявлення, про що говорять. Тепер зупинимося на цьому питанні детальніше.
Метою аграрної реформи в Японії після Другої світової війни було знищення класу феодалів і підвищення соціального статусу селян. Проблема полягала в тому, що землю було розподілено серед багатомільйонного сільського населення, через що середній розмір однієї ферми виявився дуже малим, а отже, й доходи сільського населення практично не зросли. Більше того, виробництво продукції на одного працюючого навіть скоротилося.
60 років потому ситуація в сільському господарстві Японії доволі сумна. Середній розмір однієї сімейної ферми — 1,8 га, в сільському господарстві зайнято 3,35 млн осіб. Зрозуміло, що, вирощуючи рис, звести кінці з кінцями на фермі такого розміру просто неможливо, а тому сільське господарство Японії отримує величезні субсидії. Вносячи до загального ВВП лише 1,1%, на сільське господарство Японії припадає 5,7% державного бюджету.
Якщо під продовольчою безпекою вважати самозабезпеченість держави харчами (як це роблять наші неосвічені чиновники), то Японія перебуває в загрозливій небезпеці, бо в переведенні на калорії країна забезпечує себе власними

Порівняйте ціни в наших і японських супермаркетах (1 гривня = 22 єни)

харчами лише на 40%, решту імпортує. За цих умов наші горе-реформатори заволали б: “Капіталістична Вітчизна в небезпеці!”. А от японці ставляться до цього доволі спокійно, проводячи політику “технології в обмін на харчі”. Японські автомобілі успішно конкурують із німецькими та американськими в усьому світі (навіть на автошляхах США співвідношення між японськими та американськими авто — 50:50). Японська електроніка вважається найкращою в світі. Роботи та прилади точної механіки — це гордість японської нації. І брак харчів вітчизняного виробництва жодним чином не стоїть на перешкоді високому рівню життя в Японії.
І все ж Японія намагається зменшити залежність від імпорту, хоча б для того, щоб її економіка була не такою вразливою до коливань на світових ринках сільськогосподарської продукції.
І тут постає перше запитання: якщо Японія є дефіцитною країною в плані забезпечення населення харчами власного виробництва, то чи не краще було б, замість низькокалорійного рису, вирощувати щось поживніше?
Як і в Україні, в Японії є свій власний тотем (племінний символ). В Україні це сало, до якого в нас ставлення таке, як у того цигана з вірша Степана Руданського: “Я б сало їв, на салі спав, салом укривався”. В Японії — це рис. Більшість японських страв обов’язково містить рис. Навіть свій алкогольний напій — саке (назвати це горілкою язик не повертається: 15%

Рис вирощують навіть на гірських схилах

алкоголю і смак, як у бражки для майбутнього самогону) — японці женуть із рису. Тож із рисом пов’язані як гордість японців, так і дуже серйозні проблеми.
Через малі розміри ділянок на вирощуванні рису ще й досі переважає ручна праця. В Японії є навіть роботизовані комбайни для саджання та збирання рису із системами GPS, але на малих ділянках використовувати їх неефективно. Землі в Японії обмаль, тому для вирощування рису часто обладнують на схилах тераси. Рис потребує багато води, а щоб подати її нагору, треба багато енергії, що, своєю чергою, явно не зменшує собівартості вирощування культури.
І при цьому японці є патріотами свого рису. Кілька років тому рис в Японії не вродив, і його імпортували. Так от, японці відмовилися їсти привозний продукт, і уряд змушений був здихатися його під виглядом гуманітарної допомоги африканцям.
Проблема ускладнюється тим, що в Японії, як і в усіх розвинених країнах, скорочується кількість тих, хто бажає все життя длубатися в землі. Крім того, й саме населення Японії стрімко скорочується — так би мовити, зворотний бік високого рівня життя та нестачі квадратних метрів, коли в однокімнатній квартирці довкола тебе тулиться купа дітей.

Передпродажне пакування овочів у збутовому кооперативі ZEN-NOH в Токіо

І тому уряд Японії був змушений розпочати ще одну реформу в аграрному секторі.

По-перше, це стосується зміни уподобань, смаків японців. Передусім — пропаганди іншихвидів дієт, у яких би більшу частку займали овочі, фрукти та жири. Зрештою це має посприяти зміні структури сільськогосподарського виробництва.

По-друге, в країні дедалі ширше дебатується питання залучення іноземних робітників для роботи в сільському господарстві. Донині працевлаштування в Японії обмежується спортивними тренерами та фотомоделями. Як перший крок пропонується залучати до роботи на японських фермах іноземних студентів на час літніх канікул під виглядом виробничої практики.
Ще одним кроком у напрямі реформування сільського господарства Японії є соціалізація виробництва — розвиток кооперативів. З одного боку, кооперативи уможливили б застосування сучасної техніки на більших ділянках. З другого, — кооперативи мають більшу ринкову потугу в забезпеченні фермерам сприятливіших цін.

Юрій Михайлов

Далі буде

(Закінчення в 12 номері)