“Самогон” для залізних коней

Нинішнього року, як ніколи раніше, в Україні заговорили про потребу в альтернативних видах палива. Воно й не дивно: ціни на бензин і солярку невпинно повзуть угору, разом з ними збільшується й собівартість виробництва сільгосппродукції. Якщо ще якихось пару років тому, коли літр дизпалива коштував 1,5 грн, ідея масового виробництва біодизелю в багатьох породжувала скепсис, то сьогодні, за ціни солярки в 3,5 грн/л, цей скепсис дедалі більше змінюється на ентузіазм. Причому серед ентузіастів бачимо як представників великого олієдобувного бізнесу, так і сільгосппідприємства, які, не дочекавшись державної підтримки у забезпеченні пально-мастильними матеріалами, заходилися допомагати собі самі.
Ось, наприклад, СТОВ “Нива”, що в селі Остапівка Лубенського району Полтавської області, нинішньої весни відсіялося на власному біодизелі. Цей факт став відомим Міністерству агрополітики, і, як наслідок, аграрне відомство вирішило провести на базі господарства всеукраїнську нараду. На неї було запрошено представників управлінь агропромислового розвитку з усіх областей України, науковців, а також пресу.
Треба визнати, що сільгосппідприємство з великою шаною прийняло міністерський кортеж. Керівники й спеціалісти СТОВ “Нива” щиро й відверто розповідали учасникам наради про свій досвід запровадження нових енерготехнологій, показували обладнання, відповідали на запитання. Хоча й зізнавалися, що ніякої заслуги держави в цій модернізації не було: шукали обладнання по закордонах самі, купляли його за власний кошт. Так само власними силами наводили “марафет” у селі перед приїздом високих гостей — латали дороги, поправляли паркани, прибирали сміття. Тож як міністр поїхав — зітхнули з полегшенням.
А тепер зосередимося на суті почутого й побаченого. Почалося все з того, що делегація з “Ниви” поїхала до Польщі й побачила в дії виробництво й застосування біодизелю. Тамтешні аграрії вирощують ріпак, самі ж переробляють його на пальне, яке й заливають у баки своїх тракторів, комбайнів і вантажівок. У Польщі налагоджено також і виробництво відповідного переробного обладнання. Побачивши все це, українські візитери спитали себе: “Хіба ми дурніші за поляків?” — і вирішили відтворити аналогічний виробничий цикл на своїх теренах. Купили обладнання для переробки ріпаку на біодизель (за покупку виклали 120 тисяч умовних одиниць) і вже торік у грудні розвантажували його в Остапівці.
Технологічний процес одержання біодизелю на польській установці має таку послідовність. Насіння ріпаку привозять зі складу і засипають у контейнер, звідки воно шнековим транспортером подається на прес. Прес вичавлює олію, яка нагромаджується в спеціальних ємкостях. Знежирений шрот шнековим транспортером вивантажують у причіп і відвозять у тваринницький цех. Олію фільтрують і заливають у реактор. Також туди додають метанол і каталізатор — гідроокис калію (КОН). Температуру суміші в реакторі підтримують на рівні близько 40°С; при цьому відбувається постійне її перемішування. Внаслідок хімічної реакції утворюються дві нові речовини — ріпако-метиловий ефір (РМЕ), відомий також як біодизель, і гліцерин. Після закінчення реакції суміші дають відстоятися. Гліцерин важчий за РМЕ, тому він опускається донизу, а під час зливання витікає першим. Гліцерин має темний колір, а РМЕ — світлий: завдяки цій різниці можна контролювати візуально, коли з трубки закінчує текти перша рідина й починає друга. Назагал частка біодизелю в одержаному продукті становить 75%, решта — гліцерин. Або можна сказати ще так: одна тонна ріпакової олії дає близько 850 кг біодизелю.
v v v
Після оглядин біодизельного цеху СТОВ “Нива” учасники наради заслухали науковців, які розповіли про деякі аспекти застосування РМЕ. Здебільшого ці аспекти були не надто радісні, а, швидше, говорили про великий обсяг роботи, який ще треба виконати в напрямі здобуття біодизелем статусу справжнього повноцінного пального.
Насамперед зупинимося на технічних моментах.
Температура згоряння РМЕ нижча, ніж звичайної солярки, тому біопаливо поступається мінеральному за показником витрат на 1 га і не забезпечує потрібного рівня потужності двигуна. Але різниця тут невелика.
Перш ніж розпочати виробництво біодизелю, підприємству варто пересвідчитися в можливості ритмічних поставок метанолу. Цю речовину виробляють у Сєверодонецьку, і поки що з її закупками проблем немає. Але в разі істотного розширення виробництва РМЕ ситуація може змінитися.
Біодизель не любить зим: на морозі завести двигун дуже важко, а за мінус десяти РМЕ починає кристалізуватися.
Як уже згадувалося раніше, в процесі хімічної реакції між ріпаковою олією та метанолом другим похідним компонентом є гліцерин. Невелика його частка залишається в біодизелі, через що у процесі згоряння пального утворюються нагар і сажа. Тож фільтри й оливу потрібно замінювати дуже часто.
Нарешті, РМЕ хімічно агресивніший за звичайну солярку. Під його впливом гумові елементи паливної апаратури і двигуна (шланги, прокладки) руйнуються значно швидше.
Усі ці чинники свідчать — і це визнано на Заході, — що біодизель знижує ресурс двигуна. Тому заливати у бак чистий (не розведений соляркою) РМЕ не рекомендують.
А тепер про законодавчі аспекти виробництва біодизелю в Україні.
Нині цей продукт наші виробники можуть “гнати” лише для власних потреб. На продаж можна розраховувати не раніше початку наступного року. Принаймні такий термін потрібний державним установам, щоб розробити й затвердити технічні умови виробництва, на підставі яких підприємство-виробник зможе одержати відповідне ліцензування. У зв’язку з цим доречно запитати Мінагрополітики: чому держава й аграрне відомство передовсім уже який рік поспіль наполегливо “піарить” ідею біологічного палива, організовує всеукраїнські наради тощо, але так і не спромоглося розробити технічні умови виробництва цього стратегічного для України продукту? Невже відпочатку ставка робилася на натуральне споживання сільгосппідприємств: самі “наженуть” — самі й спалять? А обладнання? Чому в Україні й досі не зроблено жодних рухів у бік започаткування виробництва власних реакторів та інших технічних складових для виробництва РМЕ? Держава й нині створення такого обладнання нічим не стимулює, власних науково-технологічних розробок у цій галузі ми майже не маємо.
Нарешті, й досі немає ясності в питанні: бути на біодизель акцизному збору чи ні, і якщо так, то в якому розмірі? Адже якщо чиновники в новому виробництві побачать передусім засіб наповнення бюджету, а не досягнення енергетичної незалежності України, то віз може там і залишитися.

Павло Коротич