Робити гроші з повітря: чи упустить Україна свій шанс?

Відповідно до Кіотського протоколу, кожній країні надано максимально допустиму межу викидів CO2 в атмосферу, а також і право продавати свої “вуглецеві кредити” різним підприємствам, у тому числі й з інших країн. Наприклад, яка-небудь компанія в Японії може заплатити землевласникові в Україні за те, що він посадить ліс, рослинна біомаса якого поглинатиме CO2, який викидає ця японська фірма, і секвеструвати (зв’язувати) його в грунті.
Реальний факт: уряд Румунії одержав $3,66 млн за емісійний кредит у 1,018 млн т CO2 (за посадку лісу).
Завдання Кіотського протоколу: зменшити до 2012 року емісію парникових газів на 5% проти рівня 1990 року. Країни, які не впораються, будуть змушені закуповувати кредити в тих, хто виконує свої зобов’язання в рамках протоколу. В 2004 році рівень викидів парникових газів в Україні становив усього 43% (!) від зобов’язань перед Кіотським протоколом.
Україна у виграшному становищі завдяки тому, що їй вихідний рівень викидів було визначено 1990 року, але останніми роками у нашій країні стався великий індустріальний спад, що сприяв зменшенню забруднення повітря. Проте індустріальні країни не зацікавлені купувати квоти на викид CO2 у країни, що одержала їх у такий спосіб. Інша справа, якщо нагороду у вигляді інвестицій одержить країна, що не тільки виробляє, а й управляє вуглецем: за допомогою секвестрації, компенсуючи його емісію й сприяючи чистому розвитку, заснованому на самовідновленні ресурсів.
Для цього Україна повинна інакше використовувати землю. В “Радах з ефективної практики” Кіотського протоколу зазначено, що поліпшити управління сьльськогосподарськими землями можна за допомогою: а) мінімалізації обробітку грунту; б) вилучення “чорного пару” із сівозміни; в) вирощування багаторічних трав; г) перетворення земель у пасовища; д) припинення спалювання стерень.
Мінімалізація обробітку грунтів в Україні вже почалася, і в майбутньому ця тенденція тільки підсилюватиметься. Знижувати витрати виробника змусить економіка: він зацікавлений буде скорочувати обробіток, аби залишатися прибутковим. Згідно з даними НАУ України, за останні десять років до мінімалізації обробітку грунту перейшли на значній частині сільськогосподарських земель.
Якщо мінімалізація обробітку грунту вже практикується, то чому б не “дістати” фінансові стимули, які передбачено в рамках таких міжнародних ініціатив, як Кіотський протокол? Але щоб одержувати кошти за секвестрацію вуглецю, Україні треба до 1 січня 2007 року подати заявку про прийняття зобов’язань за статтею 3.4 Кіотського протоколу.

Наскільки вигідна Україні стаття 3.4 Кіотського протоколу?
В Україні, за оцінками FAO (Організація продовольства й сільського господарства ООН), 22% сільськогосподарських земель деградовані, 18 — дуже деградовані, понад 50% — підвладні деградації грунтів (2006). Управління землями, орієнтоване на стримування емісії вуглецю, не тільки знижує його викид в атмосферу, а й зменшує деградацію грунтів, а згодом і підвищує їхню родючість.
Результати системних вимірів вмісту гумусу в грунтах України (щоп’ять років, починаючи з 1965 року, проводиться моніторинг полів) підтверджують, що сьогодні вони — менше джерело емісії C2, ніж колись.
Україна, якщо прийме позитивне рішення за статтею 3.4 Кіотського протоколу, не зобов’язана доводити, що в її землях відбувається більше секвестрації вуглецю, ніж емісії. Їй потрібно довести лише збільшення вмісту вуглецю в сільськогосподарських грунтах із перебігом часу. Скажімо, за останні десять років. Мінімалізація обробітку грунтів, постійне вкривання рослинними залишками полів (навіть у вигляді бур’янів), вилучення “чорного пару” із сівозміни, припинення рільництва на окремих полях і зменшення частини меліоративних грунтів — все це сприяє природному накопиченню вуглецю в грунтах.
Отже, всі розрахунки вуглецю в сільськогосподарських грунтах для Кіотського протоколу порівнюють емісію 2008–2012 років з 1990 роком. Якщо за цей період сільськогосподарські грунти в Україні виділятимуть менше вуглецю, то село зможе одержати кредити, а отже, — інвестиції. Для цього Україні треба до 1 січня 2007 року встигнути подати заяву на прийняття зобов’язань за статтею 3.4 Кіотського протоколу. Саме у “встигнути” — найбільша проблема. Із червня Міністерство охорони навколишнього середовища, а тепер уже й Міністерство аграрної політики розглядають таку можливість. Минуло п’ять місяців. Залишилося — два. Україна за крок до того, щоб втратити шанс за рахунок міжнародних інвестицій підтримувати свою природну “біофабрику” з переробки атмосферного вуглецю в гумус для підвищення родючості вітчизняних чорноземів і зміцнення конкурентоспроможності сільського господарства. Ймовірність, що не встигнемо — 5:2.

Галина Скворцова