Добрива, війна та імперіалізм

Добрива – це не просто сільськогосподарський ресурс: вони є стратегічним ресурсом, прихованим у центрі геополітичного конфлікту. Війна США та Ізраїлю проти Ірану та пов'язане з нею порушення судноплавства через Ормузьку протоку викликають шок у світовій сільськогосподарській системі . Значна частина світової торгівлі хімічними добривами зазвичай проходить через цей стратегічний вузький пункт, поряд з ключовою сировиною, необхідною для виробництва добрив в інших місцях, такою як газ, аміак та сірка.

Зростання цін на добрива призведе до зростання цін на продукти харчування по всьому світу . Це може здатися відкриттям. Та насправді, добрива були пов'язані з війною та імперіалізмом вже понад століття. Як показало моє нещодавнє дослідження , добрива були одним із факторів, що сприяли формуванню колоніальної експансії, економічної політики та навіть військової стратегії у першій половині 20-го століття.

Як добрива стали стратегічними

Сучасне традиційне сільське господарство значною мірою залежить від зовнішніх джерел трьох ключових поживних речовин:

• Азот

• Фосфор

• Калій.

Вже у 19 столітті промислова революція, що поширювалася по всій Глобальній Півночі, витісняла дедалі більшу частину робочої сили з полів на шахти, фабрики, будівельні майданчики та у сфері послуг. Надзвичайно нагальним стало питання прогодувати зростаючі маси людей, які не виробляли власну їжу . Це створило гонку за забезпечення ресурсами добрив.

З 1840-х років гуано, багате на фосфор і азот, видобувається з перуанських островів для експорту на північ.

У 1860-х роках спроба Іспанії вирвати такий скарб з-під британської гегемонії призвела до війни за острови Чінча, що стало яскравим прикладом внутрішньоімперського зіткнення за природні ресурси. Однак після півстоліття невпинного видобутку запаси гуано були здебільшого вичерпані.

Таким чином, постачання азоту забезпечувалося чилійськими нітратними копальнями, через які британські інтереси сприяли розв'язанню Тихоокеанської війни (1879-1884) між Чилі, Болівією та Перу.

Однак на початку 20-го століття німецький хімік Фріц Габер , якого також пам'ятають як батька сучасної хімічної війни, продемонстрував, як промислово отримувати азот з розрідженого повітря. Натомість фосфор довелося отримувати шляхом видобутку фосфоритної породи .

Боротьба за фосфати

Між 19 століттям і початком 20 століття Франція отримала контроль над основними запасами фосфатів завдяки своєму колоніальному пануванню в Тунісі, Алжирі та Марокко.

Італія, яка пізно почала будувати імперію, боялася залишитися позаду. Італійська націоналістична преса пропагувала ідею про те, що Лівія містить величезні фосфатні багатства. Політиків, промисловців та банкірів привабила перспектива «фосфатного Ельдорадо». Це стало частиною політичної кампанії за італійське вторгнення до Лівії в 1911 році .

Протягом десятиліть італійські уряди та компанії фінансували дорогі геологічні експедиції через Лівійську пустелю, прагнучи знайти «фосфатний міраж» Італії . Саме в цьому контексті фашистський генерал Родольфо Граціані вчинив геноцид у Кіренаїці , щоб ізолювати повстанців на чолі з Омаром аль-Мухтаром. Однак знову і знову бажані відкриття фосфатів розчаровували.

Паралельно італійські компанії отримали прямий доступ до видобутку фосфатів у Тунісі та Єгипті, які, однак, перебували під контролем Франції та Великої Британії відповідно.

Постачання фосфатів також залежало від надзвичайно експлуататорських колоніальних трудових режимів. У північноафриканських шахтах європейські менеджери контролювали корінних робітників, які працювали у важких умовах.

Архівні записи свідчать про явно расово забарвлені схеми оплати праці, за якими арабські робітники отримували значно нижчу зарплату, ніж європейці.

Дешеві фосфати допомогли знизити витрати на продукти харчування в Європі, але ця система ґрунтувалася на надмірній експлуатації колоніальної праці та ресурсів.

Фашизм, сільське господарство та імперія

Хімічні добрива стали ще важливішими за Беніто Муссоліні, який проклав собі шлях до влади, виконуючи брудну роботу з придушення селянського руху за аграрну реформу, що настала після Першої світової війни.

У 1925 році фашистський режим розпочав «Битву за зерно» — амбітну кампанію зі збільшення виробництва італійської пшениці та зменшення залежності від імпорту.

Італійський хімічний гігант Монтекатіні значно розширив виробництво добрив, тоді як пропаганда заохочувала фермерів переходити на високоефективне сільське господарство. Плакати зображували героїчних селян, які збирали велетенські врожаї пшениці на службі нації.

Ця «фашистська зелена революція» успішно збільшила виробництво пшениці, але також поглибила потребу Італії в імпорті фосфатів. Це створило суперечність в основі фашистської «автаркії», або економічної самодостатності.

Італія стверджувала, що звільняється від іноземної залежності, водночас залишаючись структурно залежною від колоніальних ланцюгів постачання корисних копалин. Це ставало дедалі небезпечнішим, оскільки Європу знову штовхали до війни.

Щойно Італія вступила у Другу світову війну, британці реквізували її фосфатні копальні в Єгипті. Оскільки конфлікт порушив середземноморські торговельні шляхи, Італія також залишилася відрізаною від імпорту фосфатів з Тунісу. Таким чином, фашистська мрія про економічну автаркію також виявилася міражем. Виробництво добрив зазнало краху, сільськогосподарське виробництво різко скоротилося, а дефіцит продовольства погіршився.

Економічні труднощі відіграли значну роль у втраті фашистського контролю над італійськими селянами та робітниками, багато з яких приєдналися до Руху Опору проти нацистського фашизму .

Назад у майбутнє

Добрива можуть здаватися буденними порівняно з нафтою чи зброєю. Однак сучасні суспільства залежать від них так само глибоко.

За сучасним сільським господарством стоїть величезна та ієрархічно організована інфраструктура критично важливих корисних копалин, джерел енергії, видобувних ділянок, судноплавних шляхів та хімічної промисловості.

Імперіалістична логіка, що лежить в основі міжнародного поділу праці, який структурує ці глобальні виробничі мережі, зберігає разючу схожість з реаліями столітньої давності у вигляді різкої міжнародної нерівності. Схильність ультраправих урядів втягувати світ у війни, які вони не в змозі впоратися, так само знайома, і має надзвичайно важливі наслідки.

Лоренцо Фельтрін, The Conversation