Чи не час визначитися з невизначеністю?

Якщо ризики та невизначеність є притаманними аграрному бізнесові, то “невизначеність” в українському варіанті, на відміну від звичайних складових, наявних навіть у розвинених країнах (технологічні або погодні, фінансові та цінові), має набагато загрозливіші складові: криміногенну та політичну. Вкрай негативний вплив цих двох складових на агробізнес розкрив у своєму виступі президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко. Криміногенна складова включає такі ризики, як шахрайство (наприклад, одержання кредитів без намірів їх повертати, пограбування інвесторів найманими менеджерами тощо). Політична складова включає використання адміністративних важелів впливу (закони, укази, постанови, накази тощо) задля створення умов для збагачення вузького кола “своїх” за рахунок решти інших. Прикладом останнього можуть бути прийняття законів про заборону на експорт худоби у живій вазі (на користь вузького кола власників підприємств легкої промисловості), про експортне мито на насіння олійних культур (на користь вузького кола власників олійних заводів), про мінімальні ціни на цукор (на користь вузького кола власників цукрових заводів), постанова КМУ про мінімальні заставні ціни на зерно врожаю 2004 року (на користь вузького кола “своїх” продавців зерна). Якщо з криміногенною складовою якось-таки вдається боротися, то другу — політичну невизначеність — мінімізувати практично неможливо.

Тут з Леонідом Козаченком можна посперечатися. Прийняття (чи неприйняття) певних державних рішень теж потребує від зацікавлених осіб певних витрат (хабарі, витрати на просування свого кандидата у нардепи чи на певну відповідальну посаду). Отже, як короткочасний засіб можна намагатися перекупити “слуг народу”, а як довготермінова стратегія — створювати умови в державі, які б перешкоджали панам та паням з “липкими пальцями” займати високі посадові посади.
А загалом, чи то свідомо, чи то з дурощів, економіко-інституційне середовище в Україні вже протягом 13 років є таким, у якому створено такі умови, що бути злодієм є набагато вигіднішим, ніж намагатися вести чесний бізнес. Наприклад, бухгалтерський облік є настільки спотвореним, що невідомо куди поділися тільки у 2000 році після “доленосного” указу Президента України від 3 грудня 1999 року основні фонди в сільському господарстві на суму понад 20 млрд гривень. Бухгалтерська звітність та статистичний аналіз абсолютно неузгоджені поміж собою, внаслідок чого інформація на макрорівні відбиває що завгодно (температуру на Венері, наприклад), але не реальний стан речей. За цих умов дешевше для країни приймати рішення взагалі навмання, аніж на підставі такої інформації.

Нарешті, через 4 роки після того ж таки доленосного указу до неосвічених та злодійкуватих “слуг народу” дійшло, що акціонерні товариства все ж таки є набагато прогресивнішими (у тому числі з огляду на врахування соціального чинника), ніж оті ПОПи та ТОВи. На підтвердження тези про невігластво “слуг народу” на конференції прозвучала така теза: завдання з оптимізації використання ресурсів розв’язується студентами ІV курсу економічного факультету, але є непідсильним для уряду.
Так само із великим запізненням до так званих аграрних економістів, які виконують політичні замовлення влади, дійшло, що великотоварне виробництво є набагато ефективнішим за дрібнотоварне та натуральне господарство.
На конференції лунали й ретроградні заклики щодо посилення ролі держави в економічних процесах (нібито за оці роки держава недостатньо нашкодила економіці країни). Але переважна більшість учасників конференції все ж таки висловлювала прогресивні думки, що вселяє надію в те, що вдасться (і є кому) замінити отих економічних “мракобісів” з економічного відділення Української академії аграрних наук України.

Юрій Михайлов