Бджола і в шапку меду нанесе

Згадую Свириденкове, сказане понад два десятиліття тому: “Осоту на полях бачу значно більше, ніж фацелії”. А що б сказав Микола Леонтійович, кочуючи Степом та Лісостепом цього літа? минулого? позаминулого? Що б побачив? Бур’ян на бур’яні. Уже не треба було б пасічникові шукати будяки, аби виставити біля них вулики. Їх тепер — ліси. Вище росту людини виганяються, куди не глянь — пнуться один поперед одного. Звісно, де бур’ян, там квіти. А де цвіток, то там медок. Але не такі вони вже й сильні пилконоси, ті бур’яни, деякі, як, скажімо, амброзія, виділяють отруйний нектар. Та й що то за мед лишень з будяків і свиріпи? Найякісніший, переконані пасічники, той, який містить багато складників, зібраних у чистій природі природним шляхом. “Квітом живляться бджоли, і всміхається щастя мені”, — писала поетеса. Не вберегти нам крихітних комашок, а відтак не усміхатиметься нам щастя, якщо не будемо створювати та охороняти медоносні вгіддя (як дикі, так і культурні), якщо не забезпечуватимемо квітково-нектарний конвеєр і в полях сівозмін.

Хіба не можна, скажіть, хоч підсівати медоносами ярі зернові, зернобобові, коли вже не виділяти ділянки під них? Он на Канівщині (Черкащина) деякі вдатні господарі насіння гороху загортають у грунт разом з насінням гірчиці або рижію — останні не дають вилягти йому, урожай зберігають. І бджолам є де розкошувати.

Або візьмімо фацелію. Це надзвичайно цікава трав’яниста рослина з листям, схожим на горобинове. У відомого російського письменника Михайла Пришвіна є навіть філософська повість “Фацелія”. Уродженку Північної Америки порівняно недавно майже повсюдно культивували і в Україні. Тепер, схоже, забули. А даремно. Бо вона ще й захищає від брухусу та інших шкідників: нектар, який виділяють сині квітки, вабить бджіл, комах-запилювачів, що знищують личинки ненажер. Хто обсіває горох від країв хоча б на три-чотири проходи сівалки фацелією — без хімії бореться із шкідниками, та ще й мед качає. Цвіте до двох місяців, взяток — 200–500 кілограмів з гектара.

Незаслужено обійдено увагою буркун. Ми навряд чи десь побачимо посіви з ним кукурудзи на силос — і теж даремно. Сама качаниста бідненька на білок, а от разом з медоносом — корм поживний. У цієї рослини нелегка, можна сказати, трагічна доля. Свого часу в країнах Європи та Америки видали закони та інструкції, які вимагали нищити її. Згодом спохопилися, зрозумівши, що нічого зайвого в природі немає. Дослідили буркун і побачили: він незамінний у раціоні тварин, у процесі окультурення засолених грунтів (поліпшує структуру, нагромаджує азот), не допускає ерозії, щедрий на нектар. Навіть у спеку виручає пасічників.

Чому ж широко не культивуємо його, як і фацелію, еспарцет, синяк?.. Немає де сіяти? Ні, нема бажання допомогти бджолі! Інакше не світили б голими лобами горби та косогори, не віяло б сумом од ярів, не знемагали б від болю засолені південні чорноземи.

Хоч на припонах держи

“Та що казати: як і сіють медоноси, то не для бджіл, — чую й таке від пасічників. — Їх хоч на припонах держи, коли розкриляться квітки, бо полетять — назад не повернуться. У годівниці коровам чи свиням потраплять...”

І така практика досить поширена. Як було в господарстві “Дружба” Троїцького району Луганської області, про що писалося в газетах. Вивіз Іван Клочко до 70-гектарного масиву еспарцету всі сто двадцять сімей, а бджолам того й треба. За доброго взятку їх ніщо не зупинить, жодна робоча комашка не залишиться без діла у вулику. Того дня механізатори розкачувалися, поки еспарцет не розкрив своїх “цяцьок”, заманюючи бджіл, а тоді шість комбайнів ураз заглушили живу симфонію. Від машини до машини бігав Іван Іванович: “Що ж ви робите, люди? Бджілки ж гинуть під сталевими зубцями!” Жоден і бровою не повів. А через кілька годин над полем стояла тиша, як над цвинтарем. Поодинокі комашки намагалися розбудити її, снуючи над спустошеними вуликами, і пасічнику вчувався в тому гулі плач.

Вісім мільйонів бджіл загинуло тоді. В цей день вони могли принести у вулики “Дружби” півтонни меду. А їх — під ніж!.. Та скільки таких сучасних господарств, які павутинням обснувала байдужість до святої худібки. Мало де чув я, щоб “нові ефективні власники” забороняли скошувати рослини, не начепивши навісних пристосувань для відлякування крилатих запилювачів. Мало де бачив їх. Зате багато разів тримав у руках силос, густо перемішаний з мертвими комашками. Агрономи, керівники тих господарств, визначаючи терміни обробки та збирання ентомофільних культур, не враховують інтересів бджільництва — звідси його біди.

— Оце якби агрономи так само як і в рослинництві, відповідали і за нашу галузь — було б пуття, — доводили мені пасічники на Поділлі, Слобожанщині, в Криму. — Тоді вони знали б, де посіяти фацелію чи буркун, не посилали б комбайнерів косити, коли бджоли працюють. Якби цікавились агрономи бджільництвом, то й каша, яка сама себе хвалить, перестала б бути дефіцитом для бідного пенсіонера. Не сахалися б гречки, не сіяли б її після буряків, оброблюваних хімією. Хіба туди полетить бджола? Її не обдуриш.

Ви знаєте, як липа шелестить...

У зеніті літа, коли давно вже відцвіли дерева та кущі і лише вона густо всипана біло-кремовими китицями квіток з довгими кружельцями, приходять на згадку поетові слова: “Ви знаєте, як липа шелестить...” Пробіжиться вітерець поміж кронами — і все навкруги поглине хвиля медового аромату.

“Цариця літа”, “духмяний маяк”, “поетичний образ слов’ян, символ миру і спокою” — це про неї, про липу. “Деревом просвітління” називали її в стародавньому Китаї. “Ми оточені дивом”, — сказав великий поет і натураліст Гете, коли проходив зі своїми гостями під липами. Вона справді одне з див природи. Недарма ж бо їй віддавали першість в улаштуванні парків та садів, недарма ім’ям її українці назвали літній місяць року. До тридцяти-сорока метрів витягується зріле дерево, по триста-чотириста років квітує, а окремі “патріархи” й тисячолітню межу переступають. З давніх-давен серцелиста одягала, взувала, годувала, лікувала людей. З давніх-давен вона “топила” пасіки в нектарі. “Як липа пахтить, то і бджола летить”.

— Почав лісгосп садити липу — і аж посвітлішало на душі, — ділилася пасічниця з Роменського району Сумської області Валентина Синенко. — Бджілки встигають за сезон зібрати з одного дорослого дерева стільки нектару, як з гектара гречки. Зашкодити може лише громовиця. Кажуть тоді бджолярі: “Підпалила блискавка липу”.

Коли так, то, здавалося б, царювати липі в садах та парках, у гаях і скверах, у лісах. Тим паче, що вона — найкращий супутник дуба, хороший підгін його. Та огляньмося навкруги. Ви знаєте, як липа шелестить? Мало, дуже мало її на нашій землі. От тополю — ту скрізь зустрінеш. І в селах, і в містах, і вздовж доріг, і навіть у лісосмугах. Липа ж... Липа на правах Попелюшки. Практично немає чистих насаджень у лісах. Одне слово, махнули на неї рукою.

Зрозуміло, липа — не сосна, не тополя, не клен американський: росте повільніше, плекати набагато складніше — насіння й після стратифікації погано сходить. Але ж якщо кожній породі — належне місце, то не за рахунок іншої!

Трохи більше пощастило білій акації, хоч порода ця в наших краях порівняно недавня. Гектар насаджень за доброї погоди дає до тонни нектару! Та, знову ж таки, коли брати в масштабах країни... Яри розростаються вусібіч, поглинаючи родючі чорноземи. Пересихають, замулюються оголені річки. Липу б туди, акацію, вербу, інші медоносні породи, в яких міцна коренева система. Вони б перепинили шлях ерозії, муловим наносам. А поки що й на рівних ділянках садимо все, крім медоносів, не кажучи вже про яри. Учені підрахували: за сезон з гектара яружно-балкових земель можна взяти до тонни товарного меду. Причому затрати на створення кормової бази відшкодуються за один рік після початку масового цвітіння медоносів. Якби засадили ними всі яри та сильноеродовані прилеглі вгіддя, то, навіть за приблизними підрахунками, в межах України ми могли б щороку збирати понад 50 тисяч тонн високоякісного меду. Цифра вражає, чи не так?

То що ж, так і чекатимемо, коли прийде добрий дядько і візьметься окультурювати невдоби та крутосхили? Ось у Сквирі (Київщина) пасічник Петро Шевчук сам посадив десять тисяч саджанців акації та липи в ярах. Чим не приклад для інших бджолярів, для сільської молоді, “зелених”?..

Не затишно “карпатянці” в Карпатах

Перенесемося тепер у Карпати, щоб покуштувати меду, який називають гірським. Та ба... “Справжній мед, настояний на ароматах гір, став у нас певною мірою дефіцитним товаром. Карпатська бджола з успіхом бере нині нектар з медоносів Альп, Піренеїв та Апеннін, а в себе на батьківщині почувається не зовсім затишно”, — читаю в одній з місцевих газет.

Ну й ну! І це в Карпатах, де на кожному кроці можна надибати нектароносну флору? Чому ж не затишно бджолі?

Ніхто не заперечує: природно-кліматичні умови в горах важкі. Низька температура повітря, висока вологість у час медозбору не ліпшим чином позначаються на цвітінні та нектаровиділенні рослин, на самих комашках. Але ж природа подарувала нам бджолу, найкраще пристосовану до цих нелегких умов, — карпатську. Вона й букет медоносів дібрала, які квітують з кінця березня (верба) і до середини вересня (іван-чай). Де на рівнині є такий природний квітковонектарний конвеєр?

— Десятки років науковці вивчають можливості гірських лісів щодо розвитку в них бджільництва, — розповідає доктор біологічних наук, професор Ужгородського університету Василь Комендар. — Установлено, що медоносні угіддя — це неабиякі площі: третина всього лісового фонду Закарпаття і п’ята частина — Прикарпаття. Близько двохсот видів медоносних рослин! А коли взяти до уваги луки, які теж входять до гірського поясу... Висока нектаропродуктивність у волошки та ромашки лучної, конюшини лучної та повзучої, свербіжниці польової, синяка звичайного, хаменерію вузьколистого, тирличу...

— Чим не медова оаза, Василю Івановичу?

— Справді, оаза. Якби ще берегли її, щоб медопродуктивність зростала!.. Ніхто не підсіває у природні формації медоносів конюшини, хаменерію, живокосту лікарського, не вводять їх до компонентів травостою, створюючи нові луки, власники розпайованої землі. Не завжди обережно лісівники здійснюють рубки догляду, мляво відновлюють насадження липою, акацією, кленом, черешнею. Пасіки в багатьох селах — мов прикуті до одного місця. А тому й виходить на бджолосім’ю по два-три кілограми товарного меду за сезон. У Мукачівському, Воловецькому, Свалявському, інших районах улітку побачиш вирубки, суцільно зарослі малиною, ожиною, суницею, іван-чаєм. І погода стоїть, і квітують деякі — а бджіл немає. Гадаю, просто відвикли кочувати...

Придивімось пильніше до Закарпаття та Прикарпаття. Різко там виділяються лісостепова та гірська зони. Перша багата на сади, білу акацію, гречку, соняшник, бобові, медоносні трави, друга — на малину, ожину, іван-чай. Весна в лісостепу настає на місяць-півтора раніше, ніж у горах, але тонни нектару залишаються незібрані — обмаль бджіл. То чому б не підвезти сюди “горянок”, які в цей час “вільні”? Вони попрацювали б у садах, на акації, сили наростили б, оздоровилися б (пилок лісостепових медоносів за вмістом амінокислот, особливо білків — альбумінів, значно багатший за пилок гірської флори). А от у середині червня, коли розкриваються квітки лісової малини, іван-чаю, на допомогу “горянкам” висадити б крилатий десант з рівнинних районів, де більшість головних нектароносів одцвітає... Наскільки б зросла продуктивність кожної бджолосім’ї!

Однак — відвикли кочувати...

А мед — знову згадаймо дніпропетровського пасічника Миколу Свириденка — на возі.

“Хочеш поставити вулика? Плати!”

     Ще Микола Михайлович Вітвіцький, учений і практик, який стояв біля джерел нашого бджільництва, помітив: у лісі на одній або кількох квадратних верстах можна зустріти не більше одного дупла з бджолами, і це для них вигідно, оскільки корм — з усіх боків житла і його цілком достатньо. Щоб комашки на пасіках могли зібрати вдосталь меду, вони, як і лісові, повинні мати поруч чимало медоносів. Вибір місця, вважав він, — одна з найголовніших передумов успішного розвитку бджільництва, що “не може приносити тієї користі, яку повинне, коли бджоли не будуть переміщуватися за потреби на краще, багатше пасовисько”.

Кочували з бджолами здавен — і слов’яни, і греки, і римляни, й іспанці, та й інші народи, хоча, поза сумнівом, нектар тоді комашки знаходили й навколо свого помешкання. Та все ж єгиптяни, скажімо, ще задовго до нашої ери, років шість тисяч тому, перевозили їх на плотах з верхів’я Нілу до пониззя: різні квітки ж бо зацвітають у різний час. У Греції за античних часів кочували на в’ючних тваринах. Без кочівель не уявляли й вітчизняного бджільництва.

Що ж сьогодні заважає нам перевозити пасіку слідом за медовим квітом? Чим пояснити, що багато вуликів узагалі не переміщують “на кращі, багатші пасовиська”?

— Гадають, що ресурси нектару на посівах сільгоспкультур та в природних умовах обмежені, — каже професор Національної аграрної академії Віктор Поліщук. — Але ж і ресурси далеко не вичерпані! Скільки разів доводилося бачити: цвіте ріпак, а в радіусі двох-трьох кілометрів — ані звуку. Соняшник сонцю голови підставляє, а бджоли — за десять-п’ятнадцять кілометрів у селі. Або біла акація... Лише в Київській області на порівняно вузькій смужці вздовж Дніпра можна розташувати під її гіллям 21 тисячу бджолосімей. Ми багато років спостерігаємо за акацією — і жодного разу не відкачували менше п’яти кілограмів меду на сім’ю. Зазвичай по двадцять і більше маємо. От що означає дроблення бджолосімей, кочівля.

— У нашому краї продуктивного взятку бракує навіть для забезпечення власних потреб комашок, — це вже колишній директор успішного племзаводу “Червоний шахтар” на Дніпропетровщині, пасічник-любитель з півстолітнім стажем Олександр Рак. — На Криворіжжі з медоносів сіють лише соняшник, а бджолярам до початку медозбору з нього потрібні ріпак, гірчиця, гречка... Тому їздимо запилювати рослини у ближні райони Миколаївської, Кіровоградської областей. Остання дуже сприятлива для бджільництва — там росте велика кількість і рідкісних медоносів, таких як синюха блакитнолиста. Бджоли літають збирати нектар з її квіток і за п’ять-десять кілометрів. Справжній медовий Клондайк! Про це знали далеко за межами України — свого часу на Київському вокзалі в Москві висіла величезна карта з позначками найкращих медоносних місцевостей республіки. Так от: Кіровоградську область на ній було окреслено жирною лінією. Раніше я зі своїм крилатим царством діставався аж Новоукраїнського району, де головував знаменитий Олександр Гіталов. У нього навіть коріандр ріс. За нинішніми мірками та статками туди стало далеко їздити. Тому в себе на п’яти-семи гектарах вирощую медонос, на який фактично не впливає погода, — фацелію. У такий спосіб забезпечую сім’ї кормовою базою на зиму. Цукром їх не підгодовую, залишаю у кожному вулику по чотири-п’ять рамок доброго меду. Загалом вони в мене зимують на 80 рамках і завжди виживають. Бджоли мають виходити сильними із зимівлі — тоді за підсумок року можна не хвилюватись. І взяток, і розвиток будуть ранніми, і мед якісним. У слабких же у розпал медових жнив лише нарощується сім’я.

— Кочівля — то велика справа, — продовжував Олександр Григорович. — Пригадую, раніше в районному управлінні сільського господарства був зоотехнік з бджільництва, який мав транспорт, їздив, координував, домовлявся, де можна поставити вулики. Тепер, на жаль, інші часи настали. Якось хотіли у Миколаївській області поставити вулики на пізній соняшник. Так господар землі, з “нових українців”, став вимагати по 25 гривень з кожного. Довелось іншого місця шукати. Хоча в Законі про бджільництво чітко вказано, що за запилення сільгоспкультур, садів повинен платити пасічнику їхній власник. Але хто на ті закони зважає?..

Справді: хто? Розказане Олександром Раком — не поодинокий факт. Про подібне доводилося чути і від інших фахівців галузі. Попоїздить, буває, пасічник, поки знайде місце для точків. Бере продукцію там, де інші не беруть, де, як кажуть, вона погано лежить. Нездорова конкуренція виникає. А бджоли ж — то не лише мед. То врожай. “Нема саду без пасіки, а плодів без бджіл”, — підмічено у народі. Невже не можна організувати планові кочівлі, заздалегідь продумати, спланувати, куди з якого району вирушати на медозбір? Чи не під силу це обласним спілкам, відділенням “Братства бджолярів України”? Он у деяких країнах створюють спеціальні диспетчерські служби, налагоджують нектарні розвідки, радіозв’язок... Навряд щоб там на одних полях золотокрилі по тисячі разів кожну рослину відвідували, а на інших і роси не пострушували. Та це тема окремої розмови, і ми до неї згодом повернемося.

...Що квітів на луках, полях, у садах, лісах — стільки сортів у меду. Золотистий — соняшниковий, червонуватий — гречаний, блідо-бурштиновий — липовий, світлий — акацієвий, темнуватий — каштановий... А ще ж огірковий, буркуновий, синяковий, фацелієвий, еспарцетовий, кленовий, вербовий, барбарисовий, малиновий, трояндовий... Чому ж тоді такий малий вибір у нас із вами?

Микола Пуговиця.