Зернофуражне поле Черкащини

Нині, як і раніше, слава хліборобства Черкащини тримається на виробництві зерна, цукрових буряків та олійних культур — трьох китах аграрної економіки, які не тільки забезпечують внутрішні потреби, але є головним чинником формування експортного потенціалу агропромислового комплексу області. Проте аналіз сучасного стану зернового господарства області свідчить про необхідність переходу від екстенсивного ведення зернового господарства до інтенсивного. При цьому існуюча на сьогодні практика впровадження інтенсивних технологій, яка базується на посиленні виключно ресурсного потенціалу, забезпечує лише короткочасний успіх. У подальшій роботі з інтенсифікації сільськогосподарського виробництва слід більше уваги приділяти біологічним та організаційним факторам інтенсифікації. Одним із таких факторів є зміна в структурі посівних площ зернових культур у напрямі зменшення частки озимих і розширення посівів зернофуражних: кукурудзи, ячменю та зернобобових, зокрема сої. Нині недостача фуражного зерна змушує використовувати для годівлі тварин до 60% пшеничного зерна, яке за кормовою цінністю значно поступається зернофуражним культурам. Аналіз стану справ за останні 10 років показує, що озима пшениця в Черкаській області лише на 65–70% забезпечується добрими попередниками, коли можна очікувати гарантованого і сталого врожаю, а на 30–35% її розміщують по гірших попередниках (кукурудза на силос, стерньові). Кукурудзу на силос в умовах області збирають не раніше другої декади серпня, тому часу для доброякісного обробітку грунту під озиму пшеницю і нагромадження вологи в грунті залишається дуже мало. Внаслідок недостатнього зволоження верхнього шару грунту сходи з’являються із запізненням. Нерідко спостерігається загибель насіння в напівзволоженому грунті. Крім того, дальший розвиток рослин у фазі кущіння уповільнюється внаслідок недостатнього азотного живлення. Тому весною озиму пшеницю, як правило, доводиться пересівати і засівати ярими культурами. Крім весняних пересівів, озима пшениця по гірших попередниках не забезпечує і потрібного рівня врожайності. Так, якщо врожайність пшениці на дослідному полі інституту (в середньому за 10 років) після гороху становила 45–51 ц/га, то після кукурудзи на силос та стерньових, навіть на високому фоні удобрення, — лише 27–30 ц/га, тобто недобір урожаю становить 18–21 ц/га. Якщо ж пшениця по цих попередниках висівається без достатнього удобрення, що у нас трапляється доволі-таки часто, то врожай її буде ще нижчим — до 20 ц/га. Озима пшениця по гірших попередниках дає зерно низької якості, яке далеко не відповідає вимогам сильних пшениць. Таке зерно використовується не на продовольство, а для годівлі тварин або для виготовлення спирту. Проте, якщо врахувати той факт, що за останні 30 років щороку пересівається близько 15% посівів озимини через загибель у період зимівлі, а деяка частина площ залишається в незадовільному стані, роль заходів, спрямованих на удосконалення структури зернових, стрімко зростає. Ці обставини спонукали нас до поліпшення структури посівів зернових в області: у типовій зерно-буряковій сівозміні поле озимої пшениці, яка йде по гірших попередниках (кукурудза на силос тощо), засіяти кукурудзою на зерно. За даними інституту, сівозміни з двома полями озимої пшениці і двома полями кукурудзи на зерно за всіма показниками переважають зерно-бурякові сівозміни і в середньому за 10 років збір зерна з гектара сівозмінної площі збільшувався на 7,7–8,8 ц, а рівень рентабельності — на 21–30%. У таких сівозмінах урожайність зернових досягала 45 ц/га, у тому числі озимої пшениці — 45–52, кукурудзи — 52–61 ц/га за такої самої врожайності цукрових буряків, як і в зерно-буряковій сівозміні, — 405–493 ц/га. Крім того, створюються сприятливі умови для виробництва з кукурудзи, зібраної у фазу воскової стиглості зерна, високоякісного силосу, який має найбільшу поживність — близько 26 к. од. в 100 кг корму. Господарства Чорнобаївського району довели на практиці необхідність удосконалення структури зернової групи у сівозміні в напрямі збільшення зернофуражного зерна за рахунок кукурудзи: у 2001 році з площі 6215 га район зібрав у середньому по 63,7 ц/га сухого зерна, а в сільськогосподарських підприємствах СТОВ “Першотравневе” з площі 40 га одержали 106,8 ц/га, СТОВ “Дніпро” з площі 200 га — 104,8, ПСП “Маяк” з площі 307 га — 90,6 ц/га Розширюючи площі посіву кукурудзи, належну увагу слід приділяти правильному добору гібридів. Усі площі зернової кукурудзи треба засівати лише районованими гібридами різної стиглості. Найурожайнішими серед ранньостиглих гібридів у наших умовах є гібриди Планета 180 СВ ФАО 180, Маслівський 208, Росава 200; середньостиглий гібрид нашої селекції Комета MB ФАО 300; середньоранні гібриди: Титан 220 СВ ФАО 220, Сатурн СВ ФАО 260, Нептун СВ ФАО 280. Гібриди різних груп стиглості слід висівати в такому співвідношенні: ранні — 10–15%, середньоранні — 70–75, середньостиглі — 15–20% усієї площі посіву. Рекомендована густота рослин на час збирання становить: для ранньостиглих гібридів — 75–80 тис., середньоранніх — 65–70, середньостиглих — 50–55 тис. рослин/га. Узагальнюючи викладене, можна зробити важливий висновок, що розширення площі посіву кукурудзи на зерно, замість малопродуктивних посівів озимої пшениці, у разі застосування всіх факторів підвищення її врожайності дасть змогу значно збільшити виробництво фуражного зерна, а в поєднанні з розширенням посівів сої — відродити комбікормову промисловість. Це значною мірою зміцнить кормову базу для тваринництва і сприятиме підвищенню його продуктивності. А. Вовченко,
канд. с.-г. наук, Черкаський інститут агропромислового виробництва