Микола Мандигра: «З часу незалежності України особливо ефективно наука і практика ветеринарної медицини співпрацювали перші 10 років…»

Сьогодні багато фахівців у ветеринарній галузі, зокрема вчені, переймаються питанням: «Чи існує криза  у ветеринарній науці України?».  Відповісти на це та інші питання ми попросили відомого вченого, доктора ветеринарних наук, академіка-секретаря НААН України Миколу Мандигру.

Н. Ка­пу­с­тянсь­ка
Спеціаль­но для жур­на­лу
«Тва­рин­ництво та ве­те­ри­нарія»
Ми­ко­ло Станісла­во­ви­чу, ба­га­то хто сьо­годні  на­го­ло­шує на не­за­до­вільно­му стані ре­чей у вітчиз­няній ве­те­ри­нарній на­уці. З ог­ля­ду на сьо­го­ден­ня не­вже все так по­га­но?
— Ска­жу од­ра­зу: на сьо­годні кри­зи я не ба­чу. І по­яс­ню чо­му. Се­ред пер­ших за­­конів, прий­ня­тих Вер­хов­ною Ра­дою, був За­кон Ук­раїни «Про ве­те­ри­нар­ну ме­ди­ци­ну», у яко­му чи­таємо, що «ве­те­ри­нар­на ме­ди­ци­на — га­лузь, що охоп­лює си­с­те­му на­ук про хво­ро­би тва­рин, їх профілак­ти­ку, діаг­но­с­ти­ку, ліку­ван­ня, виз­на­чен­ня якості хар­чо­вих про­дуктів і си­ро­ви­ни тва­рин­но­го по­хо­д­жен­ня та діяльність, спря­мо­ва­ну на збе­ре­жен­ня здо­ров’я і про­дук­тив­ності тва­рин…». Як ба­чи­мо, на од­но­му із пер­ших місць стоїть все ж та­ки НА­УКА.
Тож із ча­су не­за­леж­ності Ук­раїни особ­ли­во ефек­тив­но співпра­цю­ва­ли на­у­ка і прак­ти­ка ве­те­ри­нар­ної ме­ди­ци­ни. На жаль, най­про­дук­тивніші ре­зуль­та­ти цієї спів­­праці припадають на пер­ші 10 років.

Які за­вдан­ня по­ста­ють пе­ред су­час­ною ве­те­ри­нар­ною га­луз­зю в Ук­раїні?
— У світі біології, крім інших, існу­ють і такі про­бле­ми: як по­бо­ро­ти го­лод, ство­ри­ти умо­ви біоза­хи­с­ту і біобез­пе­ки, а у разі ви­ник­нен­ня — ліквіду­ва­ти інфекційні, па­ра­зи­тарні та не­за­разні хво­ро­би тва­рин, а го­ло­вне — за­без­пе­чи­ти якість і без­пе­ку про­дуктів хар­чу­ван­ня. Розв’я­за­ти вка­зані про­бле­ми не­мож­ли­во без ліквідації або зни­жен­ня хо­ча б на 50—70% за­хво­рю­ва­ності та за­ги­белі тва­рин. Нині у світі є по­над 200 епізо­о­тич­них во­гнищ най­по­ши­реніших інфекційних та па­ра­зи­тар­них хво­роб тва­рин.
Ос­танніми ро­ка­ми світо­ву на­уко­ву спільно­ту, дер­жав­них діячів та на­се­лен­ня в ціло­му тур­бує ви­ник­нен­ня но­вих за­хво­рю­вань, частіше — це хво­ро­би вірус­ної при­ро­ди.

Які са­ме?
— Гу­бо­подібна ен­це­фа­ло­патія ВРХ, скрейпі овець, ге­мо­рагічна хво­ро­ба кролів, хво­ро­ба Шмал­лен­бер­га, блу­танг, аф­ри­кансь­ка чу­ма  сви­ней (АЧС).
Утім, у зв’яз­ку із зро­с­тан­ням тор­го­вель­них і ту­ри­с­тич­них зв’язків сьо­годні по­ста­ють і нові завдання для ве­те­ри­нар­ної на­уки та прак­ти­ки. І це мож­на по­яс­ни­ти ба­га­ть­ма при­чи­на­ми. Скажімо, віру­си за своїми мор­фо­логічни­ми, біохімічни­ми, ге­не­тич­ни­ми та інши­ми ха­рак­те­ри­с­ти­ка­ми ма­ють ве­ли­ку схильність до ево­люції.
Ча­с­то бу­ва­ють вірусні пер­си­с­тентні інфекції (вірус не виділяється із кліти­ни і не по­шко­д­жує її). Збуд­ник ма­с­кується, і навіть не ут­во­рю­ють­ся вірус­ней­т­ра-лізу­ючі ан­титіла. Інко­ли відбу­вається інте­г­рація вірус­но­го ге­но­му в ге­ном кліти­ни (ре­т­ровіру­си). До цих інфекцій умов­но мож­на відне­с­ти і пріонні інфекції. Не ви­клю­че­но, що пер­си­с­тенція вірусів інко­ли мо­же бу­ти зу­мов­ле­на своєрідним при­сто­су­ван­ням до ви­жи­ван­ня. У та­ких ви­­пад­ках віру­лентність мо­же втра­ча­ти­ся, але мож­ли­ве її підви­щен­ня. Та­кий про­цес не мож­на ні пе­ред­ба­чи­ти, ні тим па­че кон­тро­лю­ва­ти.
У цьо­му кон­тексті особ­ли­ве місце зай­ма­ють пе­релітні пта­хи. Справді, під час моніто­рин­го­вих досліджень у Мо­­равії у більшості птахів діаг­но­с­ту­ва­ли ан­титіла до: гри­пу, кліщо­во­го ен­це­фаліту, вірусів Сіндбіс, Західно­го Нілу, Тя­ги­ня, Ча­ло­во-Ба­тан, Бхан­д­жа та ін.

І як вбе­рег­ти суспільство від не­без­печ­них хво­роб?
— Влас­не, убезпечен­ня здо­ров’я лю­дей від впливу збуд­ників зо­о­ан­т­ро­по­ноз­них хво­роб та не­якісних і не­без­печ­них про­дуктів хар­чу­ван­ня і є за­вдан­ням на­уко­вої і прак­тич­ної ве­те­ри­нар­ної ме­ди­ци­ни на найближ­чу пер­спек­ти­ву. За ос­танні п’ять років роз­роб­ле­но: 78 вак­цин та діаг­но­с­ти­кумів, 48 дер­жав­них стан­дартів та стан­дартів ор­гані­за­цій Ук­раїни, 65 ме­тодів та ме­то­до­логій, 84 тех­но­логії, технічні умови та рег­ла­менти, 62 на­­уко­во-ме­то­дич­ні ре­ко­мен­дації, от­­ри­­­­ма­но 67 па­тентів на ви­нахід.
На сьо­годні роз­ши­рюємо і міжна­родні зв’яз­ки. Так, 14–18 квітня 2014 р. де­ле­гація НААНУ із ро­бо­чим візи­том пе­ре­бу­ва­ла в Пе­ру, де відбу­ли­ся зу­­стрічі із за­ступ­ни­ком міністра сіль­сько­го гос­по­дар­ст­ва та іри­гації Пе­ру Се­са­ром Со­то­май­о­ром Каль­де­ро­ном, а та­кож пред­став­ни­ка­ми керівно­го скла­ду Націо­наль­­ної служ­би охо­ро­ни здо­ров’я в аг­рарній сфері та фа­куль­те­ту ве­те­ри­нар­ної ме­ди­ци­ни Універ­си­те­ту Свя­то­го Мар­ко­са.
За підсум­ка­ми візи­ту, бу­ло підпи­са­но Ме­мо­ран­дум про співробітництво між  Національ­ною ака­демією аг­рар­них на­ук Ук­раїни та фа­куль­те­том ве­те­ри­нар­ної ме­ди­ци­ни Універ­си­те­ту Свя­то­го Мар­ко­са (Пе­ру).

Яке Ва­ше вра­жен­ня від ла­ти­но­а­ме­ри­кансь­кої країни?
— Звісно, за тиж­день пе­ре­бу­ван­ня в Пе­ру важ­ко ска­за­ти про країну за­га­лом. Але на пер­ший по­гляд – це країна кон­трастів. Утім, нам є чо­му по­вчи­ти­ся у них. Скажімо, перуанська сто­ли­ця – Ліма сяє чи­с­то­тою і охайністю. Важ­ко бу­ло не поміти­ти й те, що ба­га­то лю­дей зай­мається спор­том. А об­слу­го­ву­ван­ня в су­пер­мар­ке­тах наскільки приємне, що хо­четь­ся зай­ти ще раз…

Ми­ко­ло Станісла­во­ви­чу, Ви по­над 40 років відда­ли на­уковій ве­те­ри­нарії. Чо­му ви­б­ра­ли са­ме цю на­уку?
— Я ро­дом із се­ла Барські Че­ме­ри­си, що на  Віннич­чині. На­ше се­ло розміщене не­по­далік від  рай­цен­т­ру. Батьківська ха­та бу­ла схо­жа на «шев­ченківську» — та­ка ж гли­ня­на, ще й по­кри­та оче­ре­том, а підло­гою слу­гу­ва­ла зем­ля. Уро­ки вчив при лампі. Світло про­ве­ли тоді, ко­ли я на­вчав­ся у 10-му класі. Тоді у селі меш­ка­ла ли­ше од­на лю­ди­на із ви­щою освітою, на гру­дях якої кра­су­вав­ся «ром­бик».
 Ра­но на­весні бать­ко за­про­по­ну­вав мені роз­ве­с­ти кролів, щоб  я міг для се­бе прид­ба­ти паль­то, туфлі і го­дин­ник. Я розвів по­над сот­ню кролів. Пер­шою моєю фа­хо­вою кни­гою бу­ло видання «Кролівництво», з якого самостійно чер­пав знан­ня що­до ут­ри­ман­ня, годівлі, роз­ве­ден­ня та ліку­ван­ня «вуханів». Опа­но­ву­вав й інші сільсько­го­с­по­дарські ро­бо­ти. Ду­маю, що са­ме пра­ця з ди­тин­ст­ва, жа­га до знань, ро­зуміння суті га­лузі тва­рин­ництва і ве­те­ри­нар­ної ме­ди­ци­ни не із лекцій, а із ре­аль­но­го жит­тя і ста­ли підгрун­тям нинішніх моїх успіхів.
Після закінчен­ня шко­ли спро­бу­вав всту­пи­ти до Чернівець­ко­го універ­си­те­ту на хімічний фа­куль­тет. На той час ви­пу­ск­ників шкіл бра­ли 20 відсотків. Здав­ши три іспи­ти на п’ять, один на чо­ти­ри і один на три, не прой­шов за кон­кур­сом… Сте­жи­ною бать­ка пішов пра­цю­ва­ти радіомон­те­ром… Че­рез два ро­ки брат по­ра­див посту­па­ти до вишу на спеціальність ве­­те­ри­нар­но­го ліка­ря.
Ко­ли зда­вав до­ку­мен­ти для всту­пу у Біло­церківський сільсько­го­с­по­дарський інсти­тут, член прий­маль­ної комісії за­ува­жи­ла: «Ра­дио­тех­ни­ка и связь ни­ка­кой свя­зи с ве­те­ри­на­рией не име­ют». Ра­зом зі мною по­сту­пав од­но­сель­ча­нин Віталій Іздепсь­кий. Нині він док­тор ве­те­ри­нар­них на­ук, про­фе­сор, очо­лює ка­фе­д­ру хірургії Лу­гансь­ко­го сільсько­го­с­по­дарсь­ко­го універ­си­те­ту.
Вза­галі мені вез­ло на моїх вчи­телів...

І хто ж був Ва­шим на­став­ни­ком?
— На­сам­пе­ред, за­ступ­ник де­ка­на фа­­куль­те­ту ака­демік Во­ло­ди­мир Бу­сол. Це він за­про­сив ме­не у сту­дентсь­кий на­уко­вий гур­ток. І ту ро­бо­ту, яку ми ви­ко­на­ли, я навіть ви­ко­ри­с­тав у своїй док­торській. Утім, своїм іде­о­логічним «бать­ком» я вва­жаю керівни­ка моєї кан­ди­датсь­кої ди­сер­тації про­фе­со­ра Ми­ко­лу До­роніна. На­ве­ду ли­ше один при­клад… В інсти­туті я від­повідав за на­оч­ну агітацію фа­куль­те­ту. У студентській групі, де я був на­став­ни­ком, на­вчав­ся об­да­ро­ва­ний сту­дент Ле­онід Ви­говсь­кий. Я знав, що він до­б­ре май­ст­рує підрам­ни­ки для оформлення на­оч­ної агітації. І ко­ли я до ньо­го звер­нув­ся з проханням змай­ст­ру­ва­ти їх, він по­го­див­ся. Але за умо­ви: до­по­мог­ти  йо­му зда­­ти іспит з епізо­о­то­логії у про­фе­со­ра М.Н. До­роніна, оскільки у цей період ма­ла роз­по­ча­ти­ся сесія. Я звер­нув­ся до ше­фа, який, по­ду­мав­ши, ска­зав: «Є ще п’ять днів, не­хай ви­бе­ре слуш­ний для ньо­го час і щод­ня при­хо­дить до ме­не. На­дам такі кон­суль­тації, що він здасть на відмінно».
За­га­лом, із Біло­церківсько­го сіль­сь­­ко­­­го­с­по­дарсь­ко­го інсти­ту­ту, в яко­му я на­в­­чав­ся, а потім і пра­цю­вав до­цен­том, я виніс ба­га­то знань, яки­ми пи­ша­ю­ся і нині.

Чи існує «шко­ла» ака­деміка Ман­д­ри­ги?
— Я підго­ту­вав двох док­торів та сімох кан­ди­датів. Це мо­лоді вчені, за яки­ми, я вва­жаю, май­бутнє ве­те­ри­нар­ної на­уки Ук­раїни.