Треба виживати

Треба виживати Село Броваха, що за 19 км від райцентру Корсунь-Шевченківський, відоме чи не єдиним в Україні пам’ятником матері-героїні Євдокії Лисенко, яка виховала 16 дітей. Тож раз на рік сюди з’їжджаються черкащани і гості з інших областей на святкування Дня матері. А за гостинність дякують голові сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (СТОВ) “Броваха” Петру Петровичу Малюзі. Він завжди трохи ніяковіє від теплих щирих слів, бо частіше доводиться відповідати на критичні зауваження, відстоювати свою позицію, комусь щось доводити, одним словом, — боротися. За останні 8 років у колишньому колективному сільгосппідприємстві змінилося 4 керівники. Петро Петрович — п’ятий. Прийняв господарство у 1998 році перед самими жнивами. На запитання: ”А скільки ж тоді було техніки?” — відповідає з усмішкою: ”Стільки ж, як і нині, тільки тоді новішої на два роки, якщо взагалі так можна говорити про 6 тракторів і 3 комбайни, які давно “відсвяткували” свої десятирічні ювілеї. Ось цією технікою власними силами і зібрали врожай”. Тоді з 1200 га використовувалось 760. Про такі землі, як у Бровасі, кажуть: ”Біс ногу зламає”. Для прикладу — тільки 300 га з них розташовані у яружно-лісовій системі шматками на 16 полях. Були у КСП, звичайно, і борги. Тільки із заробітної плати вони тягнулись із 1995 року. Тож, як сьогодні згадує Петро Петрович, коли йшов на роботу у це господарство, до кінця не уявляв на що йде, а тим більше не очікував радикальних змін, що принесуть реформи. Одразу зауважу, поки що СТОВ “Броваха” йде у районі навіть трохи позаду “середняків“. Та найменші успіхи саме таких господарств, як кажуть, багато чого варті. Бо їх у нас в Україні поки що більшість. І від них залежить майбутнє сільського господарства. Що ж до успіхів, то вони у Бровасі є. Зарплату вже повернуто за три останні роки. Цієї весни площа ріллі збільшилася до 900 га. Ставку зроблено на зернові, насамперед — на кукурудзу. Це і силос, і зерно на земельні паї. У господарстві збереглося невеличке стадо великої рогатої худоби (200 голів, з них 98 корів). Як і всюди, це — “жива копійка”. А в тому, що з неї можна скласти не одну сотню гривень, переконалися приватні господарі, на подвір’ях яких утримується 138 голів. З одного боку, це дуже добре, що люди самі знаходять можливості пристойного заробітку, а з іншого... Коли під час цьогорічної посівної кампанії власникам тракторів пропонували 50 гривень за гектар ріллі, то на пропозицію відгукнулися трактористи з інших господарств. Свої ж лише споглядали. Така інертність трохи дратує голову. Сподівається він, що цього року, коли все буде впорядковано з державними паями, люди таки відчують себе відповідальними власниками землі. А сьогодні що? Одержав свої 114 гривень за пай, навіть не бачивши, де він і є. Та й то хіба гроші, коли з них ще 20% податку треба сплатити? При слові “податки” Петро Петрович стає похмурим. Щоб трохи розважити його, я запитую: “А яку суму кредиту, наприклад на 3 роки, вам треба, щоб трохи “розкрутитись”?” — Скільки треба — одразу можу сказати, а як віддати — оце вже питання. Якби ж погоду замовити на три роки наперед. А сьогодні тисяч 100 гривень дуже б стали у нагоді, щоб і віджнивувати впевнено, і закласти майбутній урожай. Цього року хочемо 140 га перевести у грунтозахисну зону. Звісно, потрібна техніка. Купити ми щось не спроможні, а от послугами машинно-технологічних станцій скористалися б. Та чомусь “розпалися” вони у нашому районі. А шкода. І все одно виживати треба. Хоч і слабка, а ще жевріє надія, що знайдеться інвестор, який би вклав кошти у вівчарство і кролівництво, база для яких у нас збережена — є і приміщення, і комунікації. А ще маємо 380 га лісу, 70% з нього — зрілий. Правда, за рішенням облради його треба передати сільраді, та маємо намір узяти його потім в оренду. Плани є. Засинаєш і просинаєшся з калькулятором. “А що уві сні бачите?” — запитую. “Те, що робиш удень, те “прокручується” й уночі. Сни ж, ви знаєте, “вони будять”. — То навіщо вам таке неспокійне життя? — Якщо є робота і я взявся її виконувати, я її повинен зробити. Пробую і бачу, що виходить. Вікторія Ісаєнко