“Терезине” — символ перспективи

Принаймні в Білоцерківському районі Київщини воно таке одне. Хоча функціонує в тих самих економічних умовах, що й решта сільгоспвиробників. Можливо, стартові умови в цього господарства були кращими?
— У 1997 році, коли я очолив господарство, борги із заробітної плати і бюджетних платежів становили близько двох мільйонів гривень, — згадує нинішній голова правління ВАТ “Терезине” Іван Миколайович Кудлай. Хоча господарство колись, справді, мало славне минуле. Було засноване 1927 року як дослідна станція тваринництва. Пізніше перейменували у держплемзавод “Терезине”, де свого часу працювало кілька Героїв Соцпраці, відомих на всю Україну. Вирощували велику рогату худобу — 3200 голів, тільки корів було 800, а ще й свині, вівці, займалися рослинництвом. Іван Миколайович застав ті часи, бо 1985 року саме переїхав сюди й працював головним зоотехніком.
Пам’ятає він, як розгубилось керівництво, коли почалася перебудова. Чекали, що хтось прийде, зробить, чи хоча б підкаже, як робити. У Івана Кудлая були з цього приводу власні пропозиції, якими він поділився з директором господарства, і почув у відповідь: “Не заважай мені жити”.
Тож у 1991 році, завдяки обставинам чи попри них,     народився          керівник І. Кудлай, який організував орендно-підрядний колектив для роботи на свинофермі. І хоча до відповідальності йому було не звикати, та посада директора малого підприємства “Еліта” збільшила її масштаби до розуміння того, що один невиважений крок може призвести до падіння, після якого вже не піднятись. Це відчуття є основним у роботі й досі.
 У 1997 році Івану Кудлаю запропонували очолити держплемзавод “Терезине”, господарче життя в якому ледь жевріло. Нові технології не впроваджували, бо протягом десятків років тут, як і в інших господарствах, звикли до державної опіки. “Побачивши справжній стан речей, я майже місяць не міг оговтатись від шоку, — згадує Іван Миколайович. — Вразили колосальні витрати електроенергії, якою забезпечували все селище, в т. ч. приватний сектор і гаражі. Кілька котелень теж утримував держплемзавод”. Почали з упорядкування електросистеми, плануючи займатися безпосередньо виробництвом.
 Через три роки всі заборгованості було погашено. І лише після цього з’явилась можливість працювати над інтенсифікацією та модернізацією виробництва. Тож один із пріоритетів — оновлення автопарку, який щороку поповнюють найсучаснішими зерно- та бурякозбиральними комбайнами, тракторами відомих світових виробників. При цьому техніку купують під конкретну людину, яка зможе на ній ефективно працювати.
 Господарство орендує 2782 га землі, в які вкладено чимало праці й коштів для відновлення родючості. Торік у середньому з кожного гектара отримали: 500 центнерів цукрових буряків; майже 100 центнерів кукурудзи в сухому зерні. Солодкі корені вирощують за інтенсивною технологією, коли на 250 гектарах — усього троє працюючих. Урожай здають на Саливонківський цукрозавод, хоч і не за гроші, як хотілося б, та все ж на прийнятних давальницьких умовах: з одержаних чотирьох тонн цукру одна йде на витрати за вирощування, а три – в прибуток. Тож площі під цю культуру розширюватимуть. Серед рентабельних культур і соя, яку вирощують як на продаж, так і використовують для годівлі худоби. А от пшениця, хоч і порадувала врожайністю по 70 центнерів з гектара, та прибутків поки що не принесла. Її зберігають на власному елеваторі, тому що продавати зерно III класу із клейковиною 25–26% за 480–520 гривень за тонну — це собі на збитки. “От і думаєш: що краще — збирати пшениці 70–80 центнерів з гектара за собівартості близько 500 гривень, чи, може, 30 центнерів за собівартості 300 гривень, а продавати за 500?”, — майже гамлетівськими питаннями переймається керівник. У господарстві постійно працюють над зниженням собівартості вирощеної продукції. Торік почали поступовий перехід на мінімізований обробіток грунту, що дало можливість зекономити на одному гектарі (від оранки до збирання врожаю) близько 35 літрів палива. На запитання, чому вони поступово переходять на таку економічно вигідну грунтообробну технологію, Іван Миколайович відповів: “Сучасні технології — це цілі філософські системи, кожна з яких потребує свого осмислення. Дуже важливо, щоб кожен учасник процесу розумів, для чого це робиться”.
 Не буде перебільшенням і те, що реконструкція ферми, побудованої ще 1955 року, змінила свідомість тих, хто на ній працює. Нині технологія вирощування племінного молодняку української чорно-рябої великої рогатої худоби, яку впроваджено у ВАТ “Терезине”, справді відповідає сучасним потребам. Завдяки прибуткам від рослинництва та залученим кредитам, господарським способом побудували молочний комплекс із найсучаснішим обладнанням відомих світових виробників. Це три приміщення на 386 голів кожне, в яких поки що утримують 584 корови. За ними доглядають двоє скотарів. Тварини чисті й нагодовані. У комп’ютеризованих автоматичних змішувачах фірми “Альфа Лаваль” готують збалансований за кількістю та якістю раціон годівлі для конкретної групи тварин залежно від продуктивності. Корм набуває правильної структуризації, свідченням чого є поведінка самих корів, половина з яких, відпочиваючи, жує жуйку, а отже, триває процес продукування молока. Цьому сприяє й безперебійна забезпеченість артезіанською водою, яка, завдяки замкненому циклу, після охолодження молока в доїльному залі потрапляє в напувалки. Висока стеля (10,5 метра) робить приміщення просторим, завдяки чому навіть за 30-градусної спеки температура в ньому — 20–22 градуси, що дуже важливо для корів, на яких спека впливає гірше, ніж холод. Корови можуть вільно пересуватися. І навіть, як у рекламному відеоролику, їх масажують — правда не звірятка, а механічні прилади, до яких варто тільки доторкнутися місцем, де свербить. Кажуть, спочатку корови шикувались у чергу до масажера, поки він не став звичною річчю.
 Доїльний зал на тисячу корів потребує окремої хвалебної розповіді. На зміні тут працює всього двоє операторів. У цех одночасно запускають 16 корів. Усе робиться в автоматичному режимі. Чистота — майже стерильна. Після кожної групи видоєних корів подіум, а саме це слово найкраще відповідає позначенню  місця, на якому вони стоять, під тиском промивають дезрозчином. Потрапляння в молоко чогось стороннього — неможливе. Із доїльного апарату воно через систему молокопроводу з охолодженням потрапляє до холодильної камери. Молокопровід після кожного доїння піддають п’ятиступеневому очищенню. Зрозуміло, що за такий якісний продукт переробники платять більше. На виробництво 1 літра молока витрачається 0,97 кормових одиниць. Торік у ВАТ “Терезине” від кожної корови надоїли по 7 тисяч кілограмів молока.
 Цьому сприяє і своєчасне осіменіння корів, найоптимальніші строки якого допомагає визначити комп’ютер, і раціони годівлі, які розроблено чітко для кожної із шести технологічних груп. Усе робиться для нарощування поголів’я, яке сьогодні налічує 1601 голову. Вже цього року господарським способом будуватимуть приміщення для утримання 600 голів молодняку.
 “Я хочу так організувати роботу в господарстві, щоб люди не заважали один одному, могла обходитись без сторонньої допомоги, — ділиться своїми мріями Іван Миколайович. — Хоча в цілому ми не зменшуємо кількості працюючих, а це 220 осіб, ми їх перерозподіляємо. Якщо людей вивільняємо, наприклад, із робіт, пов’язаних із важкою фізичною працею в тваринництві, то переводимо їх у будівельну бригаду. Тут вони мають можливість працювати ефективніше й, до того ж, за вищу зарплату, адже роботи вистачає. Цього року побудуємо заправку для власної техніки, в планах — зведення житла для працівників”. А ще — для використання відходів тваринницьких ферм з часом побудують установку для одержання біогазу, який генератори перетворюватимуть на теплову чи електричну енергію. На базі відходів уже наявних трьох приміщень можна виробляти 250 кіловат електроенергії щогодини, якої вистачить і на сам комплекс, і на елеватор, і на котельню, що виробляє тепло для дитячого садка, школи, лікарні. І це — реально розраховані плани.
 “Усе, що робимо, нові технології ми спочатку обговорюємо із спеціалістами, моделюємо на невеличких площах, а потім, упевнившись, що люди сприймають це схвально, розширюємо межі їх впровадження. Тому що не можна просто так казати: “Давай-давай!”. Адже розраховуєш тільки на себе, на власні сили. І не маєш права на помилку. Бо якщо “увійдеш у штопор”, ризикуєш не вийти з нього, — переконаний Іван Миколайович. — Мені нічого не треба задарма. Але хочеться для розширення виробництва мати кредити на 3–5 років, хоча б у межах 5–8% річних. Наведу приклад: аби з нуля почати виробництво п’яти тисяч тонн молока за рік, треба вкласти 5 мільйонів доларів. Скільки років потрібно, щоб акумулювати ці кошти?”
 Керівник Іван Кудлай, попри все, знаходить фінансування, але наскільки більше зміг би він зробити не попри, а завдяки оптимальним умовам. “Безумовно, я непопулярний директор, — зауважує він. — Будуючи такий комплекс, ми повинні на всьому економити, обмежити й себе і всіх, більше працювати, і тимчасово мати меншу віддачу. Багато хто з акціонерів незадоволений, що я не виплатив дивіденди, а вклав їх у виробництво. Але ж ми створили таке виробництво, яке має перспективу — працювати найближчі 15–20 років! Якщо ж усе це просто роздавати, перспективи не буде”.
 На перспективу працюють і гроші, вкладені в освіту. У господарстві — семеро стипендіатів, майбутні інженери, агрономи, зоотехніки, програмісти.
“На землі завжди вистачатиме роботи, завжди будеш затребуваний”, — ці батькові слова колись допомогли Івану Кудлаю правильно обрати професію, у їх справедливості він переконується все життя.