Майбутній урожай уже не проходить

Історія стосунків банків і страхових компаній почалася на зорі становлення незалежної України. Тоді ціла низка банків, що не зовсім розумілися на складнощах страхового бізнесу, без оформлення бодай якоїсь застави, а приймаючи у забезпечення лише поліси зі страхування фінансових ризиків, мала великі збитки через відмову страхових компаній від виконання узятих зобов’язань. У чому ж причина цього явища? По-перше, у відсутності в тодішніх страхових компаній власного моніторингу ризиків. По-друге, у відсутності механізму перестрахування. По-третє, у сліпому захопленні теорією імовірності у тому плані, що з 10–15 страхувань страховий випадок настає 1 раз. А на практиці того часу страхові випадки наставали ті ж таки 10–15 разів. Бо відсутність законодавчої бази з підтримки кредиторів призводила до великого обсягу шахрайств. Таке “співробітництво” між банками та страховими компаніями було одним із чинників першої банківської кризи, що сталася у 1994–1995 роках. Унаслідок цього збанкрутіли такі системні банки, як “Інко”, “Лісбанк”. Виходячи з цього гіркого досвіду, банки, щоб захеджувати свої ризики, почали працювати з позичальниками переважно за наявності високоліквідної застави. Наразі банки практично цілком відмовилися приймати такі види забезпечення, як страховка фінансових ризиків. Зона співробітництва банків зі страховими компаніями звузилася до операцій із страхування безпосередньо самого об’єкта застави. Проте й тут, як правило (через високі страхові тарифи і щоб не порушувати закон про заставу), банки змушені приймати страхування застави від таких ризиків, як цунамі: при цьому комісія становить мінімальний відсоток, що дає змогу позичальникам мінімізувати затрати і сподіватися на успішну реалізацію своїх бізнес-планів. Адже комісія страхових компаній — це справді проблема: іноді вона становить до 10% суми страховки. Тобто у разі надання кредиту на суму 1 млн грн і з урахуванням того, що банки зазвичай беруть подвійне забезпечення — заставу на 2 млн грн, то сплата 10% вартості цієї застави як комісійних страховій компанії коштуватиме позичальникові 200 тис. грн. Це не дуже прийнятно для позичальника, проте, з іншого боку, — виникають проблеми і в банка, оскільки ці 10% збільшують ризик неповернення кредиту. Тому банкам доводиться йти обхідним шляхом, приймаючи страховки врожаю від цунамі: ми своїх клієнтів розуміємо, тож заплющуємо на це очі. Отож, фінансування сільськогосподарського бізнесу формується нині на тих принципах, що кредит надається лише під високоліквідну заставу. Причому з огляду на загибель озимих майбутній урожай більшість банків такою заставою вже не вважають: його приймають лише два банки: “Аваль” та “Ощадбанк”. Тому наразі можна говорити про виникнення парадоксальної ситуації: з одного боку, відсутність високоліквідної застави призводить до неможливості одержання сільгоспвиробниками кредиту, а з іншого, — страхові компанії не створюють системи забезпечення мінімізації ризиків неврожаю. За великим рахунком, це є наріжним каменем, навколо якого нині будуються всі розмови. Тобто треба зробити так, щоб і страхові компанії вижили, і сільгоспвиробник у разі настання форс-мажору не втратив бізнес. Що тут пропонується з боку банків? По-перше, щоб дати змогу сільгоспвиробникові одержувати кредити, потрібно, принаймні, розширити базу щодо застави. Наприклад, ту ж таки землю треба вже запускати в оборот і визнавати її товаром. Адже земля є в кожного сільгоспвиробника, і ризикувати нею він буде обдумано. Інше питання — прискорення процесу розпаювання майна колишніх колгоспів. Бо воно ніби й розпайоване, проте водночас залишається нічийним. І коли розмова з банком заходить про заставу, часто пропонуються ті майнові комплекси, щодо яких було вже видано по 3–4 укази, купа постанов, а віз залишився і нині там: власність господаря не набула, розкрадається, втрачає товарну привабливість. Ми говоримо нині про обов’язкове страхування в аграрному секторі: всі страхові компанії поплескали у долоні і сказали: “Добре! Ці страховки підуть до нас”. А далі що? А зобов’язання щодо виплат? На жаль, в Україні немає поки що такої потужної страхової компанії, яка здатна була б відповідати за зобов’язаннями щодо всіх наявних нині ризиків. Усі розмови про те, що низка страхових компаній займається перестрахуванням узятих ризиків — хто в Росії, хто на Заході, — не повинні вводити в оману. Для банка все одно немає стовідсоткової гарантії, що у разі настання форс-мажору це перестрахування спрацює. Тобто слід би було виділити ключову проблему — у даному разі це проблема неврожаю, і страхувати саме від нього, і під цей ризик врегулювати усю решту питань. Усе це має бути під егідою держави, яка повинна встановити жорсткі правила. Тоді банкам буде простіше кредитувати сільгоспвиробника, бо вони будуть упевнені, що від проблеми неврожаю вони будуть захищені. На мій погляд, щоб страховим компаніям і банкам було зручно працювати у сфері кредитування сільгоспвиробника, треба створити якесь перестрахувальне товариство: щось на кшталт фонду гарантування вкладів фізичних осіб у банках. Таке товариство акумулювало б за умов обов’язкового страхування фінансові ресурси як з півночі на південь, так і зі сходу на захід. І якщо на сході трапиться неврожай, збитки господарств можна було б компенсовувати за рахунок коштів, зібраних в інших регіонах. А страхові компанії в цьому разі відігравали б роль інструментарію для здійснення моніторингу на місцях і контролю за якістю виконання своїх страхових зобов’язань. І. Полховський,
голова правління
АБ “Приватінвест”