Кого турбує стан парку тракторів?

Ми продовжуємо цикл статей, присвячених стану тракторного парку України. Вітчизняне  сільгоспмашинобудування потребує істотного оновлення. 

За даними Державного комітету статистики, у 2009 році рентабельність рослинництва становила 16,4, тваринництва - 5,4%, рівень рентабельності сільського господарства назагал становив 12,9%. Прибутковість аграрного бізнесу в Україні залежить від багатьох чинників. Основними внутрішніми факторами є цінова політика держави щодо нафтопродуктів, енергетичних ресурсів, продукції сільгоспвиробництва, імпортно-експортна політика держави. Зовнішнім чинником є  ціни на продукцію на світовому ринку, доступність ринків збуту за кордоном. Як не крути, але скрізь є частка впливу політики, а отже, й політиків.
За радянських часів здобутки в сільському господарстві міряли в межах п'ятирічок і порівнювали з попередніми, а за часів незалежності - сезонами сівби та збирання врожаю. Знедавна входить у практику залучення тракторів промисловості й сільгосптехніки навчальних закладів до посівної кампанії і механізаторів на період виконання певного виду робіт. Перед проведенням весняно-посівних робіт лунають звіти про готовність техніки, забезпеченість фінансами, паливом і мастильними матеріалами, висвітлюють "ворогів" посівної, роблять гучні заяви... Складається враження, ніби всі - на змаганні з важкої атлетики: спортсмен з дедалі більшим криком піднімає чергову вагу, ставить ніби новий рекорд. Проте вже недалеко той час, коли він підійматиме вагу, лежачи на спині. В Україні, мабуть, історично так склалося і переросло в традицію: спочатку створювати проблеми, а потім їх героїчно долати. Щороку списання техніки всемеро-вдесятеро перевищує її оновлення, й сільгоспвиробники на чолі з КабМіном з дедалі більшими зусиллями та героїзмом проводять посівну кампанію, а потім збирання врожаю. Так триває  останні 18 років, але постійно так бути не може, бо повсякчас збільшується тягар проблем інженерно-технічного характеру та кадрового забезпечення, який невдовзі стане непідйомним для наших "героїв".
Основна кількість тракторів у господарствах - це трактори виробництва країн пострадянського простору з терміном роботи понад 15 років, а понад 60% тракторів використовують більше ніж 20 років. У навантаженні на один трактор Україні немає рівних - понад 147 га ріллі. Протягом останніх 18 років виробництво тракторів в Україні зменшилося більш як у 17 разів, а якщо врахувати, що за січень-травень 2010 року вироблено 1242 трактори, за рік їх буде (можливо) 2981, то виробництво тракторів зменшилося в 33 рази.
Якість виробництва вітчизняного трактора має бути вищою. За даними досліджень стану нарізних з'єднань нової вітчизняної сільгосптехніки, що надходить у господарства, 38-45% не відповідають вимогам щодо крутного моменту загвинчування. Довжина нарізного стрижня над гайкою у змонтованому стані становила 8-11 витків нарізі за нормованого рівня 2-3. І це тільки параметри, що часто не впливають на дієздатність машини, проте відхилення від технічних умов є непоодинокими для двигуна, трансмісії та гідравлічної системи. Ні про яку конкурентоспроможність не можна говорити! Відтак, маємо відмирання "рудиментів" сільгоспмашинобудування, що не витримують конкуренції без державної підтримки (ЗАТ "Серп і Молот", ВАТ "Харківський завод тракторних двигунів" тощо). Слід додати, що страшним бичем вітчизняних тракторів є використання на них двигунів вітчизняного виробництва, оскільки понад 25% відмов такого трактора припадає на двигун. Читаючи в засобах масової інформації про російський гігант автомобілебудування "АвтоВАЗ", доходимо висновку, що наявність великих коштів теж не всім допомагає. Величезні кошти, затрачені на "порятунок потопельника", в нерівній конкуренції на світовому рівні майже не дають бажаного ефекту. Сільгоспмашинобудування, що залишилося в спадок від колишнього Союзу, - це не лише величезні території, а й величезне відставання в технологіях від передового світового рівня. Слід додати, що величезні території завжди можна зменшити, що нині успішно й роблять, здаючи в оренду та продаючи, чого не можна сказати про другу частину спадку. За даними Державного департаменту інженерно-технічного забезпечення Мінагрополітики України, на 90% підприємств машинобудування не затверджено системи управління якістю. Тобто лише 10% підприємств затвердили систему управління якістю протягом 18 років. А для стовідсоткового затвердження потрібно буде 18х10=180 років?! Для порівняння: зруйноване під час Другої світової війни сільгоспмашинобудування України було відновлено за десятиріччя практично з нуля. За даними Міністерства економіки, витрати українських сільгоспвиробників на закупівлю імпортної сільгосптехніки протягом 1991-2008 років зросли до $2,5 млрд за рік. І хоча свої корективи внесла світова фінансово-економічна криза, внаслідок чого цей показник сягнув у 2009 році $0,46 млрд, наявна тенденція до зростання. Але це, радше, не є здобутком КабМіну та його рішення про заборону використання державних преференцій під час закупівлі сільгосптехніки іноземного виробництва, а здобутком кризи... Проте на рівні 460 млн імпорт сільгосптехніки не залишиться з огляду на стабільне зростання його за останні 18 років "застою" у сільгоспмашинобудуванні: не вистачить коштів на нову імпортну техніку - купуватимуть ту, що була у використанні, адже технічне забезпечення сільського господарства України становить  50-65% технологічної потреби. Відсоток імпорту використовуваних тракторів у 2009 році становив 32,6, зернозбиральних комбайнів - 56,4, і це не межа.
Завданням № 1 для сільгоспмашинобудування нині має бути вкладання коштів в оновлення технологій виробництва, розробку та впровадження інновацій. Проте так в Україні складається, що після придбання доведеного до банкрутства машинобудівного підприємства отримання прибутку новим власником полягає в продажі чи здаванні в оренду приміщень, цехів, територій, швидкому вирізанні та відправленні обладнання в металобрухт. За "рентабельного рівня рентабельності" (це словосполучення характерне для вітчизняного ведення бізнесу й характеризує доцільність започаткування бізнесу за умови рентабельності 200 і більше відсотків), певно, це є найшвидший спосіб "відбивання" затрачених коштів на купівлю заводу. За даними вірного слуги держави (чи політиків) - Державного комітету статистики, 2009 року питома вага підприємств, що займалися інноваціями, становила 10,7%. Останнім часом простежується скорочення питомої ваги реалізованої інноваційної продукції з 6,8% у 2001 р. до 4,8 у 2009-му. Можливо, такий стан речей у сільгоспмашинобудуванні України комусь потрібний?! Ринку він однозначно не потрібен, що є відповіддю на питання конкурентоспроможності сільгосптехніки. Купівля трактора вартістю 2400-5900 грн/кВт з наробітком на відмову трохи більш ніж 10 мотогодин, мабуть, буде чи не останньою купівлею. Наробіток на відмову робочого коня - також близько 10 год (коли він захоче води). Отже, 100 років  від появи трактора на території України знову повернули нас у минуле.
Нині з тих чи інших причин наука й виробництво подеколи співіснують у різних вимірах. Часто-густо наука працює для самої себе, не заглиблюючись у потреби виробництва, де на фундаментальні дослідження потрібні значні кошти. Це навіть є гіршим становищем, аніж за планової економіки, коли сенсу в постійних інноваціях у сільгоспмашинобудуванні не вбачали, а розробку, виробництво й відновлення дієздатності продукції сільгоспмашинобудування контролювала держава. Це стало головною причиною відтоку науковців із країни. За ринкової економіки цього допускати не можна. Провідні західні сільгоспмашинобудівні підприємства мають у своєму арсеналі цілі інститути з дослідження роботи та вдосконалення техніки, навчання з її використання і технічного сервісу. Одно слово, спеціалістів готують для себе а, як відомо, сам собі ворогом не будеш. Слід сказати, що контакт науки з виробництвом можливий за використання державою методу "кнута й пряника". Не можна вимагати від науки того, чого їй не дали: прибуток від розробок науковців, - якщо на це виділяли мізерні кошти. Крім того, має бути неупереджений, незалежний контроль ефективності від впровадження розробок: технічної, економічної, енергетичної, соціальної. Стає очевидним, що настав час "зачистити контакти" державної науки та виробництва сільгосптехніки, адже ситуація складається не в кращій площині для обох суб'єктів: перспективні розробки через мізерне фінансування виконують на обладнанні 30-40-річної давнини, а виробництво або не має коштів замовити належні дослідження, або не бажає вкладати гроші в перспективну, але копітку й тривалу наукову підтримку виробництва, виготовляючи у прямому розумінні слова "макети", які анітрохи не спроможні конкурувати з іноземними аналогами. У хід іде імпорт складових зернозбиральних комбайнів відомих світових виробників, абияка зміна кольору й продаж під іншою маркою буцімто вже української техніки. Проте, як свідчать спостереження, якість тільки перефарбування такої "української" техніки знижує надійність, не кажучи вже про збиральні роботи. Інакше кажучи, "низи" не можуть ефективно співпрацювати, а "верхи" не хочуть цьому сприяти. До цих проблем додається ще й політична нестабільність, яка не сприяє впровадженню інновацій. У державі, де за одну ніч ви можете позбутися заводу після рейдерської атаки, не багато керівників наважаться вкладати гроші й планувати підвищення надійності на десятиліття вперед, як це роблять Class, Caterpillar, John Deere та інші.
Без залучення інвестицій позитивних зрушень у сільгоспмашинобудуванні годі й очікувати, не кажучи вже про досягнення рівня машинобудування США, Німеччини, Великої Британії, Франції тощо. До речі, прямі іноземні інвестиції в Україну станом на 01.04.2010 року сумарно становили $40007,4 млн. Частка інвестицій, що осідають у машинобудуванні, становить аж 2,8% (дані Міністерства економіки України), а від цих 2,8% лише якась частка перепадає сільгоспмашинобудуванню.
Економічні та науково-технічні видання й видання КабМіну наразі тріщать від публікацій на теми: "Де взяти кошти на підтримку сільського господарства", "Шляхи залучення інвестицій у сільське господарство", "Підвищення ефективності ведення сільськогосподарського виробництва" тощо, афішуються розробки програм розвитку сільгоспвиробництва на "чергову п'ятирічку". Здається, що всі, зокрема й повноважні посадовці, знають, що треба робити і як це робити, проте ... "віз і нині там".
Зважаючи на те, що внесок вітчизняного АПК у ВВП країни становить 17%, а частка сільгосппродукції з усього обсягу експорту становить 21%, варто звернути більше уваги на сільгоспвиробництво з погляду "тяглової конячки" під час виходу країни з кризи. Використання потенціалу АПК для пожвавлення в економіці очевидне. Кризу відчули машинобудування (зменшення виробництва на 52,2%), металургія (39%), виробництво іншої неметалевої продукції (44,7%), хімічна й нафтохімічна промисловість (31,9%). Ці галузі значною мірою орієнтовані на сільгоспвиробництво й за розумного господарювання задовольнятимуть попит на свої товари тим самим сільгоспвиробництвом і даватимуть відрахування до Держбюджету. Але починати треба не з середини ланцюга, а з кінця: на сьогодні в Україні близько 40% урожаю втрачають через неналежне його зберігання, а понад 70% прибутку недоотримують через брак належних засобів для зберігання (холодильних камер, елеваторів, складів тощо). За приблизними підрахунками, завдяки осінньо-весняним коливанням ціни виробник сільгосппродукції, який не має технічних можливостей для якісного зберігання й змушений продавати свій урожай восени, втрачає на 1 кг картоплі 0,8-1,5 грн, капусти - 1,5-2,4, моркви - 1,7-4,5, зернових культур - 0,2-0,6 грн. Недостатня кількість потужностей для зберігання овочів (картоплі, капусти, моркви тощо) породжує потребу в імпорті цієї сільгосппродукції навесні, що є ще однією причиною погіршення економічного становища на селі. Відтак, найпершим виробничим завданням (кадрове питання - само собою) для виведення сільгоспвиробництва з кризи є забезпечення на рівні господарств, районів, областей і регіонів засобами для якісного зберігання виробленої продукції. Можна зрозуміти, коли купують високонадійну техніку за кордоном, запозичують передовий досвід чи технології, але завозити імпортні овочі в Україну з її потенціалом - не розумно. Однак на це звертають увагу, певно, тільки для статистики експорту-імпорту та інформування про роботу митної служби.
Ремонт сільгосптехніки, призначений для відновлення її дієздатності після певного наробітку: поточний ремонт (ПР) - 2000 мотогодин, капітальний (КР) - 6000 мотогодин. Вважається, що відновлений технічний ресурс трактора після ремонту становить 80% ресурсу нової одиниці. Але все залежить від якості ремонтних робіт.
Не в найкращому стані - ремонт сільгосптехніки. Для характеристики ремонту сільгосптехніки в Україні протягом першого десятиліття ХХІ століття слід до цього поняття додати "на колінах". У прямому значенні слова більшість ремонтних робіт оператори виконують на колінах (рис. 2, а, b, c). Від робочих місць для ремонту, що дісталися від колишнього СРСР, не залишилося й мокрого місця, не кажучи про новітні.
За таких умов від якості ремонтних робіт ніхто не очікує високих результатів. У ситуації, що складається за стислих термінів механізованих польових робіт, такого ремонту без потрібного обладнання та устаткування уникнути неможливо. Тому перш ніж критикувати стан ремонту машинно-тракторного парку, слід висловити подяку всім механізаторам і трактористам України за їхню нелегку участь (рис. 2) у куванні продовольчої безпеки держави! Головною проблемою є брак потрібного мікроклімату в ремонтних приміщеннях: температура в холодну пору року на робочих місцях (якщо їх так можна назвати) коливається від 5 до -35°С. За таких умов ремонтні роботи призупиняють. Отже, втрачається дорогоцінний час, коли сільгосптехніку інтенсивно не задіяли на весняно- чи осінньо-польових роботах, а це приблизно 100 ± 15 днів. У робочому процесі техніки це проявляється в раптових відмовах і щоденних поточних ремонтах (як зображено на рис. 2. а, b, c). Брак належного фінансування ремонтних робіт спричиняє скорочений ремонт, операції якого закінчуються розбиранням-складанням, що аж ніяк не підвищує надійності трактора, а, навпаки, зменшує його. Брак достатнього фінансування спричинює ще й некерований перехід до стратегії технічного обслуговування й ремонту за потребою. До речі, потребу найчастіше визначають органолептичними методами (прослуховування, огляд, дотик тощо), які не мають високої достовірності отриманих результатів. Замовити ж ремонт тракторів може не кожне сільгосппідприємство - вартість капітального ремонту (КР) трактора вітчизняного виробництва і виробництва пострадянського простору коливається від 450 до 884 грн/к.с. Ще  однією проблемою, з якою стикаються ремонтники, є очищення та миття ремонтованих деталей чи вузлів. Експериментально визначено, що маса налиплих рослинних решток, грунту, гною та інших забруднень на тракторі, що працює на тваринницькій фермі, може становити близько 23 кг. Дільниці з очищення та миття, що були у використанні, виходять з ладу, а нові одиниці господарства купувати не в змозі, тож і належного догляду за ними немає (рис. 2. d, e). У кращому разі техніку миють під струменем води з водопровідної мережі й на необладнаних для цього майданчиках (частіше на фермі). У гіршому - трактор працює без очищення в так званому "природному камуфляжі" й таким самим надходить на ремонт.
Другою проблемою є миття деталей для проведення ремонтних робіт. Нині деталі миють, занурюючи їх у чан та поливаючи дизпаливом і протираючи щіткою чи ганчіркою - про обладнання для миття залишається тільки мріяти.
Затрати праці на ремонт протягом життєвого циклу сільгосптехніки - від виробництва до списання -  становлять 53,2% (рис. 4). Проведення ЩТО трактора тягового класу 1,4 вітчизняного виробництва (і виробництва пострадянського простору) потребує витрат праці 0,45 люд.год., ТО-1 - 2 люд.год., ТО-2 - 7 люд.год., ТО-3 - 17 людино-годин.
Кількість точок обслуговування для трьох профілактичних заходів, що наведені вище, становить, відповідно, 11, 26, 57 та 81 із розміщенням їх, у тому числі, у важкодоступних місцях.
За нескладних підрахунків вітчизняний трактор, що коштує в середньому 3050 грн/кВт, потребує щороку затрат праці 72 люд.год. За середньорічного наробітку 1500 мотогодин, враховуючи середню зарплату в сільському господарстві, вартість цих робіт, без урахування вартості витратних матеріалів, становитиме 560 грн за рік.
Кожна зайва година простоювання трактора на оранці дає зменшення врожайності, нерівномірність забезпечення вологою під час сходів і неодночасність достигання культури. Виробники-патріоти все ж таки пішли на поступки і вже який рік встановлюють двигуни "капіталістів", аналогічно чинять і з гідравлічною системою тракторів, апаратурою для регулювання потоку рідини обприскувачів тощо. Щоправда, вітчизняною таку техніку навряд чи назвеш. А її вартість уже вирівнюється із вартістю зарубіжної.
За підрахунками, для оновлення машинно-тракторного парку України потрібно близько 100 млрд грн, яких у жодному бюджеті знайти неможливо, і це очевидно. Завдяки цьому неповною мірою використовується потенціал сільгоспвиробництва, втрачаються мільярди експортних доларів. Який же вихід із цього лабіринту? Для ефективного використання машинно-тракторного парку в господарстві невідкладним завданням нині є забезпечення якісного ремонту. Неозброєним оком видно, що на наявних основних засобах якість ремонту забезпечити неможливо, а оплачувати ремонт у спеціалізованому підприємстві не всім по кишені. (2) Відповідно, одним із шляхів вирішення цього питання може бути часткова державна компенсація вартості КР тракторів, відсоток якої може визначатися, виходячи з дефіциту енергозабезпеченості в господарстві, фінансового стану господарства, використання передових технологій виробництва сільгосппродукції господарством тощо. Вартість КР трактора тягового класу 1,4 к. с. становить близько 50-70 тис. грн, а вартість нової одиниці у 2,4-3 рази вища. Відповідно, якщо нема фінансів для оновлення парку тракторів, доцільно було б вкласти їх у відновлення. В Україні функціонує така компанія, як "Украгролізинг", яка сумарно, починаючи з 1997 року, поставила сільгосппідприємствам техніки на 2 млрд грн, що становить на сьогодні 1% від наявної "дірки" в техніко-технологічному переоснащенні виробництва. Залучення коштів у КР, так званий лізинг капітального ремонту, дасть змогу підтримати тракторний парк у дієздатному стані завдяки виконанню ремонтних робіт виключно на спеціалізованих підприємствах, що певною мірою зміцнить продовольчу безпеку країни. Цей напрям потребує наукового супроводу для врахування всіх чинників технічного та економічного змісту.
Кошти, які держава витрачає щороку на зарплати службовців (а це 8 млрд грн), мають залишати позитивний слід для країни. Взагалі, некоректно рахувати чужу зарплату чи доходи, але тільки в тому разі, якщо це не нинішній склад  КабМіну, в якому штат міністерських заступників збільшено в кілька разів. Тієї суми, яку отримують 29 міністрів та їхні заступники з Державного бюджету у вигляді заробітної плати протягом 2010 року, можливо, буде достатньо, щоб навести довгоочікуваний "лад у країні" та сільському господарстві, чого очікує вся країна.
За даними опитування в сільській місцевості в 2009 році, 87% громадян працездатного віку зацікавлені працювати в сільгоспвиробництві в своєму населеному пункті й не їхати на заробітки до Києва, обласних центрів або за кордон. Середня заробітна плата в  Києві на початку літа 2010 року становила 3293 грн, загалом по Україні - 2201 грн, а в сільському господарстві - 1435 грн, що в 2,29 раза менше, ніж у столиці. Ринок робочих рук адекватно реагує на це - молодь покидає село. Статистичні дані свідчать, що з усього працездатного населення села тільки 25% зайняті у сільгоспвиробництві. Заробітчанство є вже глибокою соціальною проблемою, особливо коли це стосується виїзду за кордон. Руйнуються сім'ї, дітей "виховує вулиця", а, як відомо, сильною є та держава, в якій сильні сім'ї. Найближчі 10-15 років очікуються "плоди" такого явища.
З аналізу даних Мінагрополітики, протягом останніх чотирьох років простежується збільшення відношення експорту до імпорту сільгосппродукції: в докризовий, 2008 рік, він становив 1,66 за експорту продукції на суму $11,3 млрд, причому частка в експорті продукції рослинництва становила  близько 90%, що вказує на перспективні напрями сільгоспвиробництва.
За даними Організації Об'єднаних Націй, у світі недоїдає понад 1 млрд людей (17%), і, за прогнозами, ця кількість зростатиме. Пропозиція продовольчих товарів на світовому ринку не відповідає попиту, а є значно нижчою за потребу. Через ці чи інші причини ціни мають тенденцію до зростання вже останні десятиліття. Спеціалісти вбачають три головні причини цього явища: зростання кількості споживання, збільшення виробництва біопалива, відповідно, використання земель не для виробництва продуктів харчування,  кліматичні зміни, що тягнуть за собою неврожаї та скорочення посівних площ. Україна в такій ситуації, маючи понад 25% світових запасів чорноземів, може тільки виграти. Та для цього потрібно національну ідею подати "згори". Адже український народ двома руками за те, щоб жити та працювати на своїй землі, а 32% сільського населення  цілком достатньо для сільгоспвиробництва з використанням новітньої техніки й технологій.
На початку року в ЗМІ потрапила інформація про те, що на 2010 рік заплановано витратити кошти на придбання дорогих автомобілів типу Lexus і Merсedes службовцям на суму 2,5 млрд грн. Сумарна потужність цих авто становить близько 1 млн к. с., що приблизно еквівалентно 11% наявної потужності тракторів, задіяних у сільгоспвиробництві України. При цьому щороку Міністерство аграрної політики та Міністерство фінансів шукають близько 5 млрд грн на проведення весняно-польових робіт. Інакше кажучи, на посівній кампанії та збиранні врожаю господарства ледве зводять кінці з кінцями. А коли свої поправки вносять вартість пального чи фінансово-економічна криза, ці кінці зовсім не зводяться.
Міністерським мінімумом для нового уряду під час світової фінансово-економічної кризи є: "Не допусти погіршення!". Аналізуючи публікації представників Міністерства аграрної політики, спостерігаємо визнання проблеми в технічному забезпеченні АПК країни й поступовий відхід від практики окозамилювання "потьомкінськими селами", коли чорне називають білим, а біле - чорним. Проте визнати всю глибину проблеми й почати кардинально виправляти ситуацію дотепер щось заважало. Але оте "щось" не відповідатиме ні за що, а проблеми в сільгоспвиробництві відчувають на собі 12 млн працівників АПК уже протягом 19 років.

А. Рубець,
канд. техн. наук