Вперта баранина

Сільське господарство не є головним бізнесом Петра Швидька: насамперед він керує одним з дніпропетровських підприємств гірничої галузі. Проте, як зізнався сам Петро Васильович, за кількістю витраченого часу, зусиль і нервів аграрне виробництво стало для нього суперголовним видом діяльності. “Гени в мене селянські, і я цим пишаюся”, — сказав він і розповів про те, як вирішив був створити плацдарм для поширення в Україні м’ясного вівчарства. Три роки тому я був в Ірландії у гірничих справах. Ще як літак заходив на посадку, з висоти кілька тисяч метрів звернув увагу на те, що вся територія вкрита якимось білими цяточками. А коли літак знизився нижче, зрозумів, що це вівці. І справді: ми їхали країною в авто — кругом ходили вівці. Це якось засіло мені в голову. Згодом я потрапив на гірничий конгрес до Австралії. На вікенд нам запропонували полювання. Сіли ми у літак і полетіли на 500 км углиб країни. Там привезли нас на ферму, де ми дізналися, що господарка є генетичною українкою: хоча мови не знає, але кухню пам’ятає — бабуся навчила. Земель мають 3 тис. га, тримають 1,5 тис. голів ВРХ м’ясних порід, 30 коней, 1,8 тис. голів овець вовняних порід. Щороку продають 7–8 тис. т зерна. Тобто показники якісь фантастичні — наче декілька “Заповітів Ілліча” чи “імені Крупської”. На моє запитання “А де ж у вас наймана робоча сила?” відповідають: “Немає нікого, оце лише ми вдвох — батько й син — усе робимо”. Повернувшись з Австралії до України, того самого дня зустрівся з професором Дніпропетровського аграрного університету Василем Шуваєвим — фахівцем союзного масштабу у галузі вівчарства. Він розповів, у якому ця галузь нині занепаді, як нині вітчизняним вівчарям важко, розповів про виведені в Україні асканійські породи. Але тоді я не звернув ще уваги на той момент, що до України усе можна завезти, не привезеш тільки людей: завдяки “селекції”, що велася тут 80 років, безповоротно втрачені ті господарі, які могли працювати вдвох, годуючи і себе, і суспільство. Я погодився зустрітися з головою колгоспу “Впєрьод”. У ньому пройшли всякі “ряжені” реформації, але назва залишилася. Головою там був Бойко — він і нині керує відділенням, але вже тієї фірми, що поглинула терени цього колгоспу. Зустрілися. Руки, як і належить трудареві, — репані, нігті — з чорноземом. А людині з такими руками ми чомусь віримо більше, ніж з педикюрними. Тож ці нігті мене “підкупили” до того, що я почав вкладати туди гроші. Купив 511 овець, узяв в оренду ферму. Вівці у тій фермі ходили вже попід самим дахом, бо там шість років не вигрібався гній. Ми орендували в ПТУ бульдозер і 57 днів його вигрібали. Та нехай: бачили очі, що купували! Але я зробив для себе висновок, що це не галузь, а “чорна діра”: на сьогодні ми вже вгатили туди 3 млн грн. І ще той висновок, що вівцю виростити не важко — важко знайти людей, які б були при вівцях. Які б були тверезі, не могли б кинути отару і піти бозна куди. Може, мені з селом не поталанило, а може, так воно по всій Україні. Інколи здається, що треба не овець заводити, а ембріони справжніх українців — з Канади, Колими, з усього світу. З тих 511 овець 300 здохли відразу. Сніг розтанув, вийшли на траву — падали просто від сонячного світла. Пізніше приїхав голова райдержадміністрації Олійник і сам передивився штук тридцять підряд — усі виявилися беззубі. Тобто Бойко нас, говорячи по-хуторськи, кинув. Після того ми ще в одному колгоспі купили 600 овець, і ще 500 — в третьому. З Асканії Нової завезли 18 племінних баранів. Проте стратегічно ми орієнтувалися на те, що оцю породу, оці лишки “совєцької” науки треба кидати і завозити в Україну серйозних, визнаних усім світом справжніх овець. І працювати з ними, не видумуючи нічого, щоб в отарі не було ніяких “черепанових” і “кулібіних”. Також ми зорієнтувалися, що вовна не є товаром. Зрозуміли, що треба розводити тільки м’ясну породу, а вовна — це спеціалізація Австралії та Нової Зеландії. Разом з компаньйонами я створив ТОВ “Шаролезька вівця”. До нас прилетів заступник міністра сільського господарства і заступник голови ветеринарного лікаря Франції, щоб подивитися наші терени, завезти сюди шаролезьких овець і таким чином зробити наше господарство плацдармом для поширення м’ясної шаролезької породи в Україні, Білорусі і Росії. Але минув місяць, і через сказ Франція “закрилася”. І отже сама лиш назва підприємства зобов’язувала нас шукати якийсь вихід. На початку нинішнього року я потрапив на конгрес у Канаду, де доповідав про свою роботу у вівчарстві перед діаспорою і можливими інвесторами. Наступного дня ми почали їздити по фермах. Урешті обрали одного фермера — він мав університетську освіту за спеціальністю “розмноження овець”, а його дружина була спеціалістом з їх годівлі. Цей фермер виграв конкурс з краси баранячих тушок, після чого за рахунок королеви Англії був направлений до Нової Зеландії — “шліфувати” нюанси вівчарської справи. Тож у цього фермера ми врешті і купили овець. Я ніколи не думав, що це так дорого: загальна вартість покупки становила 36662 доларів США. Щиро вірив у те, що при завезенні племінної худоби не сплачується ПДВ, але це виявилося не так. Нарешті, дуже мене покарали обіцянкою сплатити державну дотацію: належної компенсації з держбюджету на суму 85336 грн я так і не отримав. А проте тварини прибули до Івано-Михайлівки благополучно. У цілому 41 голова, з них 33 вівці і 8 баранів. По породах — 2 барани і 3 вівці шароле, 2 барани і 2 вівці тексель, 4 барани і 28 овець ОЛІБС. Тож на сьогодні основу нашого чистопородного м’ясного поголів’я становить ОЛІБС. Це абсолютно нова порода, її вивели в канадській провінції Онтаріо. У тварини чудовий екстер’єр: не суцільний корпус, а чотири масивні ноги, поєднані хребтом. Зрозуміло, що така туша привертає увагу покупця. ОЛІБСи ягняться п’ять разів за три роки, за один окіт 100 маток приводять 225–240 ягнят. Двадцять восьмеро із завезених овець були вагітні і привели 35 ягнят, від одного до трьох в окоті. Причому, якщо ягня народжується одне, старт у нього дуже швидкий: у тритижневому віці вага такого ягняти становила 15 кг, а добові прирости ваги сягали 450 г. У трійні старт повільніший, але до товарного віку всі ягнята зрівнюються. Молока у вівці на трійню вистачає, підгодовувати малечу не треба. На Заході молодняк вирощують до живої ваги 30 кг, яку він має набрати до чотиримісячного віку (для порівняння: мої ягнята української породи набирають 30 кг не раніше десятимісячного віку). І саме таке молоде м’ясо ціниться у розвинених країнах. У Канаді, до речі, така баранина коштує у 2,5 раза дорожче за яловичину, тоді як яловичина — у 1,5 раза дорожче за свинину. Якщо вівця перебирає у вазі понад 30 кг, її м’ясо дуже падає в ціні. Канадські дієтологи вчать, що для ягнят на відгодівлі трава й солома протипоказані. Їх треба годувати поросячими раціонами: зерносумішшю з кукурудзи, ячменю, вівса, гороху тощо з додаванням преміксів і меляси. З 10-денного віку таку прикормку вже треба виставляти у спеціальні ягнячі годівниці, до яких дорослі вівці не повинні мати доступу. А у 51–56 днів ягнят слід відлучати. Звісно, за тією ціною, що купив, продавати овець я не зможу. Гроші розраховую одбити за кілька років, однак головне — у наших людей з’явиться тварина, яка зовсім з іншим ККД споживає корми. У Канаді є такі рекордисти, які за добу набирають 1100–1200 г. Проте мій канадський партнер порадив мені не відвертатися від моєї української отари, а зробити вівцематкам штучне осіменіння спермою завезених баранів і, таким чином, одержати ягнят з кращим екстер’єром тушок. У господарстві нині є 1200 вівцематок, не рахуючи ярочок, яких поки що не злучали. Тобто найближчим часом імпортними баранами можуть бути покриті 2100–2200 овець. Про продаж племінного молодняку поки що не замислююсь, бо ж навкруги злидні. Але мені б сподобалося, якби люди привозили своїх вівцематок: ми б їх тут осіменяли спермою чистопородних м’ясних баранів. Оце вже могло б бути сьогодні бізнесом. Реалізовувати баранину нині важко її ринку майже немає. У Дніпропетровську є відомий підприємець Котляр — у нього кілька шикарних ресторанів, де харчуються багаті люди: туди йде по 3–5 тушок на тиждень. За дорослих баранчиків я беру 12 грн/кг, за ягнят — 15. Тому сподіваюся лише на одне: що в державі зміниться керівництво і підніметься купівельна спроможність наших простих людей. Отоді буде і попит, і ринок. Євген Олійник, голова райдержадміністрації Новомосковського району За кожну овечу голову держава повинна виділяти товаровиробникові 15 доларів. Така норма є, але пробити ці гроші дуже важко. Бо ж ми живемо у перехідний період — немає в державі тих коштів! Нещодавно я доповідав Кириленку: “Іван Григорович, — кажу, — є тут такий Швидько — три тисячі овець у нього, а наступного року буде чотири”. Кириленко потис мені руку й говорить: “Уся Європа, весь нормальний світ не свинину оцю їсть, як ми тут проповідуємо, а баранину”. Тому я вважаю, що державна розкрутка м’ясному вівчарству потрібна, але ж, бачте, держава за ринкових відносин узагалі відходить від виробництва. Усе віддано на відкуп бізнесменам, виробничникам: як вони хочуть, так нехай і працюють. Хоча, якби постачати баранину до армії, це було б дуже корисно. Бо вона дуже легкозасвійна, калорійна, і солдат тоді марш-кидки робитиме без печії і відрижки. Швидько робить добру справу. Такий інвестор — знахідка для району. Патріот, відстоює принципи козацтва, до своєї справи ставиться з душею. А якщо він хоче мати виручку вже сьогодні, то нехай вантажить рефрежиратори і відправляє м’ясо до Франції, Німеччини, Англії. Записав Павло Коротич