Продуктивність вівса голозерного

До стратегічно важливих культур відносять також овес, зокрема його різновид — овес голозерний (Avena sativa nuda).

В. Юла, канд. с.-г. наук,
В. Камінська, канд. с.-г. наук,
Б. Мушик,
ННЦ «Інститут землеробства НААН»

Овес з-поміж інших зернових культур вирізняється високим вмістом найцінніших амінокислот, передусім лізину й метіоніну, та вітамінів групи В. Водночас більшість білків вівса голозерного водорозчинні, а отже, добре перетравлюються в організмі людей і тварин. Завдяки високій харчовій цінності це ідеальний продукт для дитячого і дієтичного харчування.
   На відміну від плівчастих сортів вівса, у колоску яких міститься дві-три квітки, у голозерних сортів їхня кількість — від трьох до п’яти. Головною особливістю голозерного вівса є відсутність квіткових плівок на поверхні зернівки, алейроновий шар зерна гладкий, блискучий (дещо опушений), частіше нагадує зерно жита. Зернівка такої форми вівса міститься у м’якій квітковій плівці, яка нещільно її охоплює і практично повністю відокремлюється під час збирання зерна. Це забезпечує його переваги у процесі подальшої зернопереробки.
Результати випробувань
Нами було проведено дослідження,  мета яких — вивчення ефективності різних за рівнем інтенсифікації технологій вирощування вівса голозерного за максимального використання грунтово-кліматичного та реалізації генетичного потенціалу сучасних сортів.
   Дослідження проводили протягом 2006–2013 рр. у ННЦ «Інститут землеробства НААН» у стаціонарному багатофакторному довготривалому досліді на темно-сірому опідзоленому легкосуглинковому грунті. Попередник вівса голозерного — кукурудза на зерно. У досліді вивчали вплив різних доз мінеральних добрив, побічної продукції попередника, систем захисту посівів від бур’янів, шкідників і хвороб на продуктивність вівса голозерного сортів Самуель, Саломон і Скарб України.
Грунт, на якому проводили дослідження із вівсом голозерним, характеризується низьким рівнем забезпеченості азотом, середнім — калієм і підвищеним — фосфором.
   У результаті проведених досліджень було встановлено, що ця культура, на відміну від інших ярих зернових, характеризується вищою адаптивністю і стійкістю рослин до несприятливих стресових факторів навколишнього середовища. Зазначена особливість дає змогу рекомендувати цю культуру для висівання у надранні строки із нормою 4,5–5 млн схожих насінин на гектар (100–110 кг/га якісного відкаліброваного і протруєного насіння). За сприятливих погодних умов насіння вівса голозерного спроможне проростати щонайменше за сім-дев’ять днів, тоді як тривалість періоду проростання насіння у вівса плівчастого за аналогічних умов була подовженою на чотири-п’ять днів. Насіння вівса голозерного використовує для проростання дещо менше вологи, ніж плівчасте. Разом із тим, навіть незначне запізнення із висівом призведе до суттєвого зниження продуктивності культури.
Слід відмітити, що завдяки добре розвиненій кореневій системі на ранніх фазах росту і розвитку (ІІ–ІІІ етапи органогенезу за Ф. М. Куперманом) ця культура, порівняно з іншими ранніми ярими, здатна протистояти весняним посухам, а також добре витримувати приморозки до мінус 6…8°С.
   Керувати процесами росту і розвитку рослини, поряд із природними факторами, можна завдяки правильному і своєчасному застосуванню агротехнічних заходів. Одним із них є встановлення і застосування оптимальних доз мінеральних добрив для успішного вирощування вівса голозерного, оскільки ця культура добре реагує на їхнє внесення.
Результати досліджень показують, що рівень мінерального живлення істотно впливає на інтенсивність процесів кущіння рослин вівса, забезпечуючи за різних доз добрив неоднакову густоту продуктивного стеблостою. Зокрема, використовуючи мінеральні добрива у дозах від N30P30K30 до N90P90K90 за вирощування вівса голозерного можна додатково зберегти від 220 до 380 шт./м2 продуктивних стебел за маси зерна з волоті 0,8–1,1 г та маси 1000 зернин від 20 до 28 г. Продуктивний стеблостій у вівса голозерного на удобреному фоні може сягати від 520 до 670 шт./м2 залежно від сортових особливостей та погодних умов. Слід зазначити, що на підвищеному фоні мінерального живлення процес кущіння рослин може тривати і на пізніших етапах органогенезу, що полягає в утворенні непродуктивних стебел, так званого підгону. Це викликає додаткове загущення посівів, призводить до вилягання, ураження хворобами, нерівномірного дозрівання зерна та підвищення загальної вологості зернової маси під час збирання.
   Вирощування вівса голозерного без внесення мінеральних добрив після кукурудзи на зерно спричинює формування одностеблових посівів із коефіцієнтом кущіння близько 1. За таких умов рослини відчувають гострий дефіцит азоту протягом усієї вегетації, в результаті чого вага зерна із волоті становить лише 0,5–0,6 г за маси 1000 зернин від 20 до 25 г, висота рослин не перевищує 65–70 см залежно від погодних умов та сортових особливостей.
Проведеними дослідженнями встановлено сортові особливості формування одного з найважливіших показників структури врожаю — маси 1000 зернин. Зокрема, у вівса голозерного сорту Скарб України залежно від умов вирощування сформувалося зерно з масою 1000 зернин на рівні 22–28 г, тоді як у сортів Самуель і Саломон цей показник становив лише 18–22 г.
   Багаторічні дослідження показали, що внаслідок більшої щільності стеблостою вівса голозерного, вищої кількості загальної надземної маси рослин і їхньої висоти у зазначених варіантах технологій відмічено тенденцію до зменшення забур’яненості, що є результатом вищої конкурентоспроможності культурних рослин у боротьбі з бур’янами. Завдяки цій особливості овес, на відміну від інших ярих зернових культур, більшою мірою придатний для вирощування за органічної системи землеробства.
Інтегруючим показником впливу досліджуваних вище факторів і, перш за все, рівня удобрення залишається продуктивність вівса. Встановлено, що частка цього фактора у формуванні продуктивності становить 67%.
   Аналіз результатів показує: найвищу прибавку врожаю зерна вівса голозерного — 2,01 т/га — щодо контрольного неудобреного варіанта в середньому за роки досліджень отримано за внесення мінеральних добрив у дозі N90P90K90 на фоні побічної продукції попередника та застосування інтегрованої системи захисту. Окупність 1 кг добрив зерном за такого поєднання елементів технології вирощування становила 7,4 кг.
Багаторічними дослідженнями встановлено, що найефективнішою системою удобрення вівса голозерного на темно-сірому опідзоленому грунті із середнім вмістом К2О та підвищеним Р2О5 була та, за якої вносили N60 на фоні загортання побічної продукції попередника та застосування інтегрованого захисту. Рівень урожайності при цьому становив 3,31 т/га за показників на контролі 1,51 т/га і за високої окупності 1 кг добрив зерном — 31,6 кг. Слід відмітити, що застосування мінеральних добрив у дозах N60P60K60 у поєднанні з інтегрованою системою захисту посівів від шкодочинних об’єктів за вирощування вівса голозерного забезпечило прибавку лише 0,1 т/га до врожаю, вирощеного за згаданою вище технологією, а в окремі роки досліджень показник урожайності перебував на однаковому рівні (рисунок).
   Таким чином, одержані результати свідчать, що подальше збільшення доз мінеральних добрив на фоні інтегрованого захисту від хвороб та шкідників призводить до неістотного підвищення, а то й зниження врожайності вівса всіх досліджуваних сортів. Головним лімітуючим фактором є вилягання посіву.
Стосовно якості зерна слід зазначити, що овес голозерний здатний формувати зерно із високим вмістом білка. Так, за його вирощування після кукурудзи на зерно за технологією, де протягом семи років застосовували лише побічну продукцію попередника, вміст білка у зерні перебував у межах 15,0–15,5%. За застосування мінеральних добрив виявлено тенденцію до збільшення вмісту білка у зерні із підвищенням доз їхнього внесення.