Поспішність із продажем землі — загроза Україні

Закінчення. Початок у №1/2016

М. Хорунжий, канд. екон. наук, професор

Продаж землі — це пряма дорога до сільського злидарювання. Очевидно, слід піти іншим шляхом — одноосібну власність на землю у вигляді земельних паїв, що на законних підставах належать селянам, об’єднати в кооперативні формування на засадах спільної земельної власності в межах сільських територій, що формують реформовані сільські громади: не орендар (чи навіть держава), а власник землі повинен визначати механізм відносин у тріаді землеволодіння — землекористування — землевикористання. Таке об’єднання працюватиме на задоволення потреб членів кооперативу, який стане надійним постачальником сільськогосподарської продукції державі.

По-третє, чи можна відкривати ринок землі, якщо у розпорядженні держави немає достовірних даних про якість землі та її економічну оцінку. Йдеться не про оновлену нормативну ціну, а реальну ціну з урахуванням фактичної (залишкової) родючості грунту, місцерозташування земельних масивів, їхньої схильності до водної і вітрової ерозії, бо за роки насичення землі різними хімікатами для ефективного виробництва високоліквідних культур родючість грунту значно знизилась. Теперішні землі України — це не ті чорноземи, які ще донедавна переважали в країні. Тепер із кожних 10 га практично 8–9 уже не спроможні забезпечувати високу врожайність, бо вміст гумусу в них вдвічі-втричі менший від оптимальної норми. І це не тому, що триває мораторій на продаж землі. Головна причина — нищівна експлуатація земель вітчизняними латифундистами, які, порівняно із 1990 роком, збільшили посіви соняшнику у 3,2 разу, ріпаку — у 20 разів, скоротивши посіви цукрових буряків у 4,8 разу. А ця культура формувала сівозміну як основу раціонального землеробства. Через одночасне зменшення у 5,7 разу обсягу посівів кормових культур було підірвано тваринництво, а через відсутність органіки щороку втрачається 600–700 кг/га гумусу. Якщо у розвинутих країнах аграрний сектор розвивається інтенсивним шляхом, тобто зростанням окупності витрат у виробництво, то в Україні переважає екстенсивне сільське господарство — непомірне розширення площ високоліквідних культур та скорочення тваринництва, буряковиробництва, тобто тих галузей, які визначають культуру землеробства. До цього слід додати: щорічно в Україні на 80 тис. га збільшується площа деградованих грунтів, майже третина їх уже еродована, а на п’ятій частині розвиваються дефляційні процеси.
Саме тому держава повинна не покладатись на стихію нерегульованого ринку, а встановити чіткі правила. Основне кредо земельного ринку має полягати у соціально-справедливому товарному русі земель. Варто було б законодавчо (терміном хоча б на перші два-три роки) встановити межові ціни на землю, нижче яких операції купівлі-продажу проводити не можна. Причому такі цінові межі мають бути диференційовані залежно від сільськогосподарської зони, а також особливостей кожного регіону (адміністративної області, району, господарства). Якщо цього не зробити, то купівля-продаж землі спрацює в інтересах грошовитих покупців, а не селян — продавців землі: селян укотре з благословіння держави буде обдурено.
За даними Інституту аграрної економіки, співвідношення між вартістю землі, основним та обіговим капіталом має становити відповідно 40, 40 і 20%. Погодьтеся, що на найкращих за природною родючістю і ринковим місцерозташуванням землях вартість землі буде визначальною, основною і сягатиме не 40, а 60–70%. У такому разі ціна землі має бути найвищою, бо це дасть змогу заощаджувати на основному й обіговому капіталі. Але й тут постає закономірне питання — кому саме має належати земельна рента, що не викликана додатковими витратами: селянину, що продав землю, тому, хто її купив, а чи державі. Якщо цього не враховувати, то в країні просто настане узаконене розбазарювання родючих земель. І чи можна погодитись із тим, що в Україні ціна одного гектара землі має орієнтуватись на ту оцінку, яка закладена в договорі оренди? Гектарна вартість землі у наших сусідів — Польщі і Болгарії — становить відповідно 7200 і 4500 дол. США, а їхні ж землі набагато бідніші, ніж наші чорноземи.

По-четверте, не можна в сучасних умовах допустити хаотичного, нерегульованого розвитку ринку взагалі. Потрібно розробити і впровадити відповідний механізм купівлі-продажу. Такий загальнонаціональний скарб, яким є земля, не може бути звичайним товаром. Як влучно говорить народне прислів’я, розумний торгує продукцією, дивак — сировиною, а дурень — землею.
Купівлю-продаж землі, звичайно, можна відрегулювати законодавчим актом. Але це не є підставою вважати, що завдяки цьому земля стане використовуватися ефективно. Треба, щоб земля була визнана незамінним ресурсом, а це досягається за умови її ефективного використання не власником, а господарем. Доцільно нагадати, що не приватна власність, а розумна державна політика забезпечує високу продуктивність земель. Так, у розвинутих країнах у власності держави перебуває переважна частка загальнонаціональних земель: у Німеччині і у Франції — 67%, у США — 70, в Ізраїлі — 90, в Англії — 93%. І ніхто не заперечить, що саме в цих країнах досить високий рівень продовольчого забезпечення населення.
Перш ніж наполягати на неодмінності впровадження ринку землі, державі треба спрогнозувати всі можливі наслідки, керуючись таким прагматизмом альтернатив: ринок землі сприятиме економічному зміцненню країни чи розхитає її; він дасть благо селянам, а чи знищить селянство як історичну основу українського народу; гарантуватиме продовольчу безпеку країни чи перетворить Україну в імпортозалежну державу; збереже українське село з його генетично успадкованою духовністю, а чи прискорить трагічний процес його занепаду; нарешті, ринок землі — це загальнонаціональна потреба, чи бажання і настирлива вимога грошовитих мужів.

По-п’яте, аби не скоїти одним махом загальнонаціональне зло, потрібно (і ця думка уже досить поширена в Україні) спочатку стати на шлях соціально-економічного експерименту. Йдеться про таке. За згодою селян (і тільки в такий спосіб) у кожній сільськогосподарській зоні слід виділити, наприклад, по три експериментальні господарства для з’ясування доцільності та вигоди для селян і держави від продажу землі. Доцільно було б ці три господарства диференціювати за такими ознаками: перша — всі селяни без винятку готові продати свої паї; друга — готовність продати паї виявили лише більше половини селян і третя — згоду на продаж землі дали менше половини селян. Протягом принаймні трьох-п’яти років, безсумнівно, можна буде переконатись у доцільності (чи недоцільності) продажу землі (за тією схемою, яка виявиться найпростішою). І лише після цього можна проведений соціально-економічний експеримент поширити на всі регіони України.
Якщо держава справді переймається долею українського села і селянина, то варто не вирішувати за нього життєво важливі питання, а створити сприятливі умови, за яких він відродиться і стане заможним на належній йому землі та своїм селянським розумом згодиться продати землю. Якщо ж без згоди селян приступити до продажу землі, яка їм належить і має конституційно визначений захист, то в разі її продажу у приватну власність селяни зі своїм житлом опиняться в оточенні чужої приватної території, тобто буде створено своєрідні резервації — ми повернемось до середньовіччя, коли пан визначав долю селянина.

Доки селянська спільнота дійде висновку про важливість і необхідність продажу своєї землі на умовах, які вони визначать, варто державі вирішити такі невідкладні питання:
Переглянути умови оренди землі в бік підвищення рівня орендної плати та посилення ролі селян як орендодавців. Не указ президента чи постанова уряду, а рішення селян має визначити розмір плати і строки оренди землі. Саме так чинять інші країни, де орендна плата на порядок вища від тої, яка нині діє в Україні. Наприклад, у Німеччині вона становить 260 дол., а у Франції — 230 дол./га.
Завдяки такій формі вдасться зберегти селянство, відродити хліборобські династії, залишити земельні паї у великих масивах, а не дрібнити їх. Це відкриє широкі можливості інвестування, здійснення системи заходів щодо підвищення родючості земель, створить передумови перетворити земельну ренту на всенародне, а не приватне надбання і як наслідок — відпаде потреба у продажу землі.
Дати право селянам обирати ту чи ту форму господарювання: здавати землю в оренду, а чи об’єднати паї на кооперативних засадах та вести спільне виробництво не заради прибутку, а в інтересах зростання добробуту власників паїв.
Державі слід сформувати таке зовнішнє економічне середовище навколо аграрного виробництва, яке б сприяло утвердженню його на ринку ресурсів, продукції і послуг рівноправним партнерам. Не можна вважати економічно виправданим той факт, що агропродовольчий сектор досі залишається досить вигідним донором національної економіки України.
Під час проведення радикальних змін у тріаді землеволодіння — землекористування — землевикористання держава має передбачити всі можливі і неможливі наслідки як для країни у цілому, так і для її населення, зокрема сільського. Будь-яка поспішність у вирішенні цього питання може тільки нашкодити. Бо земля не терпить наруги над нею, вона щедро віддячує тільки тому, хто ревно її леліє, шанує і піклується про неї.
Принагідно варто також нагадати нашим державним мужам, що у світі вже забули про продаж землі як фактор розвитку, і щороку на ринок попадає 2–3% земель — і то тих, які, в основному, втратили власника.

Спільна аграрна політика Європейського Союзу щодо стимулювання поступального аграрного розвитку визначає основоположним фактором цього процесу не ринок землі, а зусилля держави, спрямовані на розв’язання таких життєво важливих завдань, як забезпечення:
зростання продуктивності сільського господарства на основі технічного прогресу, раціонального використання його виробничих можливостей, передусім робочої сили;
належного рівня життя сільського населення, зокрема підвищення індивідуальних доходів осіб, зайнятих у сільському господарстві;
стабілізації ринку сільськогосподарської продукції, а не землі;
населення продуктами харчування гарантовано і в достатньому обсязі;
прийнятного рівня цін для споживачів.
Спільна аграрна політика європейських країн на період до 2020 року визначає такі пріоритети: продукти харчування, природні ресурси, сільські території. В Європі визнали, що сталий розвиток сільського господарства можуть забезпечити не великі компанії, а фермери, оскільки наймана праця не може стати рушієм прогресивного розвитку.
Державна земельна політика має спрямовуватись в єдине русло: незалежно від форм власності, земля має використовуватись в інтересах не приватних осіб, а всього суспільства. Тому земельне законодавство має регулювати та координувати не купівлю-продаж земель, а дбайливе та обережне використання земельних ресурсів, постійне відтворення родючості грунтів.
Стосовно наших реалій мова має йти не про продаж землі чи заборону на її продаж (мораторій), а про розробку на рівні держави та її регіонів довгострокового, на 10–15 років, мораторію на будь-яку зміну цільового використання сільськогосподарських земель. За цей час сільські громади зможуть відрегулювати земельні, зокрема орендні, відносини, прийняти в інтересах селян рішення щодо здавання земельного масиву в оренду чи створення власного виробництва продукції. За таких умов вдасться зупинити спад аграрного виробництва і гарантувати продовольчу безпеку в країні. 